Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
— Тшимайшя, шувак! — підбадьорив мене Орко.
Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…
Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли–лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.
— Так скоро? — здивувався Вікя моєму поверненню. — І як, попустило? — це він про голову.
— Перестало, — відповів я йому.
— А може, то від телевізора? — висловив він чергове припущення. — Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.
— Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!
— Ну, але ж урешті–решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? — згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: — Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.
— Консерви? — перепитав я. — Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.
Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще — під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».
Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці — знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».
Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» — це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки–но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів — це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68–му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…
У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.
— У нашого редактора одна проблема, — якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. — З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, — на Жванецького!..
— То він що, єврей? — запитав я.
— У тому–то й справа, що ні, — відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.
То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.
— Хіба мені важко допомогти кобіті? — погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. — Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.
— Слухай, кіно! — такі приколи навіть мене здивували. — А чого не через Інтернет?
— Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, — не без задоволення в голосі уточнив Вікя.
А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч–не–хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник — вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган — пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, лише як закінченого трудоголіка.
У заступника також був диван, і його кабінет, на відміну від редакторового, не замикався, і, як правило, саме там я вкладався спати, та й Вікя також. Пан Ярослав про це здогадувався, але впіймати нас не міг, ми ж на ніч замикали редакцію ізсередини на засув, так що зненацька не наскочиш. А ще Вікя деколи і під час мого чергування, звісно, завчасно попередивши, приводив на цей диван своїх інтернет–подруг. А я раз чи два приводив Анжелу. І, звичайно, не лише для того, щоб вона читала мені вірші. Хоча й вірші вона читала також.
На початках Вікя і мене агітував зареєструватися на сайті. Це свого роду гра: вибираєш собі тьолку, вішаєш їй локшину на вуха, а вона — тобі. За вечір у мене назбиралося п’ять телефончиків, з однією навіть зустрічався. На вигляд виявилася коровою. «Коровою — до всього готовою», — як пізніше підсумував мої враження Вікя.
Наступного дня я вибрав собі ще одну 32–річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..
— Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, — зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. — Дешевий секс рідко буває якісним.
— Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! — заохочував мене Вікя.
— Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, — відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.
А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.
— Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…
— Вагою? — перепитав Вікя.
— Та ні, авторитетом, — відповів я йому.
Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько–українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.
— Так, екзотична штучка! Дитя Африки! — ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. — І де ти її знайшов?
— Сама знайшлася, — постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. — Тьху–тьху–тьху!
