Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
електрик сідоров
У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення — «електрик сідоров» — на означення чогось вічно п’яного і бридкого.
Тепер вона так навіть Орка називає і навіть мене у минулому часі. «Ти був, як електрик Сідоров», — каже. Бо оте «п’яне і бридке чмо» електрик Сідоров і робив їй у новій квартирі електропроводку, точніше не робив, а переробляв. І де вона його такого викопала? Каже, за оголошенням у газеті. Я того чувачка вже не застав, але лампочки продовжували перегорати. Майже через день у якійсь кімнаті чи коридорі, а найчастіше — у туалеті. Це давало привід Джону–молодшому час від часу пускати струмінь повз унітаз, й Інка потім просто бісилася від люті, що, мовляв, живе у хліві разом із худобою, і змушувала малого, коли пісяє, сідати… Правда, я і сам часом у темряві промахувався, але старався одразу ж за собою витерти.
— Тільки на одні лампочки і працюю! — кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.
А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником» — напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» — напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.
Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.
— Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! — Від пафосу в моїх словах аж зашкалювало. — Моя сестра від тебе просто в захопленні.
— М–м? — У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.
— І не думай, сучий сину, попереджаю! — зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. — Вибачай.
— Та нічого, я розумію, — каже він.
— Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.
— Слухай, а твоя молоденька мулатка, — переводить він тему на інше. — Просто пі… пі… — витягує він уперед щелепу. — Просто пісня!
— Я їй обов’язково передам.
— Ну що ж. І передай.
— Я навіть можу передати, як ти це сказав.
— Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, — нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.
дитя африки
Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.
Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.
Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу — українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10–го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно–технічного училища і обрала собі фах кухаря.
Зазвичай дівчатка в інтернатах рано починають статеве життя, і Анжелка не виняток. Але знайшовся один хлопець, який обіцяв одружитися, і вона ще у ПТУ від нього завагітніла, але його батьки, звичайно, були категорично проти такого весілля, і пацан здався. А вона відмовилася від аборту, і тепер у неї росте хлопчик Василько. Назвала його на честь свого учителя літератури, так і сказала. Ось така історія. Тепер вона віддає перевагу зрілим чоловікам (сивим, та ще й чудакуватим, таким, як я! — але це я вже сам придумав).
Джон розповідав, що колись у Амстердамі платив бабки, щоб задля цікавості перепихнутися з негритоскою, а тут мені раптом у Тернополі таке чудо! Спершу я це так і сприйняв. Іде назустріч і посміхається, а тоді запитує щирою українською, та ще й з коропецьким прононсом:
— Я десь сі змилила. То тут був перше магазин «Кодак»?
Це трапилося у самому центрі міста, центріше й не буває, — на розі Сагайдачного і бульвару Шевченка. І це «десь сі змилила» мене одразу і полонило. Так, той «Кодак» нас і познайомив, хоч на той час там була уже інша крамниця.
Спочатку я завів її у «Кодак» на Валову, а після того — на морозиво у «Челентано». Вона запитала, чим я займаюся, і я сказав просто, без прибамбасів, що фотограф. Це її чомусь так утішило, що мені просто не залишалося нічого іншого, як запросити нову знайому у свій «акваріум» на сьомий поверх «Пензи–Роксолани», де була наша фотостудія. На той момент нас звідти уже виселяли, але ще не встигли виселити. І, на мій подив, вона не відмовилася. Ту кімнатку нам з Орком у свій час ще наш друг і вчитель Петрович, добра душа, допоміг отримати.
А ще виявилося, що Анжелка хліб із салом та цибулею любить навіть більше, ніж я. Фотосесія наша затягнулася, а у мене в студії нічого більше, крім хліба, сала і маленької цибулини, не виявилося, і вона сама розрізала ту цибулинку навпіл… Їй так сподобалося позувати, що від натхнення й азарту вона якось мимохіть почала читати мені вірші. Гарні вірші, яких я до того ніколи не чув.
Невисока на зріст, прудконога, з гнучким тілом та білосніжною посмішкою, вона просто чудеса витворяла, перемірявши усі мої капелюхи й краватки. Її зацікавили і мої телескопічні вудки та спінінги, які я тоді також тримав ще там, на сьомому поверсі. Позуючи зі спінінгом і без нього, Анжелка допитувалася, куди я їжджу рибалити і коли візьму її з собою. Просто й весело, наче ми були знайомі сто років.
Мені завжди подобалися такі прості й веселі дівчата. І тоді ж я пообіцяв їй Івачів: воду, сонце і сосни…
А після Івачева ми знову були у майстерні, це вже був акт прощання з цими стінами: нас із Орком виселяли. Я пакував речі, й Анжелка мені допомагала, і ми домовлялися про наступну риболовлю.
— Добре, наступного року візьму тебе в Озерну, на відкриття сезону.
— Аж наступного року? — перепитує Анжелка. — А чо’ сі дочікувати аж наступного?
— Бо зараз там уже нема що робити. Там буває цікаво лише на відкриття сезону, — пояснюю я. — Не на саме відкриття, звичайно. А так через днів три–чотири, коли вже всю горілку вип’ють і почнуть роз’їжджатися… Бо на саме відкриття, щоб менше клювало, там воду все–таки трохи приспускають…
Але Анжелка не настільки проста, як це може здатися на перший погляд. Коли я жартома поцікавився, чим вона займається у вільний від пошуків «Кодака» час, вона дещо знічено і якось невпевнено відповіла, що, мовляв, допомагає на кухні. Ну, допомагає, то й допомагає, я не допитувався. Хоч пізніше сама проговорилася, що працює офіціанткою у нічному ресторані. І що? І нічого.
Вона запитала, чи я одружений. Ще б пак, яка б жінка про це не запитала? Всі жінки про найголовніше завжди запитують начеб між іншим.
