Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
І хоча у всіх цих спогадах нібито більше гротеску, ніж ностальгії, щось привабливе у всьому цьому є, точніше, було. Можливо, тому, що тепер уже зовсім не так гостро, як тоді, переживаєш щолітнє перше занурення у морську воду, а потім повну втрату орієнтації, коли більше не знаєш, з котрого боку берег, випливаючи на поверхню води після кількох пірнань поспіль. Тепер щодня ретельно перевіряєш вміст сумки, намагаєшся не носити із собою нічого зайвого і вже не уявляєш, як колись можна було тижнями забувати витягти з торби десяток позичених книг і так і носити їх всюди за собою, абсолютно не відчуваючи, як щогодини стає штивнішою спина і все частіше хочеться випростатися горілиць десь на рівному і твердому.
Ковток кримського портвейну, цього незмінного атрибута літнього відпочинку, не менш обов’язкового за важкий наплічник і попечену сонцем шкіру, так само, як і ковток кави на порожній шлунок, усе частіше викликає печію і роздратування замість припливу бадьорості. Шкіра пересихає і лущиться не лише від сонця, а голова болить не тільки з бодуна. І до всього цього звикаєш, фіксуєш десь на околицях пам’яті, як дрібні відмінності поміж різними світлинами одного й того самого морського пляжу, зробленими на плівці різної якості. Ці відмінності переважно стосуються лише дрібних нюансів, напівтонів, якими загалом можна пожертвувати, хоч і не варто, бо згодом переважно виявляється, що саме до цих дрібних нюансів усе і зводилося.
Зате збільшується кількість дрібних щоденних задоволень, і тепер ти вже знаєш, як потрібно розплющувати очі вранці, щоб повіки встигли поніжитися під першими променями світла, щоб зберегти десь на кінчиках вій трохи спогадів про приємний сон, сюжет якого надійно забуваєш у момент прокидання, але якщо прокидатися правильно, то можна ще трохи покористуватися настроєм із цього сну. Тепер ти вже знаєш, як повільно треба вдихати повітря, зупиняючись у лісі, щоб зірвати чорницю чи обійти довкола гриба. Вдихати потрібно ретельно, не поспішаючи, старанно заповнювати всі закутки легенів, а потім затримати дихання, скільки стане сил, аж поки не почне паморочитися в голові, і тоді потроху ощадливо видихати, відчуваючи, скільки задоволення можна отримати від простого ковтка повітря, варто лише зосередити на ньому всю свою увагу, якими яскравими раптом стають фарби довкола, якщо правильно їх зауважувати, як багато проходить повз, коли бездумно переступаєш через інтенсивну життєдіяльність усього цього жвавого мегаполісу під ногами, найвищі і найнижчі суспільні позиції в якому, без сумніву, займають мурашки.
Ти не збираєш грибів, бо не любиш їх їсти, а лише знаходити, вони втрачають привабливість, склеївшись на пательні у клейку виварену масу. Ходиш по вулицях, тільки час від часу зиркаючи під ноги, бо дивитися насправді потрібно догори, з дитячою повільністю й докладністю зупинятись і спостерігати за тим, як хмара набігає на сонце і як відрізняється твоя власна тінь вранці від тіні пообідньої.
Це нагадує почергове існування у двох різних режимах відеозапису — прискореному і сповільненому, у двох різних звукових аранжуваннях — коли в одному випадку музичний супровід, скажімо, складається тільки із ритм-секції, а в іншому цієї секції немає взагалі. Обидва ці режими однаково спотворюють дійсність, існування в кожному з них однаково утруднене, і з часом з’являються сумніви, чи взагалі існує ще якась дійсність, поза цими спотвореннями. А найгірше — коли доводиться занадто довго існувати лише у якомусь одному з режимів, скажімо, кілька років працювати без відпустки або, навпаки, кілька років провести без роботи, у режимі вимушеної відпустки. Або коли платять тобі настільки мало, що поволі перестаєш розуміти, як можна витрачати гроші на обід у кнайпі, якщо приготувати все це вдома значно дешевше. Найгіршими є навіть не тимчасові побутові незручності, пов’язані з кожною з цих ситуацій, а непомітні зміни у свідомості, які в кінцевому результаті перетворюють тебе на якусь зовсім іншу людину, з якою ти ніби й не маєш нічого спільного. Більше того, коли ти погоджуєшся на існування в тому чи іншому спотвореному режимі, ти не знаєш наперед, до яких саме змін у свідомості це тебе приведе, і тому ти ніби від самого початку позбавляєшся права вибору. А коли усвідомлюєш, що вже пізно, і зміни — ось вони, тут, то не залишається нічого іншого, як списувати це на вікові кризи.
Можливо, найгірше в цьому випадку, це коли точно знаєш лише те, чого більше не хочеш.
Двічі на місяць, по п’ятницях, у клубі ПТУ № 13 відбуваються мистецькі акції. Тутешній актовий зал однаково добре (чи однаково погано, на думку тих, хто звик до інших стандартів) пристосований до літературних вечорів, виставок чи театральних вистав. «Колись раніше», як любить окреслювати цю епоху мій батько, не мало особливого значення, що саме відбувається цієї п’ятниці. Важливо було те, що відбувається якась «імпреза» і що на неї потрібно прийти. Не так щоб побачити саму імпрезу, як для того, щоб побачитися між собою і провести час після імпрези. У загальних рисах ця традиція збереглась і досі, якщо не зважати на помітне зменшення кількості зацікавлених і на прогресуючу «спеціалізацію» — художники уже практично не ходять до літераторів, а театрали не цікавляться живописом.
Змінились і теми післяімпрезових розмов. Питання про те, сподобалось чи не сподобалось щойно побачене, якось непомітно почало вважатися нетактовним і перестало звучати. Так, скажімо, нікому не спадає на думку після весільної забави обговорювати, чи добре грали музиканти. Натомість набагато частіше стали обговорювати, як погано ведеться спільним знайомим, які зробили кар’єру в Києві чи у Львові, або як справи у тих, хто виїхав за кордон. Те, що всім знайомим, які виїхали з Тигирина, повинно вестися погано, це ніби само собою зрозуміло. Усі ці «тут вони хтось, а там вони хто» давно вже не обговорюються. А оскільки з кожним роком виїжджає все більше людей, то й поговорити все більше є про що.
Мені всі ці розмови чомусь дедалі більше нагадують мою улюблену дитячу гру, про яку я тепер згадую майже із жахом. Мені страшенно подобалося бавитись у бібліотеку. Тітоньки із пухкими білими руками і врослими в пальці обручками, які рухалися поміж нечисленними стелажами нашої міської бібліотеки, немов уві сні, чомусь надихали мене на наслідування. Я мріяла про те, як виросту, займу місце котроїсь із них і тоді зможу мати вільний і необмежений доступ до найцікавіших книжок, які місяцями неможливо вполювати, бо вони постійно «на руках», як читатиму все підряд, в алфавітному порядку, і все це даватиме мені відчуття правдивої нірвани. Мріючи про це, я завела вдома картотеку уявних читачів і старанно вписувала до кожної картки прізвище автора, назву книги та бібліотечний код, спеціально для цього понадписувавши такі коди на всі свої дитячі книги.
Книги, які, на мою думку, мали особливу цінність, я обгортала у дерматинові обгортки для підручників або пластикові обгортки для зошитів, і мені чомусь дуже подобався навіть жахливий ґумовий невитравний сморід цих обкладинок. Я ніяк не могла зрозуміти свою тодішню подругу, сусідку Свєту, яка мешкала поверхом вище і з якою ми розмовляли російською мовою, бо так вони розмовляли вдома. Батьки Свєти були досить заможними, і апогеєм цієї заможності мені тоді уявлялися парфуми «Опіум», що ними користувалася Свєтина мама, і їхня бібліотека — серія світової літератури в російських перекладах, але насамперед — повне зібрання творів Носова (Носов Ник. Ник., як позначає його «Совєтскій енциклопєдіческій словарь»). Повне зібрання творів Носова — це у моїй тодішній восьмирічній свідомості було якесь неземне щастя. І я ніяк не могла зрозуміти, чому моя подруга, маючи таке щастя під боком, у власній вітальні, досі не прочитала жодної книги і радо позичала мені будь-яку з них усього-на-всього за морозиво, а часом і просто так. Переживали з цього приводу і її батьки, постійно ставили мене їй у приклад, і це не могло, ясна річ, не позначитися на нашій дружбі, яка ще якось подолала період початкової школи, але вже після п’ятого класу ми проводили разом час дедалі рідше, а за останні п’ятнадцять років не бачилися ні разу.
