Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Отже, люди з надмірним потягом до акуратності, які до того ж іще й підкреслюють аристократичність власного походження, повинні викликати у нас підозру?

— Не все так просто. Адже на початковій стадії захворювання людина може мати й цілком протилежні симптоми. Тоді хворий цілковито перестає помічати бруд довкола себе, лінується прибирати і стежити за власною гігієною. Чистота перетворюється для нього на нудне й непотрібне заняття, недостойне обраної людини. Спільними симптомами для всіх хворих є, по-перше, переконаність у власній винятковості, по-друге, неординарність, яка розвивається у процесі хвороби. Навіть якщо на початку людина була цілковитою посередністю, синдром стерильності підвищує її амбітність, примушує мобілізувати свої сили й розвинути в собі здібності до чогось. Для таких людей дуже важливим є досягнути успіху хоча б у якійсь діяльності. Багато хворих стають успішними бізнесменами й політиками, адже для цього не потрібно мати великої обдарованості, достатньо бути кмітливим та спритним, а часто й неперебірливим у засобах досягнення мети. Деякі стають злочинцями і здійснюють геніально сплановані пограбування, стають найманими вбивцями, кримінальними авторитетами. Багато хто просто робить кар’єру, досягає високих посад і стає авторитарним керівником. Частина хворих реалізують свою потребу приниження, тероризуючи «нечистих» у сім’ї, і стають домашніми тиранами. Ті, у кого надто слабка психіка для успішної самореалізації, знаходять заспокоєння в алкоголізмі.

— Як розпізнати хворого на синдром стерильності?

— Діагностувати це захворювання на початковій стадії практично неможливо, адже хоча б якісь із перерахованих симптомів може знайти у себе кожен. На жаль, переважно до нас потрапляють хворі уже на останніх стадіях, і повністю вилікувати їх вдається вкрай рідко. Уважний психолог, знайомий із нашим методом діагностики та терапії, може відрізнити хворого, у якого вже сформувалося переконання власної обраності. Ми називаємо цю стадію захворювання другою, вона передує остаточній фазі. А остаточна фаза, на жаль, майже не піддається лікуванню. Але завжди існує можливість помилки, тому з діагнозом синдрому стерильності потрібно бути дуже обережним.

— Яка, на вашу думку, статистика поширення хвороби на території сучасної Європи?

— Важко сказати з певністю, адже ніхто не проводив відповідних досліджень, але мушу з прикрістю констатувати, що частотність захворювання останнім часом сильно зросла. Якщо така динаміка збережеться, то вже за кілька десятків років кожен п’ятий європеєць може стати хворим.

— Що є причиною такого росту захворювання?

— Причин дуже багато. Але найважливішим, як на мене, є те, що сучасна людина має надто мало шансів вирізнитися серед інших, заявити про себе світові, зробити щось незвичайне. Ми щодня дивимося новини й дізнаємося, що в кількох країнах одночасно трапилася повінь, посуха чи землетрус, що розбилося кілька літаків, ще кілька поїздів зійшло з рейок і трапилися сотні автокатастроф. Перед таким масивом екстраординарних явищ наше приватне життя виглядає блідим і нецікавим, у ньому не трапляється нічого визначного. Якщо колись достатньо було знати грамоту, вміти трохи лікувати чи здійснити хоча б одну подорож, щоб стати найповажнішою людиною для мешканців кількох довколишніх сіл, то здивувати своє оточення сьогодні надзвичайно важко. А потреба людської психіки відчувати власну неординарність не змінилася з давніх часів. Кожна людина прагне вирізнятись у натовпі, відчувати себе несхожою на інших, мати певність власної неповторності. До цього додається шкідливий вплив масової культури на людську психіку. Стандарти поведінки, які нав’язує нам телебачення й кінематограф, створили в суспільстві, точніше у його підсвідомості, культ супергероя. Кожен чоловік прагне стати схожим на Джеймса Бонда, а кожна жінка — на ляльку Барбі. Поп-культура входить у моду навіть серед інтелектуалів, стає модно жити за принципом: «Насолоджуйся комфортом і ні про що не думай». Людина, яка так живе, ні до чого не прагне, а відповідно, не має визнання від оточення, і це ще одна причина постійного відчуття незадоволення собою, нереалізованості, яке шукає виходу в екстравагантній поведінці. Нереалізованість призводить до конфлікту, який може перерости у захворювання.

У пострадянських країнах цей процес трохи сповільнений, адже сірість і монотонність совєцького життя зберегла вразливість вашої психіки. Я страшенно люблю спостерігати за українцями, які вперше потрапляють на Захід і пізнають радощі комфорту. Я заздрю їм, бо вони отримують від цього масу задоволення, а я сам, як і кожна людина, яка виросла серед усього цього, не помічаю речей, що мене оточують.

— Якщо проблема така загальна, то чому не всі захворюють на синдром стерильності?

— Грипом хворіють теж не всі, хоча в період епідемії контакту із вірусом уникнути практично неможливо. У когось психіка стабільніша, в інших слабша. Деяким людям вдається самореалізуватися, досягнути успіху в чомусь, задовольнити потреби своєї психіки. Хоча стовідсотково здорових і вільних від синдрому стерильності людей практично не існує. Ця хвороба тією чи іншою мірою зачіпає практично кожного мешканця сучасної Європи, просто не в усіх вона розвивається до небезпечних для психіки масштабів. Декому допомагає, хоч як парадоксально це звучить, існування у важких побутових умовах. Коли людина змушена багато працювати, практично позбавлена вільного часу й можливості замислюватися над своїм життям, притуплюються й потреби її психіки. Саме тому сьогодні хвороба менш поширена у країнах із нижчим рівнем життя, а в давнину хворіли лише багаті.

— У чому полягає вироблений вами метод терапії хворих на синдром стерильності?

— Метод терапії складається з кількох етапів. Насамперед хворий мусить кардинально змінити побутові умови існування й різко знизити рівень комфорту. Це входить у так званий фізичний курс і добре тонізує психіку. Для легких форм захворювання цього буває достатньо. Клініка має спеціальні території з поселеннями, де хворі ведуть натуральне господарство. Це трохи схоже на трудову терапію, яку застосовують у традиційних методах лікування психічних захворювань. Але наш фізичний курс трохи відрізняється від звичайної трудової терапії. Однією з таких відмінностей є український колорит, який зробив нашу клініку такою популярною, а терапію такою дієвою. Наприклад, одним із найефективніших засобів нашої терапії є ритуал різання свині, цілком запозичений нашими фахівцями з українського села. При цьому хворий мусить виконати роль різника й поцілити тварині просто в серце, потім зібрати кров до не дуже чистої, за його уявленнями, емальованої миски з дірочкою і при цьому постійно пильнувати, щоб кров не вилилася. Ми возимо з України всі необхідні для цього ритуалу знаряддя — від ножів, які тупляться відразу ж після того, як їх нагострили, а гострити їх треба самому на спеціальному, дуже небезпечному для використання пристрої, до емальованого посуду, який неможливо до кінця відмити навіть найкращими миючими засобами, а у клініці заборонені всілякі миючі засоби, якими не користуються автентичні українські селяни, тож мити доводиться холодною водою, відтирати жир сіллю або попелом. Це шокуюче для сучасної західної людини, але саме цей шок і є цілющим. Часто недорізана тварина виривається і з вереском гасає по подвір’ю, тоді хворий мусить самостійно наздогнати її і завершити справу, багато хто не здатен на це без належної дози самогону (всі напої, ясна річ, теж виготовлені за автентичною технологією), а в кінці потрібно за всіма правилами розділити м’ясо на частини. Це чоловіча частина терапії, жінкам доводиться готувати з м’яса ковбаси, шинки, топити смалець. І все це робиться на спеціальних печах, куди постійно треба підкидати дрова, а дрова перед тим рубати. Воду носять із криниці й підігрівають у відрах і так далі, думаю, українські читачі знайомі з технологією. На психіку людини, яка ніколи не бачила нічого подібного, це впливає дуже сильно.