Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Ця монотонна і нудна забава — заповнення карток — видавалася мені тоді не менш цікавою, ніж пригоди зануди Віті Малєєва. Я могла годинами уявляти собі кожного відвідувача своєї віртуальної бібліотеки, у якій до диспозиції було всього 80 книг, бо решту батьки не дозволили мені обписувати кодами. Мені було цікаво подумки обговорювати з відвідувачем прочитане і цікавитися, чому, наприклад, книги Павла Загребельного подобаються йому більше, ніж твори Романа Іваничука, або навпаки.
При цьому ні мені, ні моїм уявним читачам ніколи не спадало на думку критикувати ті чи інші книги, шукати в них захопливого сюжету чи обурюватися їхньою соцреалістською сірістю, і напевно саме це робило гру якоюсь хворобливою компенсацією всього, чого так бракувало у книжковій реальності мого дитинства. Тепер мені здається просто жахливою думка про те, що я могла годинами займатися такою безглуздою діяльністю, як переписування прізвищ і назв з одного листка паперу на інший, і навіть отримувати від цього задоволення.
Хоча, з іншого боку, те, чим я займаюся тепер, усі ці колонки цифр і телепередач навпроти цифр, мало чим відрізняється від моєї дитячої гри в бібліотеку. І часом мені навіть вдається відчути щось наближене до медитаційного задоволення від цієї заколисливої повторюваності, від можливості робити це автоматично, не замислюючись. І напевно, якщо тренуватися роками, то знову можна повернутися до цього дитячого задоволеного отупіння, коли приречено і спокійно сприймаєш факт, що робота твоя, як і все твоє існування — сіре і нецікаве, зате комфортне і забезпечене. Все зводиться до усталених ритуалів, простого поділу на чорне і біле, до незауважування дрібних, хоч і невідворотних змін у свідомості.
Останнім часом я все рідше відвідую п’ятничні імпрези у ПТУ № 13, тільки коли туди затягає мене Теобальд, якому дуже подобається мистецька тусівка Тигирина. Після імпрези ми переважно збираємося ще у мене, і тоді з огляду на Теобальда всі переходять на англійську, а Теобальд і далі послуговується українською, але, на відміну від нашої англійської, його українська вже майже перфектна.
Останнім часом я все частіше намагаюся не думати про кризу середнього віку, до якої неухильно наближаюся (а можливо, уже непомітно наблизилася) і про яку стало настільки модно говорити у середовищі причетних до «тигиринського феномена», що часом може скластися враження, ніби таку кризу переживає саме це середовище. Хоча я, звичайно, не відчуваю в собі достатньої компетентності, аби діагностувати такі серйозні речі.
На кризу середнього віку переважно списують відверто бездарні виставки, вистави й публікації, загальний спад зацікавлення мистецтвом серед публіки, хронічний депресняк і безгрошів’я, те, що цікавих людей у місті залишається все менше, а у тих, які залишаються, все більше бракує цікавих ідей, списують навіть те, що будинки у старому місті все більше руйнуються, а новобудови виглядають усе потворніше, списують зростання вартості продуктів і спад цін на нерухомість, брудні вулиці й забиті каналізаційні труби, засилля російської попси в радіоефірі й моду ставити металопластикові вікна в середньовічних кам’яницях старого міста. Напевно, якщо постаратися, будь-яку проблему можна списати на кризу середнього віку, як на якусь таємничу і всемогутню «річ у собі», і це дає відчуття певного полегшення, адже при цьому можна нічого не робити, просто нарікати собі на кризу й чекати її завершення. А потім, мабуть, настає певний катарсис, і вже навіть не помічаєш, що з тобою, як і довкола тебе, щось не так. Хоча, напевно, саме це і свідчить про початок справді глибокої кризи.
Генеалогія, спадковість і психічне здоров’я сучасної Європи
Теобальд Полуботок-Свищенко живе у Тигирині вже другий рік, отримуючи стипендію якогось німецького фонду для дослідників Східної Європи. Час від часу він друкує у КРІСі-2 коментарі міжнародних подій.
Теобальд — син відомого у Німеччині психоаналітика професора Полуботка-Свищенка, який створив унікальний метод лікування депресії. Колись у розмові Теобальд прохопився, що стипендію в Україні знайшов йому батько з метою необхідної, на його думку, кожному німцеві профілактики «синдрому стерильності». Цей новий у психоаналізі термін запроваджений професором Полуботком-Свищенком і характеризує один із найбільш поширених останнім часом різновидів психічних захворювань. Я розповіла про дослідження професора панові Незабудку, і він страшенно зацікавився цією темою. Ексклюзивне інтерв’ю із професором, надруковане у КРІСі-2, стало в Тигирині справжньою сенсацією. Наклад цього числа переміг за рейтингом усі місцеві газети. Матеріал називався:
ХВОРІ НІМЦІ РІЖУТЬ СВИНЕЙ
Як переконливо доводять останні дослідження німецького професора українського походження Шарля Полуботка-Свищенка, шансів залишитися психічно здоровим у середньостатистичного європейця практично немає. Ексклюзивна клініка Шато д’Амур, де працює відомий психоаналітик, розробила для своїх пацієнтів абсолютно унікальну терапію, безпосередньо пов’язану з Україною. І саме ця обставина робить терапію такою успішною, — вважає пан Полуботок-Свищенко. Але спочатку про саму хворобу.
— То що ж таке синдром стерильності?
— Синдром стерильності належить до психічних захворювань, діагностувати які наука навчилася лише зовсім недавно. Хоча існувала хвороба завжди. Від цього синдрому страждали Юлій Цезар, Мікеланджело, Жанна д’Арк, Петро І, Гітлер, Сталін, Піночет, принцеса Діана і багато інших. Дивні особливості їхньої поведінки завжди відзначали історики, але тільки тепер ми знаємо справжні причини цих дивацтв. Починається захворювання досить невинно, а закінчитися може дуже трагічно. Наприклад, одним із наслідків хвороби Гітлера став голокост і Друга світова війна, політичні трагедії 30-х рр. в СРСР спричинила аналогічна хвороба Сталіна, сьогодні ми щоденно спостерігаємо за перебігом захворювання лідерів численних терористичних організацій у різних країнах, сумними наслідками цього стають теракти і сотні жертв.
— Які зрушення відбуваються у психіці такого хворого?
— Людина, мозок якої вражений цією хворобою, насамперед міняє своє ставлення до чистоти власного тіла й навколишніх предметів. Причому ставлення це може бути дуже різним. Найчастіше хворий починає з надмірною ретельністю стежити за чистотою довкола себе. Зациклюється на постійних прибираннях, робить зауваження знайомим, друзям і чужим людям (наприклад, перехожим на вулицях), якщо їхній одяг, руки чи нігті видаються недостатньо чистими. Такі люди починають носити тільки світлий одяг, постійно миють руки, кілька разів на день приймають душ, кип’ятять посуд і не харчуються поза домом.
Поступово ця потреба чистоти переростає у «внутрішній» вимір, і тоді з’являється відраза до людей, яких хворий вважає «нечистими». Сюди можуть належати представники певних національностей, перелік національностей буває різним, але найчастіше першими у списку опиняються євреї. Часом «нечистими» вважають людей із кольором шкіри, відмінним від власного, людей із незакінченою вищою освітою, одружених із іноземцями чи іновірцями. Один із моїх пацієнтів, наприклад, вважає нечистими людей, які тримають домашніх тварин, інший має застереження лише щодо котів, решта тварин, на його думку, не впливають на чистоту людини. Критерії «чистоти» можуть бути дуже непередбачуваними й нелогічними.
На піку захворювання людина починає вважати себе вищою і чистішою за всіх інших, своєрідним месією, покликаним «очистити» світ, і тоді хворі стають небезпечними для оточення. Саме такі переконання у хворих на синдром стерильності політичних лідерів призводять до етнічних чисток і встановлення диктатур, вони ж є рушієм діяльності більшості терористичних організацій. У давнину полководці із синдромом стерильності завойовували інші країни і створювали імперії. Деякі хворі придумують собі аристократичну генеалогію, аби виправдати свою вищість над оточенням.
