Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Паралельно наші пацієнти проходять ще й так званий духовний щабель, що полягає в засвоєнні інтенсивного курсу історії літератури (насамперед української) та ще кількох дисциплін. Це необхідно, щоб людина змогла розширити світогляд і подивитися на проблему під іншим кутом зору. А крім того, самоосвіта допомагає відволіктися від своїх проблем не гірше, ніж важка фізична праця. Потрібно просто виробити у собі відповідні звички й повністю зайняти свій вільний час.

— Ви згадали про самогон. Багато хто критикує вашу терапію саме за те, що пацієнти у великих кількостях вживають міцні алкогольні напої. Як ви прокоментуєте цей факт?

— Не «міцні алкогольні напої», а конкретно самогон найвищої якості, очищений і виготовлений за давніми народними рецептами, його здавна застосовували і досі застосовують у нетрадиційній медицині. Самогон використовується у достатньо невеликих дозах, але він абсолютно необхідний у ситуаціях, коли людина змушена поводитися розкуто й позбутися невпевненості. Загалом це не нова ідея у психоаналізі, досить давно існує наркопсихоаналіз, наркоаналіз і гіпноаналіз, які практикують працю із пацієнтом, що перебуває під гіпнозом або під дією легких наркотиків. Мені здається, що самогон набагато здоровший, принаймні виготовлений із більш натуральних продуктів.

— Якими є результати вашого лікування?

— Розумієте, специфіка захворювання наших пацієнтів вимагає від нас насамперед понизити їхню самооцінку. Це нелегко зробити з людиною, яка хворобливо впевнена у собі. Але реалії українського життя та українська культура мають у собі щось справді магічне. Я часто сам дивуюся ефективності результатів цієї терапії.

— Як виникла ця ідея «лікування Україною»?

— Не знаю, як вам пояснити, думаю, це тонка гра підсвідомості. Я з дитинства відчував обраність української культури та інтуїтивно сподівався на осяяння, яке дозволить мені продемонструвати цю обраність світові. І ось одного разу клініка Шато д’Амур наснилася мені, вранці я прокинувся і зрозумів, що ідея порятунку світу саме в цьому, в закоріненні в український ґрунт, реалії, цю багату і незбагненну культуру, яку самі українці часто недооцінюють.

— Чи не звинувачували вас у тому, що ви самі хворі на синдром стерильності, адже цю «обраність української культури» можна тлумачити і як натяк на вашу власну обраність, і намагання врятувати світ від неіснуючої хвороби?

— Недоброзичливців завжди вистачає, але треба йти своєю дорогою і робити свою справу, все інше — баласт, який з часом відсіється.

— Чи не боїтеся ви, що діагнозом синдрому стерильності можна буде шахраювати? Скажімо, діагностувати хворобу у власного шефа з тим, щоб зайняти його місце, відправити до клініки багатого члена родини, щоб отримати право користування спадком і подібне.

— У нашій клініці таке неможливо, але щодо інших я нічого не можу гарантувати. Ейнштейн також не міг передбачити, до яких фатальних наслідків призведе його теорія відносності.

— Чи працюють у вашій клініці українські консультанти?

— Так, безумовно, я дуже ціную українців за їхню працездатність і винахідливість.

— Чи маєте ви українські корені?

— Маю, але це не стосується теми нашої розмови.

Редакція вдячна нашому постійному дописувачеві Теобальду Полуботкові-Свищенку за допомогу в підготовці матеріалу.

Про стакани і підвали

Як і більшість людей, що своїм фахом обирають мистецтвознавство, Теобальд — людина творча. Це стає очевидним уже при першій зустрічі, ще до того, як ви довідаєтеся його ім’я і фах. Рідко кого вводить в оману навіть зріст цього хлопця, що становить два метри одинадцять з половиною сантиметрів. Часом, щоправда, його питають, чи не займається він баскетболом. Але питають, не сподіваючись почути ствердну відповідь, бо достатньо лише поглянути на Теобальда, щоб збагнути, що баскетболістом, бухгалтером, водієм тролейбуса чи банківським службовцем він бути аж ніяк не може. Виглядає мій знайомий так, що на початку свого перебування в Тигирині далеко не завжди міг без перешкод зняти гроші з власного рахунку в одному з місцевих банків, бо деякі з охоронців відмовлялися пускати його всередину.

Теобальд переконаний, що в зовнішності людини не повинно бути жодних випадкових елементів, і, окрім суто естетичної та практичної функції, одяг, взуття, матеріал, з якого їх виготовлено, а також дезодорант та зачіска, не кажучи вже про вираз обличчя, мають відповідати світоглядним переконанням людини. Тому носить червоні шаровари, пошиті, як він це називає, «історично вмотивовано», тобто так, як носили в давнину козаки. Доповнює цей імідж жовто-блакитна косоворотка, пошита за класичними російськими зразками. Саме в цьому поєднанні криється «фундамент» ідейного світогляду Теобальда, що його при бажанні можна було б окреслити і як суперечливість. З одного боку, як кожен син, він бунтує проти авторитету власного батька, але стверджує, що робить це не з «банальною едипальною метою», а зі значно глибших і поважніших переконань. Теобальд вважає, що батько має рацію, коли захоплюється всім українським і навіть, на відміну від усіх українців, успішно заробляє на цьому гроші, але при цьому батько ненавидить усе російське, і це Теобальд засуджує. Теобальд також захоплюється всім українським і навіть досліджує, як уже було сказано, тигиринський феномен, вважаючи його найбільш яскравим прикладом інтелектуальної конкурентноздатності української нації в очах пересічного і непересічного європейця, але при цьому з повагою і пієтетом ставиться до всього російського. Аби ще більше підкреслити цю свою лояльність (хоча, може, й просто щоб подратувати батька), Теобальд тримає вдома і всюди возить за собою тлустого рудого хом’яка, якого називає Лєнін, а на трилітровій банці, де живе Лєнін (серед німецьких друзів Теобальда ця унікальна у західному світі посудина викликає ажіотаж і неприховану заздрість), наклеєний девіз: «СРСР пока не вмер». Ідейне навантаження (я б навіть назвала це перевантаженням) має і зачіска Теобальда. Його волосся старанно зав’язане у коротенькі хвостики «а-ля» Цибуліно, пофарбовані у все той же гостромодний колір «зе ріал ред», тобто справжній червоний, і хвостиків цих завжди рівно чотирнадцять. Найдовший, п’ятнадцятий, хвостик пофарбований у два кольори: від кінчика до середини — жовтий, далі до корінця — блакитний. Поміж хвостиками виголені акуратні доріжки, щоб легше було вкладати волосся щоранку. Свою зачіску Теобальд називає «postсовєтський оселедець».

Символіка чотирнадцяти червоних хвостів і одного жовто-блакитного в зачісці Теобальда дуже подобається йому самому, а також моїм співробітникам із редакції. Чи викликає вона таке ж захоплення і розуміння в колі німецьких друзів Теобальда, я не знаю.

Але найбільше у зовнішності Теобальда вражає навіть не його екстравагантна манера вбиратися, а дивовижна форма зморщок на чолі. Точніше, не форма, а напрямок. Лінії, які перетинають чоло кожної людини паралельно до брів, у Теобальда розташовані перпендикулярно. Якби Теобальд носив зачіску із гривкою, цього могло б бути не видно, але чоло його відкрите, і така незвична риса обличчя відразу ж впадає в очі і врізається в пам’ять. Я не знаю, про що це мало би свідчити згідно з Теобальдовою концепцією, за якою всі риси зовнішності людини щось символізують, але мені чомусь стає моторошно при погляді на ці лінії, які зморщуються, коли Теобальд піднімає брови, і починають нагадувати акуратні стовпчики цифр із підручника математики.

Як кожна творча особистість, Теобальд прагне самореалізації. І наукової кар’єри йому для цього недостатньо. Окрім мистецтвознавчих, Теобальд має ще два різновиди творчих амбіцій — поетичні та музичні. Кілька збірок поезії, видані власним коштом (а точніше, коштом батька) у Німеччині, не принесли йому слави. Більше того, єдина рецензія, яка з’явилася на його поезію, була далеко не схвальна. «Синдром стерильності, який проглядається у кожному третьому рядку, вдало доповнений у віршах шанованого професорського синочка синдромом едиповим, а також усіма стандартними неврозами та фобіями, що їх психоаналітики охоче знаходять у своїх платоспроможних пацієнтів за їхні ж гроші. Як показує досвід, подібні захворювання лікуються тільки повним банкрутством на користь лікарів, але на дітях геніїв природа робить відомо що», — такими і подібними висновками рецензент, що сховався під псевдонімом Зіґмунд Юнґ, намагався вбити в Теобальді віру в себе як у поета. Але уважно прочитавши текст рецензії, Теобальд зауважив, що жоден із закидів критика не підтверджений цитатою з текстів рецензованої збірки. Більше того, не вказувалося навіть, якої саме збірки стосується ця рецензія. Зате текст її ряснів цитатами із Ролана Барта, Жиля Дельоза, Ніколая Бахтіна, Умберто Еко, Мішеля Фуко та інших авторів, що їх цитування у деяких текстах зустрічається не менш часто, ніж цитати з класиків марксизму-ленінізму в текстах іншого характеру. На думку Теобальда, таке цитування зовсім не кидає тіні на авторів, яких цитують, а лише свідчить, що автор рецензії мав на меті не так проаналізувати чиїсь тексти, як продемонструвати власну ерудицію. Таких псевдокритиків Теобальд знав чимало, як за їхніми текстами, так і особисто, тому не надто перейнявся рецензією і прийшов до висновку, що автор просто заздрить Полуботкові-Свищенку-старшому. Крім того, він погоджувався із Джуліаном Барнсом і не любив критиків не лише за те, що серед них багато нереалізованих письменників, а й за те, що серед них багато нереалізованих критиків.