Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
Вийшовши на коридорчик, не міг не помітити, що скляні двері й стіна напроти мого помешкання були зовсім нові. Мене потягнуло туди, мов магнітом. Крізь скляну стіну я побачив велику лазничку, облицьовану кахлями з модерними візерунками та вистелену килимами. Двері, що були зліва від стіни, вели, очевидно, до спальні. Я заглянув і туди, але не встиг як слід роздивитися, бо раптом відчув на собі чийсь погляд. Я різко обернувся, і мій зір зустрівся із глумливими очима Джуліани. Вона чудово розуміла всі мої слабості, і саме це мене найбільше тривожило й одночасно тягнуло до неї. Я відчував, що між нами зачиналася якась небезпечна гра.
Я перейшов парк Форт Трайон і опинився під Клойстером. Всюди барвисто буяли кущі та квіти, по мурах і по узбіччі гори спливала соковита зелень, а гарно зодягнені жінки купали лиця й рамена в теплому сонячному світлі. Я зайшов досередини. Прохолода келій, старовинні картини святих та григоріанські напіви виповнювали мене спокоєм. Відзискавши душевну гармонію, я пішов назад додому. Коли підіймався сходами нагору, почув іронічний голос Джуліани, і моя внутрішня злагода розбилася на дрібні друзки.
— Чого ви шукали в Клойстері?
— А звідки ви знаєте, де я був?
— Відтепер я все про вас знатиму.
— Значить, будете підглядати.
— Чом би й ні? В мене очі не згірші за ваші.
— Далеко ліпші! Я не зміг би прозирнути звідси аж до Клойстера.
— Я проходжалася позаду за вами, оскільки ви не запросили мене пройтися з вами.
— Вибачте. Мені не прийшло на думку, що ви хотіли б пройтися зі мною.
— Але ви не відповіли на моє питання. Що ви шукали в Клойстері?
— Може, відчуття вічного.
— Ви не того роду людина. Мені здається, що ваша вічність починається й кінчається на голій жінці.
— А чи не здається вам, що ви надто спрощуєте мене?
— Це також можливо. А, може, ви шукали сховку між святими? — перейшла на в'їдливий тон.
— Від чого?
— Від мене, зрозуміло.
— Це вже правдоподібніше, — кинув я напівіронічно й напівроздратовано і пішов до своєї кімнати.
З доїздом на роботу не виникало ніяких проблем, я сідав у метро на Форт Вашінґтон, на лінії А, й доїздив до 81-ї вулиці, прямо під планетарій. Джуліана запропонувала одного разу свого шофера, який міг би возити мене на роботу, та я категорично відмовився, бо не хотів бути ще більше залежний від неї. Сидів на роботі до пізньої ночі, щоб якнайменше зустрічатися зі своєю господинею.
Вона очевидно розуміла моє непевне становище в неї і з нею, тому й зникла з дому на кілька тижнів, щоб дати мені нагоду освоїтися. Спочатку я справді відчув відпруження, але після одного тижня її відсутности усвідомив раптом, що почав тужити за нею. Це було найдивніше для мене. Я ніяк не міг збагнути цього дивного почуття.
У п'ятницю був особливо гарний весняний день, і я вийшов із праці раніше, ніж звичайно. Поїхав собі на Ґрінич Віллідж, повештався вулицями й нарешті зайшов до того ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона відразу підбігла, кинулася мені на шию й поцілувала в уста.
— Марко! Як ти схуд!
— Це, мабуть, через любовні переживання… — пожартував я.
— Що, знову безнадійно закохався?
— Як ти сама знаєш, кожне моє кохання безнадійне.
Вона щиро розсміялася:
— Сідай коло свого столика в кутку.
— Але я вже не студент, можу платити.
— Приємно почути.
— А ти, Джінні, виглядаєш, як завжди, красиво.
— Я вже маю трирічну донечку!
— Вітаю! У тебе все гаразд?
— О, так! Мій чоловік працює столяром, я підробляю в ресторані, — так і живемо. Але вибач, я мушу підійти до отого столика.
Я повечеряв, розплатився, а коли виходив, Джінні знов підбігла до мене попрощатися.
— Бажаю тобі успіху, Марку!
— Успіх, особливо в коханні, не зашкодив би мені, — пожартував я.
— Ти натрапиш на правильну жінку, побачиш! Так, як я натрапила на свого хлопця.
— Добраніч, Джінні, ти мене трохи розрадила.
— Бай, бай, Марку!
Коли опівночі я приїхав додому, Джуліана чекала на мене у вітальні внизу. Вона була люта.
— Добривечір! — привітався я, зрадівши її поверненню.
Джуліана не відповіла. Я здвигнув плечима й подався сходами нагору.
— Чому ви зраджуєте мене! — вигукнула голосно й роздратовано.
Я обернувся:
— Що ви маєте на думці?
— Ви стрічалися сьогодні з жінкою.
Я остовпів. Не міг кроку ступити далі. Вона таки стежить за мною.
— Це не зовсім так, — промовив я гугняво. — А якби й був з якоюсь жінкою, то що? Яка тут зрада? Між нами нічого немає. Ви ненавидите мене.
— Ненависть також вимагає вірности. Ви належите мені. До кінця!
— До якого й чийого кінця? Мого чи вашого? Хто це буде визначати?
— Ви!
Я знизав плечима й пішов нагору.
Через кілька днів я побачив її в місячному світлі з молодим хлопчиною на лавочці між деревами. Я не мав сумніву, що все це було розігруване для мене. Я вимкнув у спальні світло, вийшов на балкон, сів у крісло і спостерігав за ними. Я усвідомлював, що добровільно ліз у пастку, яку вона наставила мені, але не мав достатньої сили волі перемогти себе. її темна душа, мов провалля, вабила мене в зловісну глибину, і я йшов туди, немов у смерть.
Хлопець був стрункий, високий, з ніжними, майже дитячими, рисами обличчя й ясним кучерявим волоссям. Особливо гарні були його руки з довгими делікатними пальцями. Він єдиний був у ролі й виглядав точно, як шекспірівський Ромео. Чорна Джульєтта в усьому була не в ролі: надто повнотіла, надто дозріла (їй було понад тридцять років) й темна душею. Ситуація також була гротесково обернена навиворіт: на балконі стояв я, підглядач, із негарним, кубістично тесаним обличчям, — а сумнівного вигляду Джульєтта була під балконом і намагалася позбавити невинносте молоденького хлопця. Та не я режисерував цю п'єсу. Я був поки що тільки статистом.
Вони сиділи, не торкаючися тілами. Ромео майже ввесь час мовчав, подеколи відповідав тільки на питання Джуліани. Вона теж говорила скупо, була напружена й, мені здавалося, чимсь невдоволена. Раз торкнула ненароком його рамено, і хлопець наче зіштивнів. Раз погладила його довге волосся, і він мимохіть відхилився від неї. Я ніяк не міг збагнути, чи він був невинний і наївний до тої міри, що соромився жінки, чи лякався сексуальних зазіхань Джуліани, чи прямо боявся її. Джуліана, видно, зрозуміла його проблеми, бо не робила більше спроб встановити інтимність. Повернулася тільки до нього боком і щось говорила. То мусила бути дивна любовна розмова: обличчя Джуліани було ввесь час напружене, і вона ні разу не усміхнулася до нього.
Десь коло півночі Джуліана була очевидно вичерпана. Вона шепнула щось хлопцеві на вухо, встала й пішла у дім. Щасливий хлопець побіг на вулицю, підстрибуючи щокілька кроків. Я не міг додуматися, що означала ця його радість. Чи Джуліана шепнула йому, щоб пізніше прийшов до неї в ліжко, і тим піднесла його на сьоме небо, чи він просто був щасливий, що вирвався від неї.
Наступного дня я вийшов з роботи раніше, щоб бути вдома, як тільки почне темніти. Та цього вечора на лавочці їх не було. Я відчував неспокій і невдоволення. Ходив по кімнаті й не знав, що з собою вдіяти. Підглядання в якийсь анормальний спосіб виповнювало мене. А тепер я почувався, наче пограбований, наче опинився в пустці.
Та ось я почув шум води. Відхилив двері й крізь скляну стіну побачив Джуліану під струменями душу. Я застиг і не міг ступити ані кроку назад. З одного боку, я усвідомлював, що вона якимось чином дізналася про мій комплекс підглядання і вже заздалегідь розвалила нормальну стіну до лазнички і вставила скляну. Та, з другого боку, я не міг причинити двері й відірвати від неї зору. Тіло Джуліани було вкрите мильною піною і справляло сюрреальне враження. Тепла вода повільно змивала з неї мило, а вона енергійно натиралася долонями. Потому вийшла з-під душу, стала перед дзеркалом і витиралася рушником, її довге волосся вкривало плечі й сягало аж за талію. А коли вона нахилилася, щоб витерти ноги, волосся затікало їй між сідниці. Я був зачарований і відчував приплив неймовірного збудження. Хотів упасти на коліна й обожнювати її від ніг до голови. Фігура Джуліани нагадувала мені матір, з тим, що опуклості її були повніші, а волосся довше. Найбільше вражали мене її груди: прозорі, тверді й рожеві на кінчиках, як у дівчинки. Невже вона була ще неторканою? Мені годі було таке навіть уявити.
