Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗

У своєму збентеженні я вмить помітив, що обличчя жінки було перекошене спазмою невдоволення.

— Вибачте, — промимрив я. — Я не хотів ні вразити, ні образити вас. Але ви дуже схожі на мою матір.

Жінка протинала мене недобрими очима.

— Повірте мені, моя мати дуже гарна…

Обличчя жінки стало нормальним.

— До чого ви мені все це говорите? — спитала холодно.

— Сам не знаю до чого. Можливо, щоб оправдатися за помилку.

— Чи ви збоченець? — знов спитала жорстоко жінка.

— А до чого ви це говорите?! — крикнув я, не приховуючи люті.

— Бо ви висловлюєтеся про свою матір так захоплено, наче про коханку.

Ця жінка починала дратувати мене, особливо тим, що торкала болючу струну моєї юності.

— Пані, я зробив звичайну помилку, прийнявши вас за свою матір! Це хіба злочин! А якщо я образив вас, то ще раз прошу пробачення! — я кидав словами їй прямо в обличчя. Тоді обернувся різко й пішов геть. Мене супроводив її зневажливий сміх.

Зустріч із цією жінкою схитнула мою духовну рівновагу. Я чомусь панічно боявся думати про неї. Та її образ ввесь час виринав на поверхню пам'яті. Найбільше непокоїла мене подібність і неподібність цієї незнайомої до моєї матері. Схожість була лише поверхова, але нутрішній світ цієї жінки був темний і, мені здавалося, недобрий. Вона не мала тієї ясності й добродушності моєї матері. Але саме ця її внутрішня темнота найбільше притягала мене. Цілими ночами мене роздирали марення, що я, нібито, ґвалтував цю жінку, а вона завжди виявлялася матір'ю. Ці жорстокі марення приносили також якусь садистичну й зловісну насолоду. Та коли я пробуджувався, падав у розпуку. Я любив свою матір, ставився до неї з теплим зрозумінням. І от ця невідома жінка витягала з мене почуття й жадання, яких я не був свідомий і яких лякався.

Щоб відсторонитися від таких болючих марень, я вглиблювався в роботу.

Та це тільки вичерпувало мене фізично й емоційно ще більше і, тим самим, ще ширше відкривало двері до нових жахіть і марень. Навіть в обсерваторії, сидячи при столику, я часто втрачав обриси реальності й занурювався в едіпівські візії; але ці візії були якісь роздвоєні: їхнім об'єктом була не моя мати, а її подоба в тій лиховісній жінці.

Одного разу в п'ятницю, точно о сьомій годині, зайшла до мого бюро секретарка й повідомила, що мене хоче побачити пані Джуліана ДуПонт. Я не знав такої жінки, тому відповів секретарці, щоб пані ДуПонт прийняв Джіммі, мій заступник, бо я дуже зайнятий. За кілька хвилин секретарка повернулася знову.

— Пані ДуПонт хоче говорити тільки з вами.

— Про яку справу?

— Не знаю. Каже, що вона фундаторка вашого проекту.

Як я вже згадував, за останні роки я навчився шанувати багатих жертводавців.

— У такому разі запросіть її сюди, — сказав я і знову занурився в папери.

— Чому ви уникаєте мене!

Мною аж стрясло, коли почув той неприємний голос. Вона стояла переді мною й суворо пронизувала мене очима. Якась сила підвела мене з крісла.

— Добридень… Вибачте, але я не знав, що Джуліана ДуПонт — це ви. Ми не познайомилися на бенкеті. Сідайте, прошу.

— Так, я — Джуліана ДуПонт, — жінка подала мені руку, а потім сіла.

— ДуПонт… Це ті…

— Так. З хімічними та всякими іншими фабриками. Ті, що знайомі зі мною ближче звуть мене Джульєттою, Чорною Джульєттою.

— Тому, що ви смугляві?

— Ні. Вони мають на увазі щось інше, ніж вигляд.

Мене пронизало зловісне передчуття.

— Ви виглядаєте втомлено. Завжди так довго працюєте? — спитала по-діловому, без найменшого співчуття у голосі.

— Звичайно працюю далеко довше. Часто до півночі.

— Втікаєте від чогось? — її тон тепер був іронічний.

— Так.

— Від себе не втечете.

Мене знову пронизав острах.

— Чому ви мовчите?

— Думаю над вашими словами.

— Вони правдиві.

— На жаль. Моє життя підтверджувало їх не раз, — сказав я, замислившись.

Її обличчя затьмарило невдоволення.

— Але чим можу служити? — спитав я нарешті.

— Собою.

Я запитливо глянув на неї.

— Мужчина, який жив у мене, покінчив самогубством. Тож я не маю товариства чи, радше, нової жертви. Запросіть мене до ресторану.

— Я не дуже знаюся на ресторанах… Хіба що в Ґрінич Віллідж.

— Ви там живете?

— Так.

— На Перрі-стріт?

Мене обморозило:

— А звідки ви це знаєте?

— За гроші я взнаю все, що мені потрібне.

Мене лякала ця жінка. Я був би радий випровадити її з бюро, та не знав, як це зробити. Вона все-таки давала гроші на наш планетарій. Хоча не в грошах справа. Я не зважав би аж так дуже на її гроші. Ми зібрали більше ніж достатньо на мій проект. Справа була в тому, що ця жінка накидала мені свою волю, а я чомусь не міг протистояти.

— Я знаю один добрий ресторан у Ґрінич Віллідж. Якраз там, де ви живете. Пішли, — промовила владним голосом.

Перед музеєм чекав її лімузин. Ми всілися, і вона сказала шоферові куди їхати. Ресторан «Au Troquer» був якраз за рогом від мого мешкання: на 12-й вулиці й Ґрінич-стріт. Був він цілком непомітний ззовні, і я жодного разу не звернув на нього увагу. Всередині ресторан був невеликий, але елегантно уладжений. Власник і всі офіціанти знали пані ДуПонт і танцювали довкола неї. Та це не мало для неї ніякого значення. Вона, не питаючи, де можна сісти, попрямувала до більшого, на чотири особи, столика в кутку й безцеремонно сіла. Я поплентався за нею.

Меню було написане французькою мовою, в якій я не дуже розбирався. Та це й не було потрібне. Пані ДуПонт замовляла для себе й для мене, навіть не спитавши, що мені до смаку. В її поведінці було щось зверхнє й принизливе, але я не виявляв свого невдоволення, бо не хотів загострювати і так напружену ситуацію. Крім того, мене почала цікавити така дивна поведінка цієї жінки, і я спостерігав її в усіх нюансах. Біле вино, яке вона замовила, було надзвичайне, ледь-ледь сухувате й м'яке, я такого вина досі не пив. Страви також не відставали у вишуканості. Слимачки в соусі, крабовий суп і приправлена цитриною щука були витвором кулінарного мистецтва.

— Вже не бунтуєтеся, що я на власний смак замовила страви? — несподівано спитала, поглянувши на мене злорадним зором.

Мені стало дуже незручно. Ця жінка читала мене, як розкриту книгу.

— Бунтуюся, але трохи менше, бо страви справді дуже смачні.

— Я бачила, що ви були невдоволені, коли я, не спитавши вас, замовляла.

— Бачу, що ви вмієте читати думки, — зіронізував я.

— Ваші думки написані на обличчі. Зрештою, я все про вас знаю.

Мене все це дуже хвилювало й тривожило. Я поклав собі ніколи більше не зустрічатися з цією жінкою. Чому вона цікавилася мною, чому і де вивідувала про мене?

— Невже ви любите тут жити? — несподівано змінила тему моя співрозмовниця.

— Досі я дуже любив Ґрінич Віллідж. Та тепер тут стало тісно й галасливо. Набудували багато нових будинків, крім того звідкілясь набрело повно наркоманів і сумнівної молоді. Тож колишній чар цієї дільниці пропав назавжди.

— У мене є вільне мешкання, як я вам згадувала. Мужчина, який жив у ньому, вчинив самогубство. І мужчина перед ним. Тому я й розшукувала вас. Щоб запропонувати вам це мешкання. Я маю дуже гарний будиночок над Гудзоном, до того ж — там багато дерев.

— То я мав би бути наступним самогубцем?

— Це справа вашого вибору.

— А чому той ваш приятель покінчив із собою?

— Він не був мій приятель! — відповіла надто гостро.

— А хто він був тоді?

— Просто присутній. Це все. Мені треба, щоб хтось був присутній. Та попереджаю вас, не плекайте ніяких ілюзій і надій відносно мене.

Єдиною надією, яку я плекав, було чимскоріше позбутися цієї жінки. Вона замовила ще десерт і каву для нас обох. Потім розплатилася, і ми вийшли надвір. Лімузин чекав перед рестораном.

— Дякую за гарний обід, — промовив я ніяково.

Вона ніяк не зреагувала на мою подяку, наче не чула мене.

— То коли переїдете до мого мешкання? — спитала різко. Це звучало більше як вимога, ніж питання.