Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
На другий день вона знову сиділа на лавочці. Мені почало докучати сумління. Я натягнув короткі штанці, вдягнув панамську сорочку з короткими рукавами і вийшов у сад.
Джуліана була в коротенькій ясно-голубій сукенці. Волосся мала заплетене в косу. Цілковито заглиблена в собі, вона ніби не помічала мене. її обличчя не виражало, як завжди, напружености, злості чи невдоволення, а було якось дивно замислене. Я мав враження, що в ній щось мінялося.
— Добривечір, — промовив я несміло, підійшовши до неї.
Вона не відповіла.
— Чи можна присістися біля вас?
— Ні! — відповіла різко й відвернула від мене голову.
Я спершу розгубився. Постояв ще деякий час і, оскільки вона далі мовчала, розсердився й пішов назад додому. Чого вона ще хотіла? Хіба не час було кінчати цю божевільну гру поміж нами? Хіба не час було ладнати нові стосунки? Адже ж вона виходила на лавочку, бо хотіла якогось контакту зі мною. Це було цілком ясно. Але якого контакту вона хотіла, коли відмовлялася говорити зі мною?
Та заспокоївшись, я почав бачити ці речі з інакшої перспективи. На які нові взаємини між нами я міг сподіватися? На любов? Дружність? Теплоту? Я ж її зґвалтував! Це мусило бути травматичне пережиття для неї. Після такого пережиття вона могла лише зненавидіти мене ще дужче. їй потрібно було багато часу, щоб загоїти рану.
Коли наступного дня я знову побачив на лавочці самотню Джуліану, мене несподівано охопило почуття вини. Я підійшов до неї й, не питаючись, сів поруч. Вона не була вдоволена.
— Я прийшов вибачитись за те, що сталося два тижні тому.
Вона мовчала.
— Я свідомий того, що ви ненавидите мене і справді маєте на це причину…
Вона мовчала, закусивши губи.
— Я свідомий теж, що виправити тут нічого не зможу, але хочу вас хоча б перепросити. Я не панував тоді над собою.
Вона навіть не ворухнулася.
— Скажіть що-небудь…
Вона не відзивалася.
Хвиля гніву раптом вдарила мені в голову. Я встав, вхопив її за плечі й підняв угору:
— Чому ви далі знущаєтеся наді мною? Чого ви хочете? — горланив я прямо в обличчя жінки.
Джуліана подивилася на мене з такою зневагою, що мені стало моторошно. Я відштовхнув її на лавку й кинувся геть.
— Втікаєте? Знову будете ховатися за щілини? — почув її зневажливий голос і різко зупинився.
— Що ви сказали? — спитав я, все ще обернений спиною до неї.
— Хіба ви, бідні, не здогадуєтеся?
— Ні, не здогадуюсь, — відповів я в'їдливо-саркастичним тоном.
— Так от, я маю на увазі те, що ви вчинили наді мною злочин і залишили мене саму напризволяще. Я спливала кров'ю і ледве добралася до будинку.
— Вибачте. Я навіть не додумувався, що ви…
— Що я могла бути неторканою?…
— Так. Я цілу ніч пролежав у безтямному стані, тільки на ранок помітив кров.
— А я ледве доповзла навкарачки додому. А коли ви пішли на роботу, викликала швидку і цілий тиждень пролежала в шпиталі. Ви жодного разу навіть не навідалися до мене.
— Я нічого не знав.
— Бо не хотіли знати! Я залишила для вас записку на столику в вітальні. Вона й досі там.
Я мовчки повернувся на лавочку й сів трохи віддалік від неї. Почував себе нікчемою. Тої миті я найрадше був би виплакався їй на грудях. Та Джуліана ледве чи зрозуміла б такий вияв почуттів. Ми довго сиділи в темряві, не відзиваючись одне до одного.
— Я ніколи в житті не зможу вам того простити, — нарешті промовила Джуліана. В її голосі я відчув гіркоту й оскарження.
— Не зможете простити мені того, що я вас зґвалтував?
— Це я ще могла б вам простити, бо воно розкрило мене як жінку.
— А що тоді?
— Не зможу простити того, що ви залишили мене, безпомічну, на землі.
— Я сам собі не зможу простити, ні одного, ні другого. Почуваюся як останній нікчема.
— Як інакше можна почуватися? То був нікчемний вчинок.
Це вхопило мене за живе:
— Але й ви не свята у цьому всьому!
— Що ви хочете сказати? — спитала різко.
— Те, що ви довели мене до цього.
— Я вас не вела до цього, й не хотіла такого, — відказала Джуліана, давлячись словами від емоційного напруження.
— Звичайно, — крикнув я. — Ви хотіли довести до того, щоб я покінчив із собою.
— І покінчите.
— І що ви тим досягнете? Що це вам дасть?
— Задоволення. Відчуття помсти, — сказала сухо.
— А чи таке ваше задоволення не збоченське?
— А чи ви мали задоволення, ґвалтуючи мене?
Я довго мовчав.
— Мав, — нарешті витиснув із себе.
— То хто з нас більший збоченець? — спитала холодно Джуліана.
— Я не знав, що зі мною тоді діялося… — моє оправдання було слабке й непереконливе.
— Ви чудово знали і знаєте, що діялося і чого ви позбулися.
Я мовчки потакнув головою.
— Ви позбулися тягаря з душі, а мені вчинили страшний біль, образу й приниження, — оскаржувала суворим голосом.
— Не можу заперечувати цього… Можу тільки каятися, — промимрив я, замислившись. — Та найдивніше те, що в тій трагедії в мені зродилося якесь дивне й тепле почуття до вас.
Я нараз помітив, що обличчя Джуліани проясніло. Вона щось раптово усвідомила й єхидно глянула мені в очі. І в цьому погляді не було ніякої потіхи для мене.
— Найдивніше також те, — вона імітувала мій голос, — що в тій трагедії ви збудили в мені жінку, яка буде мстити вам. На кожному кроці!
— Тоді наші кроки мусять розійтися, — запропонував я розсудливо.
— О, ні! Цього не буде ніколи! — сказала так категорично, що я сприйняв це як закляття.
— То що ви тоді хочете?
— Я вам казала: кінця.
— Цим разом це може бути ваш кінець… — сказав я більше співчутливо, ніж загрозливо.
— Може, так, а може, й ні. Та не забувайте, що ви збудили в мені жінку, до якої маєте теплі почуття, як ви призналися. А ця жінка ненавидить вас і мусить вас знищити.
Вона раптово встала і пішла до будинку. А я сидів і не міг встати з лавки. її дім зяяв серед ночі, мов кровожерна потвора.
2
Між нами настав період непевного замирення. Власне, не замирення, а уникання. Ми свідомо оминали одне одного й робили все, щоб не зустрітися віч-на-віч. Я мав добру причину деякий час оминати Джуліану. Але важко сказати, чому вона оминала мене. Я не вірив, що її наміри змінилися на краще. А щодо мене, то я мав наївну надію, що рани, які я завдавав їй, а вона мені продовж довгих місяців, з ходом часу пригаснуть, і ми зможемо зустрітися на нормальніших основах, щоб краще зрозуміти одне одного. Мене все більше тягнуло до неї, і я все більше прагнув кращих стосунків із нею.
Та я не був цілком щирий із собою. Мене вабила в Джуліані більше жінка, аніж людина. Я не міг повністю прийняти її як людину. Бо вона жила тільки тим, як завдати іншій людині болю, як найглибше поранити її, як довести її до згуби. Нею цілковито володіли садистичні інстинкти й не дозволяли їй бути людяною і доброю. Вона могла існувати лише у злі й зі злом. Крім зла, мені здавалося, ніщо інше її не цікавило. Я навіть думаю, що вона на початку захопилася, чи, радше, зацікавилася мною лише тому, що відчувала в мені зло; тому, що я тоді ненавидів її, що, в напливі люті, був здатний на все, навіть виконати чи стати об'єктом задуманого нею кінця. У таких стосунках не було місця не те що на любов, а й на звичайну прихильність.
А я патологічно бажав тієї прихильности й жадав Джуліану як жінку. Хотів мати її за будь-яку ціну. Не брати силою, а мати. Кожної ночі на мене находили ті самі марення: що вона вривалася гола до моєї спальні, здирала з мене піжаму, кусала мої губи, хапала обіруч мого члена й так сильно тягнула до себе, що я скрикував з болю. Тоді хапав її за рамена, кидав горілиць на ліжко і нестямно стискав її груди. Вона стогнала, гладила моє волосся, зсувала мою голову собі між ноги і втягала мене у розкриту стать… Я меншав, втискався в її глибоку й темну вапну й опинявся, мов дитина, в лоні. Тоді вона жорстоко здушувала мене в собі, — я кричав від переляку і пробуджувався, мокрий від поту.
