Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
Але ці марення не гасили моєї жаги. Я цілими днями мріяв про злягання з Джуліаною, і це доводило мене до божевілля. Взявши її силою на лавочці, я пережив тільки катарсис і випорожнив себе від найгірших комплексів. Але справжнього любовного задоволення не пережив. Тому так невідступно жадав її.
Джуліана мусила відчувати мій стан, тому й тримала себе поза моїм засягом, щоб загострювати мої жадання й доводити мене до крайности. Я опинився в пастці, яку вона наставила на мене, і ввесь час бився об її ґрати. Але не міг вийти з тієї пастки, бо дверима з неї була сама Джуліана, а я ніяк не міг знайти ключа до неї.
У неділю пополудні, коли мій мозок нестерпно шарпався, я прожогом вилетів надвір і подався парком до Клойстера. Зайшов до середини і присів на кам'яній лавочці перед старовинним вівтарем. Приємна прохолода і григоріанські напіви вливалися у мене й відпружували натягнені нерви. Мені стало так легко й так добре, що я занурився в музику й дихання образів і ні про що інше не думав.
— Між святими приємніше, ніж вдома, правда? — почув раптово голос Джуліани і здригнувся.
Вона була в міні-спідничці, і я знизу міг бачити її білі трусики з рожево гаптованим візерунком. Засмаглі рамена були оголені, а тісно облягаюча біла блузочка ледве прикривала груди. Сексуально викличний вигляд Джуліани був тут такий чужий і дикий, що її присутність у цій монастирській обстановці здавалася мені мало не блюзнірством. Припускаю, що вона вчинила це навмисне, щоб вирвати мене з цієї благодатної атмосфери і притоптати моє відчуття духовної злагоди.
— Що ви тут робите? Я не думав зустріти вас саме тут… — відізвався я, щоб щось сказати, і воно вийшло трохи недоречно.
— Ви не думаєте, що й мені могло б бути приємно між святими?
— Від вашого вигляду, святі порозтрясають рами.
— То нічого. Краще бути на волі, ніж у золотистій клітці рам, — вона скоса глянула на мене.
— Правда. Я про це, мабуть, найкраще знаю.
— Хіба моя клітка аж така гнітюча? — знов глумливо спитала Джуліана.
— Аж така, — сказав я коротко, щоб закінчити цю нецікаву розмову.
— А за чим ви сюди прийшли? — спитала несподівано.
— Шукати затишку, душевної злагоди, — відповів я.
— Все це треба нищити, чавити, бо воно непридатне для наших планів.
— Ви думаєте, що це для ваших планів непридатне, а не для наших.
— Мої плани без вас не мали б змісту, — сказала холодно.
— Знаєте, моїм найбільшим бажанням тепер є визволитися від вашої клітки й від ваших планів.
— Ви ніколи не визволитеся від мене!
— А то чому? — спитав я, здивований.
— Бо ви любите й жадаєте мене, — сказала твердо.
Я зблід. Ця несамовита жінка вгадувала мої найтаємніші почування. Тому й легко могла гратися зі мною, як кішка з мишею.
— Я вам не віддамся ніколи!
Почувши це, я відчув дивну переміну в собі: наче віддаль між нею і мною збільшилася, і мої пристрасті пропорційно охололи. Я встав і, не сказавши їй слова, пішов геть.
Я заспокоївся на деякий час. Марення не навідували мене, не заходила теж у мої думки й Джуліана. Я перестав жадати її. Наче відсунув її на окраїни своїх почуттів і не заглядав туди.
Мене знову почало вабити місто. Після роботи я їхав на Ґрінич Віллідж і годинами тинявся по вулицях. Коли доводив себе до виснаження, їхав додому, приймав холодний душ і падав у ліжко. Спав так міцно, що ніякі марення не могли протиснутися до мене.
Переходячи одного вечора Крістофер-стріт, я побачив Ромео в гурті блакитних. Як тільки він помітив мене, підбіг, стиснув мене міцно в обіймах і поцілував в уста. Мені зробилося неприємно. Але його радість була така щира, що моє почуття неприємності відразу розвіялося.
— Ох, я дуже радий зустріти вас! Врешті можу висловити вам свою вдячність.
— За що?
— За те, що врятували мене від тієї потвори.
— А хто тепер порятує мене? — пожартував я.
— То проблема, чоловіче!
— Ще й яка…
— Чи ви спішите кудись? — спитав хлопчина.
— Не спішу.
— Тоді ходімо до ресторану. Щось вип'ємо, перекусимо й поговоримо.
— Гаразд.
Ми зайшли до маленької забігайлівки на Гадсон-авеню, що називалася «Одна картопля», замовили по чарці віскі й добірну закуску, розсілися в півтемряві й гуторили.
— Я так хотів вас зустріти, думав уже їхати до того заклятого дому, але боявся, що та потвора знову захопить мене в свої лабети.
— Як ти попався їй у руки? — спитав я.
— Вона сама якось знайшла мене. Я тоді саме приїхав із Балтімору до Нью-Йорка й не мав ще роботи, і вона запропонувала мені «роботу» за дві тисячі доларів: дотримувати їй вечорами товариства, бо вона, як казала, була самотня і в депресії. Я жінок назагал не любив, бо сам був жінкою, але дружні зв'язки з ними завжди мав. Тому й погодився на її пропозицію. Зрештою, я не мав тоді вибору.
— А вона вимагала від тебе більше, ніж «дотирмувати товариства», — докинув я.
— Чоловіче! Вона вимагала того, що було для мене найогидніше: цілувати її, гладити литки й груди і вкінці трахати її! Чи можете уявити таке?! Мені кишки вивертало від того. Вона була якась садистка! Діставала оргазм, коли мучила людину. Крім того, мала страшний вплив на мене. Я не міг визволитися від неї. Почувався, мов залякана муха в павутинні, і не мав власної волі, щоб викопирсатися і втекти.
— Спектаклі, які вона влаштовувала з тобою, були насправді призначені для мене, — сказав я.
— Що ви маєте на думці? — здивувався хлопець.
— Вона робила все те, щоб довести мене до божевілля.
— То ви підглядали за нами?
— Так. Вона це знала і того хотіла.
— То вона мала подвійну приємність, чоловіче!
— А так. Знущалася над тобою і різала живцем мене.
— Вона, мов навіжена, била мене і тягнула силою на себе. Я не знаю, чим усе те скічилося б, якби ви не з'явилися й не вирвали мене з її лабет. Коли ви жбурнули мене в кущі, я почувся таким вільним, що полетів, мов вітер.
— Це було приємне почуття, правда?
— Найкраще, чоловіче! А ви, мабуть, ґвалтували її, що вона ревіла на повний голос, мов зарізане теля.
— Зарізане теля не реве…
— Ви знаєте, що я мав на думці, чоловіче.
— «Ґвалтування» — це кримінальне слово, його краще оминати. Скажімо, що я мав із нею грубий секс.
Хлопчина голосно розсміявся:
— А чи ви любите її?
— Не знаю. Мабуть, ні.
— Значить, ви також у сітях, чоловіче.
— Також. Але думаю, що зможу їх прорвати.
— То не так легко.
— Знаю. А що ти тепер робиш? — спитав я.
— Працюю в рекламній компанії. Маю гарного й доброго хлопця. Мені пощастило.
Ми ще деякий час гуторили, а тоді попрощалися, і я поїхав додому.
Якось одного вечора мені забажалося піти до ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона, як завжди, підбігла, закинула мені на шию руки й поцілувала. Мені стало легко й приємно на душі.
— Марко! Як чудово бачити тебе!
— Ти виглядаєш дуже гарно, Джінні.
— На це є гарна причина… — вона лукаво підморгнула.
— Яка?
— Це розкажу тобі пізніше. А тепер сідай коло свого столика в кутку. Чи не дивно то! Кожного разу, як ти приходиш, твій столик вільний.
— Це справді дивно.
— Хтось про тебе там вгорі дбає, — Джінні залилася гарним, приємним сміхом.
— Більше знущається, ніж дбає, — відповів я зневірено.
— То значить, ти не знайшов собі дівчини?
— Знайшов, тільки відьму.
— І, мабуть, не можеш позбутися її.
— Не те, що не можу, а не хочу. Це найгірше. Я сам себе не розумію.
— Випий доброго вина, повечеряй, а тоді все стане ясніше.
— То дай мені склянку білого вина, Масоп Villages, якщо є, новоанглійський чаудер і філе міньйон. Як бавитись, то бавитись!
— Абсолютно! — погодилася Джінні й пішла виконувати замовлення.
Страви в цьому ресторані не були надто вишукані, зате дуже смачні. Я їв повільно, насолоджуючись кожним ковтком і подивляючи при тому Джінні. У ній справді відбулась якась зміна, але я не міг додуматися яка. її краса наче вивершилася. Це вже була краса не ранньої весни, а початого літа.
