Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читаем книги бесплатно txt) 📗
Вона жила вже три роки в Парижі, коли одержала листа з Чехії. Писав їй Томашів син. Він якось довідався про неї, знайшов її адресу і звернувся до неї як до «найближчої батькової приятельки». Повідомив їй про смерть Томаша і Терези. Писав, що в останні роки вони жили в селі, де Томаш працював шофером вантажівки. Час від часу вони разом їздили до сусіднього міста й лишалися там на ніч у дешевому готелі. Дорога пролягала туди через пагорби, серпантинами, і вантажівка з ними впала з високого схилу. Їхні тіла були геть потрощені. Поліція потім установила, що гальма були в катастрофічному стані.
Сабіна не могла прийти до тями після цього повідомлення. Остання нитка, що зв’язувала її з минулим, була обірвана.
За старим звичаєм їй захотілось для заспокоєння походити по кладовищу. Найближче було Монпарнаське кладовище. Воно все складалося з хистких будиночків — малесеньких капличок, зведених над кожною могилою. Сабіна не могла збагнути, чому мертвим хочеться мати над собою цю імітацію палаців. Кладовище, власне, було марнославством, перетвореним на камінь. Замість того щоб стати після смерті розумнішими, мешканці кладовища були ще безрозсуднішими, аніж за життя. На пам’ятниках вони демонстрували свою значимість. Тут спочивали не батьки, брати, сини чи бабусі, а сановники і громадські діячі, носії титулів, звань і почестей; навіть поштовий чиновник тут виставляв напоказ своє становище, своє суспільне значення — свою гідність.
Ідучи алеєю кладовища, вона побачила неподалік від дороги людей: когось саме ховали. Церемонімейстер тримав цілий оберемок квітів і кожному з присутніх на похороні давав по одній квітці. Дав і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши кілька пам’ятників, всі підійшли до могили, з якої було відвалено надгробний камінь. Сабіна нахилилася над нею. Вона була дуже глибока. Сабіна кинула до ями квітку, і вона легкими колами опустилась на домовину. Таких глибоких могил у Чехії не буває. А в Парижі могили такі ж глибокі, як високі будинки. Погляд її упав на камінь, що його відвалили з могили. Камінь нагнав на неї жаху, тож вона поспішила додому.
Цілий день думка про той камінь не покидала її. Чому він так нажахав її?
Вона відповіла сама собі: якщо могила привалена каменем, покійник уже ніколи не зможе вибратися з неї.
Але покійник із неї в жодному разі не вибереться! То чи не однаково, прикритий він землею чи каменем?
Ні, не однаково: коли ми завалюємо могилу каменем, це означає, що ми не хочемо, аби покійник повернувсь. Важкий камінь каже покійникові: «Лишайся там, де ти є!»
Сабіна пригадала могилу свого батька. Над його труною земля, із землі ростуть квіти і клен, який простягує до труни своє коріння, тож можна уявити собі, що по тому корінню і квітках покійник вибирається з могили. Якби батько був прикритий каменем, вона ніколи після його смерті не змогла б уже почути в кроні дерева його голос, який прощав її.
А який вигляд має кладовище, де лежать Тереза з Томашем?
Вона знову почала думати про них. Час від часу вони їздили до сусіднього міста й проводили ніч у місцевому готелі. Ця деталь у листі зацікавила її. Вона свідчила про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, ніби на одній зі своїх картин: попереду Дон Жуан, немов уявна декорація, намальована художником-примітивістом; у тріщині цієї декорації було видно Трістана. Загинув Томаш як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою загинули тієї ж самої секунди. Її раптом охопила туга за Францом.
Коли вона розповідала йому про свої блукання по кладовищах, він здригався від огиди і називав кладовища звалищем костей і каміння. В такі хвилини поміж ними розверзалась безодня непорозуміння. Тільки тут, на Монпарнаському кладовищі, вона збагнула, що він мав на увазі. Вона пошкодувала, що була нетерпимою. Можливо, коли б вони лишилися довше разом, вони поступово почали б розуміти слова, які говорили одне одному. Їхні словники поволі, сором’язливо, зближалися б, як надто несміливі коханці, і музика одного з них почала б поєднуватися з музикою другого. Але вже пізно.
Так, пізно, і Сабіна знає, що в Парижі вона не залишиться, що піде далі, ще далі, бо коли б вона тут померла, її привалили б каменем, а для жінки, яка ніде не знаходить собі місця, нестерпно навіть уявити собі, що її втеча назавжди припиниться.
Усі друзі Франца знали про Марі-Клод, усі знали і про його студентку у великих окулярах. Лише про Сабіну не знав ніхто. Франц помилявся, думаючи, що його дружина розповідала приятелькам про неї. Сабіна була вродлива жінка, і Марі-Клод не хотіла, щоб люди у думці порівнювали їхні обличчя.
Боючись виказати їхню таємницю, Франц жодного разу не взяв у Сабіни ані картини, ані малюнка, навіть найменшої її фотографії. І так сталося, що вона безслідно щезла з його життя. Не лишилося жодного явного доказу, що він провів з нею найкращий рік свого життя.
Тим більше йому подобалося зберігати їй вірність.
Коли він зі своєю молодою коханкою лишається в кімнаті наодинці, вона часом піднімає голову від книжки й дивиться на нього допитливим поглядом.
— Про що ти думаєш? — питає вона.
Франц сидить у кріслі, звівши очі до стелі. Хоч би що він їй відповів, безсумнівно одне: він думає про Сабіну.
Коли він публікує статтю у фаховому журналі, його студентка є першим читачем, і їй страшенно хочеться подискутувати з ним на цю тему. Але він думає про те, що б сказала про цей текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить заради Сабіни і робить так, щоб Сабіні це подобалось.
Це дуже невинна зрада, і вона точно скроєна на мірку Франца, який ніколи не наважився б скривдити свою студентку в окулярах. Культ Сабіни він плекає скоріше як релігію, а не як любов.
Втім, із теології цього віросповідання випливає, що його молода коханка була йому послана саме Сабіною. Тому поміж його земною і неземною любов’ю панує цілковитий мир. І якщо неземна любов має в собі (оскільки вона неземна) значну частку непояснимого і незрозумілого, (згадаймо словник незрозумілих слів, цей довгий список непорозумінь!), його земна любов заснована на справжньому розумінні.
Студентка набагато молодша за Сабіну, музична композиція її життя ледь накреслена, і вона із вдячністю включає в неї мотиви, які переймає від Франца. Франців Великий Марш є і її віросповіданням. Музика для неї, як і для нього, діонісійське сп’яніння. Вони часто ходять разом танцювати. Вони живуть по правді, і нічого з того, що вони роблять, ні для кого не повинно бути таємницею. Вони шукають товариства друзів, колег, студентів і незнайомих людей, люблять посиділи з ними випити, й порозмовляти. Часто ходять разом на екскурсії в Альпи. Франц нахиляється, дівчина вистрибує йому на спину, і він бігає з нею та ще й голосно вигукує довгий німецький вірш, якому в дитинстві його навчила мама. Дівчина сміється і, обхопивши його руками за шию, захоплюється його ногами, плечима й легенями.
І лише смисл тієї особливої симпатії, яку Франц відчуває до країни, окупованої російською імперією, залишається поза її увагою. На річницю вторгнення одне чеське товариство влаштовує в Женеві вечір спогадів. У залі мало людей. В оратора сиве, укладене перукарем волосся. Він виголошує довгу промову, від якої нудяться і тих кілька ентузіастів, що прийшли його послухати. Говорить він по-французькому без помилок, але зі страшним акцентом. Час від часу, щоб підкреслити свою думку, він піднімає вказівний палець, ніби погрожуючи присутнім.
Очкаста дівчина сидить поруч із Францом і ледве стримує позіхання. Зате Франц щасливо посміхається. Він дивиться на сивоволосого чоловіка, який йому симпатичний навіть з його дивним указівним пальцем. Йому здається, що цей чоловік — таємний посланець, ангел, що підтримує зв’язок між ним та його богинею. І він заплющує очі, як заплющував їх, перебуваючи з Сабіною в п’ятнадцяти європейських та одному американському готелях.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ДУША І ТІЛО
