Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читаем книги бесплатно txt) 📗
Тереза повернулась о пів на другу ночі, пройшла у ванну кімнату, надягла піжаму і лягла біля Томаша. Він спав. Вона нахилилася над його обличчям і, цілуючи, вловила в його волоссі дивний запах. Принюхалася до нього раз, тоді ще раз. Обнюхавши його, ніби пес, вона раптом зрозуміла: це був запах жіночого лона.
О шостій годині задзвонив будильник. Це був час Кареніна. Він прокидався набагато раніше, ніж вони, але турбувати їх не насмілювався. З нетерпінням чекав дзвінка, який давав йому право плигнути до них на постіль, топтатися по їхніх тілах і тицятися в них головою. Колись давно вони намагались опиратися цьому і скидали його з постелі, але він був настирніший і зрештою виборов свої права. Втім, останнім часом Тереза виявила, що їй приємно, коли Каренін запрошує її в новий день. Для нього хвилина пробудження була справжнім щастям: наївно, нерозумно він дивувався тому, що знову живе на світі, і щиро радів з цього. Натомість вона пробуджувалася без задоволення, мріючи продовжити ніч і не розплющувати очей. Зараз Каренін стояв у передпокої і дивився вгору на вішалку, де висів ошийник з поводком. Тереза застебнула йому на шиї ошийник, і вони разом пішли в магазин. Вона купила молока, хліба, масла і, як завжди, рогалик для нього. Назад він ішов поряд із нею і ніс рогалик у роті. Він гордо роззирався на всі боки і, мабуть, почувався дуже добре, коли люди звертали на нього увагу.
Дома він ліг із рогаликом на порозі кімнати й чекав, коли Томаш помітить його і, зігнувшись, почне гарчати, вдаючи, що хоче відняти в нього рогалик. Це повторювалося кожного дня: бодай хвилин п’ять вони ганяли по квартирі, перше ніж Каренін залазив під стіл і вмить з’їдав свій рогалик.
Але цього разу він марно домагався вранішньої церемонії. Перед Томашем на столі стояв маленький транзистор, і він прикипів до нього.
По радіо йшла передача про чеську еміграцію. Це був монтаж таємно підслуханих приватних розмов, що їх записав якийсь сексот, чеський шпигун, котрий затесався в середовище емігрантів, а потім з великою помпою повернувся до Праги. Це була порожня балаканина, в якій час від часу проскакувало гостре слівце про окупаційний режим в Чехії, але були й фрази, в яких один емігрант обзивав другого ідіотом або шахраєм. І саме ці фрази займали в репортажі головне місце: вони мали довести не лише те, що ті люди погано говорять про Радянський Союз (у Чехії це нікого не обурювало), але що вони обмовляють одне одного, вдаючися часом до найбрутальніших слів. Дивно, люди лихословлять з ранку до вечора, та коли вони чують, як відомий чоловік, що його вони поважали, по радіо після кожної фрази кидає «іди в жопу», то почувають себе обдуреними.
— Все почалося з Прохазки, — сказав Томаш, слухаючи далі.
Ян Прохазка, чеський романіст, сорокарічний чоловік з бичачою життєстійкістю, який ще до 1968 року почав уголос критикувати суспільні порядки в країні. Він був однією із найпопулярніших постатей «Празької весни», тієї запаморочливої лібералізації комунізму, яка завершилася російським вторгненням. Невдовзі після вторгнення всі газети стали його цькувати, але чим більше вони нацьковували на нього людей, тим більше люди любили його. І тому по радіо (йшов 1970 рік) почали передавати з продовженням цикл приватних розмов, які Прохазка вів з університетським професором Вацлавом Чорним. Ніхто з них тоді не думав і не гадав, що в професоровій квартирі вмонтовано підслуховуючий пристрій і що за кожним їхнім кроком уже давно слідкують! Прохазка завжди розважав своїх друзів різними гіперболами та нісенітницями. І тепер ці нісенітниці звучали по радіо в циклі передач. Таємна поліція, яка редагувала програму, старанно виділяла ті фрази, в яких романіст висміював своїх друзів, наприклад, Дубчека. Люди, які самі обмовляли друзів при першій-ліпшій нагоді, тепер обурювалися своїм улюбленим Прохазкою більше, аніж ненависною таємною поліцією.
Томаш вимкнув радіо і мовив:
— Таємна поліція існує повсюди на світі. Але щоб передавати свої магнітофонні записи публічно по радіо — такого, мабуть, не існує ніде, крім Чехії! Нема нічого рівного цьому!
— Чому, є, — сказала Тереза. — Коли мені було чотирнадцять, я таємно писала щоденник. І страшенно боялася, аби він комусь не потрапив до рук. Я ховала його на горищі. Мама вислідила мене. Одного разу за обідом, коли ми всі посхилялись над супом, вона витягла мого щоденника з кишені і сказала: «Ось послухайте!» Мати читала, і за кожною фразою пирскала сміхом. Усі сміялися так, що не могли навіть їсти.
Він не раз умовляв її дозволити йому снідати самому, щоб вона ще поспала. Однак Тереза не хотіла й слухати. Томаш працював від сьомої до четвертої, а вона від четвертої до півночі. Коли б вона з ним не снідала, то могли б перемовитись одне з одним хіба що в неділю. Тому вона вставала разом із ним і лише після того, як він ішов на роботу, лягала ще поспати.
Але цього разу Тереза боялася заснути, бо о десятій хотіла сходити в сауну, що містилась у дерев’яній купальні на Жофінському острові. Охочих було багато, місця мало, і можна було туди потрапити хіба що за протекцією. У касі, на щастя, сиділа дружина професора, якого вигнали з університету після 1968 року. Професор був другом колишнього Томашевого пацієнта. Томаш сказав пацієнтові, пацієнт — професорові, професор — дружині, і Терезі раз на тиждень завжди було зарезервовано квиток.
Тереза йшла пішки. Вона ненавиділа завжди переповнені трамваї, де в ненависних обіймах тіснилися люди, відтоптували одне одному ноги, відривали ґудзики з пальт і голосно лаялися.
Мрячило. Люди, кваплячись, розкривали парасольки — і на тротуарах одразу виникала товкотнеча. Склепіння парасольок наштовхувались одне на одне. Чоловіки були ввічливі й, коли проминали Терезу, піднімали парасольку високо над головою, щоб вона могла пройти попід нею. Але жінки не поступалися одна одній. Дивилися прямо перед собою, і кожна чекала, що зустрічна виявиться слабшою і звільнить їй дорогу. Зустріч парасольок була водночас випробуванням сил. Тереза спочатку ухилялась, але, зрозумівши, що її ввічливість лишається без взаємності, стисла парасольку в руці так само міцно, як і інші. Кілька разів вона різко наштовхувалась парасолькою на зустрічну, проте ніхто ні разу не сказав «вибачте». Здебільшого всі мовчали, лише двічі чи тричі вона почула «корова!» або «іди ти в жопу!»
Жінки, озброєні парасольками, були молоді й старі, але найвойовничішими були саме молоді. Тереза пригадала дні вторгнення. Дівчата в міні-спідницях носили національні прапори на палицях. Це був своєрідний сексуальний замах на солдат, приречених на кількарічний статевий аскетизм. Вони, мабуть, відчували себе в Празі, немов на планеті, вигаданій письменником-фантастом, планеті неймовірно елегантних жінок, які демонстративно виявляли свою зневагу, виступаючи на довгих красивих ногах, яких не бачили в цілій Росії останні п’ять чи шість століть.
Тереза зробила тоді багато знімків цих молодих жінок на тлі танків. Вона захоплювалась ними! А сьогодні ті самі жінки йшли назустріч їй, зухвалі й злі. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх з такою ж погордою. Вони ладні були боротися проти чужої армії так само затято, як і проти парасольки, яка не хоче звільнити їм дорогу.
Вона дійшла до Староместської площі з суворим Тинським собором і барочними будівлями, розташованими неправильним чотирикутником. Стара ратуша чотирнадцятого сторіччя, яка колись займала один бік площі, вже двадцять сьомий рік стояла в руїнах. Варшава, Дрезден, Берлін, Колін, Будапешт були жахливо зруйновані останньою війною, але їхні жителі підняли їх із руїн, здебільшого старанно реконструювавши старі історичні квартали. Пражани почувалися неповноцінними, порівнюючи себе з жителями цих міст. Славнозвісна будівля, що її знищила в них війна, була Староместська ратуша. І вони вирішили залишити її на вічний спомин у руїнах, щоб якийсь поляк чи німець не зміг їм докорити, що вони мало страждали. Перед славетними руїнами, які мали на вічні часи звинуватити війну, з металевих жердин була споруджена трибуна на випадок маніфестацій, на які комуністична партія гнала вчора або пожене завтра жителів Праги.
