Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗
Деколи я приїздив до нього на Березняки, де ми вечорами в однокімнатній квартирці із видом на спокійний Дніпро пили бадяжну горілку із найближчої крамниці, їли так-сяк зварену гречку з квашеними огірками, він читав мені свої нові тексти, а я уважно слухав, якщо це дозволяла робити важкість у голові від сурогатного напою. Деколи ми заходили в гості до наших знайомих, які полюбляли шумні компанії і могли за ящиком горілки пускати на вітер тиждень-другий, поки вистачало здоров’я чи грошей, або духу компанії. Деколи ми поверталися від гостей серед глибокої ночі пішки, витрачаючи на дорогу по дві-три години, оскільки на тачку нічого не було — в кишенях повний голяк, але це не засмучувало, бо поруч — у нашому п’яному базіканні — завжди був Платон чи Малларме, або інша розумна морда, про яку можна говорити без перестану.
Юра завжди зі мною сперечався стосовно поезії, любив більш консервативну, наближену до класичних взірців, я ж навпаки — розхристану, аванґардну, експериментальну. Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків. Вони ричали, як дикі аґресивні звірі, накидалися один на одного, намагаючись завдати удару. Коли ми наблизилися, розборки раптом затихли й припинилися, колишні вороги визвірилися на нас, чого ми дивимося, вони почали наближатися з ножами в руках, погрожуючи, що зараз нас пакрамсают, парісуют, і несподівано накинулися. Один із них, приземлений і згорблений, ножем зачепив рукав моєї джинсової куртки. Ми дали дьору і ледве від цих ненормальних відірвалися, щоправда, були змушені подолати добрячий гак дороги, обходячи нападників.
Коли ми відбігли на безпечну відстань і, віддихуючись, перейшли на ходу, я запитав у Юри:
— Так що там Платон думає про поетів?
— Платон — поц.
— А поети — малограмотні вискочки.
— Сам ти малограмотний вискочка.
— Сам ти поц.
Пізніше, коли ми добралися додому, відчуваючи жахливу втому й голод, — я давно помітив за собою: якщо випадають сильні, «сконцентровані» переживання, то в організмі щось «згорає», наче паливо в машині; від цього з’являється божевільний апетит, — насмажили величезну пательню картоплі, відкрили дволітрову банку маринованих помідорів і з усім цим вдушили півтори пляшки горілки. Тільки коли до свідомості почав підкрадатися хміль, я відчув, як у мені народжувалося заспокоєння і з’явилася ота душевна легкість, як у людини, яка чекала на небезпеку, але та її оминула.
Я давно не бачив Юру.
На вихідних іду в супермаркет: закінчилися продукти. Підходжу до відділу з рибою: морожена, свіжа, копчена, з приправами, мала й велика, дорога і дешева; українці мало вживають риби, чого? — бо напевно дурні; мало вживають риби; головному лікарю України — не зрозуміло чому я підозріло й беззастережно вірю. Купую копчену скумбрію. Думаю про те, що завтра може ляпнути ще один «головний лікар»: українці дуже мало вживають молока? українцям бракує томатів? картоплі? заліза? фосфору? вітаміну С? Можна говорити будь-що: у нації слабкі матки та сперматозоїди, а ще щелепи, зуби й відповідні жувальні рефлекси, жовч наповнює її тіло, у нації слабкі судини та барахлить сечовий міхур, ниє в кістках, у нації системний простатит, а ще є схильність до прогресування чи то хвороби Паркінсона, чи то синдрому Дауна. Очі мої біжать прилавками, набитими консервами, закрутками огірків, помідорів, перцю, грибів. Гриби, йопсель-мопсель, не канають — у нації від них запори.
Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.
Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.
Одна з них, яка крива на праву ногу і має звичку через кожних двадцять метрів зупинятися для відпочинку, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій торбину з продуктами, деколи оглядає все навколо й любить кинути око й на поверхи будинку. Наші очі за цих кілька місяців зустрічалися разів десять. Вона на мить завмирає. Мені здасться, що в старої замість очей неприємні щілини, залиті сивою, каламутною слиззю. Я дивлюся в них, ніби скорботний метафізик у застояні води тихого плеса, і мені хочеться знати, що вона про мене думає, адже це, мабуть, кумедно часто бачити людину, яка нічого не робить, лише сидить на балконі. Коли мені врешті набридає, заходжу до кімнати й лягаю.
На мене несподівано може найти господарська заклопотаність і я візьмуся прибирати, спершу на кухні, вигрібаючи купу сміття, яке висипається з наповненого відерця, миючи брудний посуд, потім у кімнатах, витираючи пилюку, повзаю на колінах, протираючи мокрою ганчіркою підлогу. В кімнаті одразу свіжіє (це нагадує рідну домівку, коли матір робила «генеральне прибирання»). У такі дні може несподівано обізватися телефон. Я дивитимуся на нього, як на предмет, від якого можна очікувати на несподіванку чи небезпеку, кілька секунд розмірковуватиму брати чи не брати слухавку. Телефон не замовкає. Це мене не на жарт занепокоїть, бо коли в час довгої самотності, з якою не розлучаюся ні вдень, ні вночі, ні на роботі — в колі колег на кафедрі чи навіть будучи в аудиторії на лекції перед сотнею студентів, — отже, коли за час такої самотності озивається телефон, то від цього ніколи не може бути легше, оскільки турбують із певної причини і кажуть жахливі слова «терміново», «обов’язково», «постарайтесь», які виривають мене з тихої самоти.
Не поспішаючи, візьму слухавку. Тупувате хихикання доцента Пампушки, він його давно виробив і використовує за будь-яких обставин за спілкування, чи знаходячись перед студентами, лякаючи їх екзаменом, чи пропонуючи їм цілою групою купити до його «опеля» зимові колеса, зима ж знаєте, хи-хи, буде морозяна, а дорога слизька, чи на кафедрі, розповідаючи чергову похабщину про своїх знайомих.
— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?
Він мені нагадує.
— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.
Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?
День промайнув швидко.
І раптом справді озивається телефон.
Знову: Пампушка.
Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.
Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.
Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.
