Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗

Постійно переживати теперішнє як драму, щодня бачити його в різноманітних гримасах нудьги, суму, болю чи миттєвої радості — втомлює. Мені подобаються думки про самогубство, хоча я прекрасно усвідомлюю, що ніколи на це не зважуся. Мені подобаються такі думки, бо лише в них я віднаходжу виправдання своїй неприкаяності, меланхолії, приреченості жити таким чином, а не по-іншому. Один дуже суворий до світу й до себе румун стверджував, що цю чашу треба спити до дна. Я це розумію, але не уявляю, наскільки довго це триватиме. Якщо людину постійно називати «свинею», то рано чи пізно вона захрюкає. Самонавіювання — той зашморг, яким людина виправдовує свою віру в долю, свою слабкість перед нею. Це страх із присмаком фаталізму, який приймає всі можливі удари та поневіряння життя, приймає покірно, як мавпи гіпноз удава. Інколи я думаю, що це «світський» різновид, щоправда жалюгідний і нікчемний, християнського страстотерпіння, велич якого продемонстрували рівноапостольні князі Борис і Гліб, коли добровільно прийняли смерть від убійників, аби не чинити зла.

Для мене ж — це можливість узагалі більше не бути, ніби перебування у світі — це такий собі невдалий проект, альтернативою якому міг би бути проект інший, скажімо можна було бути карасем і жити в одному з диких озер. Фактично, я йду на усвідомлене самогубство, але не шляхом накладання на себе рук — перерізані вени у теплій ванній, зашморг на шию, стрибок під вагон метро чи падіння з Пішохідного мосту в Дніпро (ці думки для мене огидні), а через пасивний, як би сказали любителі спорту чи фізкультури, спосіб життя: жодних лікарів, жодної ранкової гімнастики чи пробіжок ранковим лісом, жодного раціону в харчуванні, жодного надмірного стеження й служіння своєму нікчемному тілу.

Зрозуміло, що такі думки гріховні, бо вони передбачають нарікання на своє народження, життя, країну, на власне соціальне чи суспільне становище й батьків, які тебе народили. Інколи я думаю, що таким людям слід було заборонити продовжувати людський рід. Укотре переконуюся у правдивості спостереження Канта, що перед тим, як зважитися на зачаття дитини, батькам необхідно зрозуміти всю вагу відповідальності, інакше вони без волі новонародженого пустять його у світ, у якому нова людина стане приреченою на гіркоту страждань. До теми ще можу згадати греків: режим aphrodisia [3]та зачаття ця тема цілком традиційна та заснована на уявленні про те що euteknia [4] може з’явитися лише за дотримання певних застережливих засобів той хто зачатий у блуді буде нести на собі його знак і не лише тому що діти схожі на батьків але ще тому що їм передаються властивості акту завдяки якому вони з’явилися на світ достатньо згадати хоча б рекомендації Аристотеля та Платона положення про те що статевий акт спрямований на продовження роду вимагає особливих турбот та ретельної підготовки із тим щоб досягнути загального стану тіла та духу сприятливого для вироблення або закріплення в індивіда якостей що повинні наситивши собою сіменну родину проявитися в зародку інакше кажучи йдеться про те що себе слід формувати як прообраз майбутньої дитини. Тільки з нормального може початися нормальне, а з ненормального — ненормальне. Ого, це можна було би записати до вершин силогізмів схоластики.

Все могло би бути по-іншому. Бажання смерті й усвідомлення неможливості її пришвидшити — буде вічним трунком для щоденних роздумів, для потоку щоденної свідомості, яка ковтатиме його спорадично, різними порціями, і не знати скільки це триватиме. Я по-мазохістськи п’янітиму, розуміючи наскільки мене далеко заносить, заносить за такі межі, про які багато хто з нормальних людей і не здогадується, які їм здаються «страшними» чи «непристойними», або ж гідними слабких людей, які не здатні дати собі раду.

Ніколи не розумів, чому цього так соромляться. Не приховуватиму — я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, ніби старий фізично виснажений дідуган, який не зможе дійти до туалету, а в метафоричному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої роботи. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз чи що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу, як трава: без мети та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно», з покорою прийнявши цикли природи, ставши незначним і непримітним коліщатком у великій таїні народження та відмирання. Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого. Подумки я завжди ставав на бік усіх можливих жертв, бо я знаю, що їх радо зустрінуть в інших кращих світах, їхні душі потраплять у теплі і ніжні тумани, де їх пеститимуть янгольські голоси й доторки прозорих і нефізичних пальчиків. Про янгольські пальці — це я, мабуть, загнув, бо ніде не зустрічав у літературі, щоб у янголів були пальці. Але мені саме так це уявляється: жертви отримають гідну компенсацію за свої дикі та нелюдські страждання.

Мене б дуже знудило, якби в цих помислах побачили нотки християнства. Який із мене в біса християнин? Я не пригадую, коли востаннє молився, зате добре пригадую образ Сократа з діалогів Ксенофонта та Платона. Не відчуваю жодних почуттів ні до свого ближнього, ні до дальнього, мені байдужа їхня доля, попри те, що я в дійсності не бажаю нікому зла, оскільки воно гидке у своїй безкарності. Прагну виробити оптимальну формулу своєю неучасті в жодній людській долі, хоча прекрасно усвідомлюю, що це наївно та неможливо, що існує чимало людей серед рідних і близьких, які розраховують на мене і які хочуть, щоб і я розраховував на них; пронизані релігійним духом стіни знаходили ключі до темних кутків його душі та коли він пізнав себе зрозумів що в історії для нього немає місця немає місця для його примхи та щирого сміху зрозуміти його означало поміняти здорові ноги на ходулі відмовитись від моралі відмовитись від себе посміхнутися мертвій людині.

Ти, мабуть, усе це краще розумієш, бо тебе вже нема і тобі все це краще видно. Я знаю, що ти мене бачиш і бачиш оте жалюгідне павутиння, в якому я безпорадно борсаюся, як приречена мушка.

Все ж таки, людина без любові — це повільна й невпинна атрофія.

Я засихаю, мов вазон, який не підливають, щодня непомітно вмираю, незначними молекулами-порціями, яких, мабуть, неможливо побачити навіть через мікроскопи. Мене навіть не бентежить те, що я надто молодий для таких думок, що вони здатні викликати іронію чи сарказм в інших; не боюся насмішників, бо давно перестав звертати на них увагу, зрештою, насмішники за дивною діалектикою навіть потрібні, бо вони надають сенсу моєму життю через своє жалюгідне заперечення. З роками цих мавпочок ставатиме все більше, як і мого усамітнення. Відчуваю це, і мене зовсім не лякає майбутнє, не лякає мій внутрішній мертвий простір, який щодня розростається, ніби пустеля, що наступає пісками на родючі землі.

Дихати іншим повітрям, бачити інші дерева, блукати іншими вулицями, мешкати в іншому місті, в іншому часі, в іншій епосі. Мати інше тіло та іншу його історію, кохатися з іншими жінками, знайомитися з іншими людьми, бачити інші дерева та інше листя, блукати іншими кварталами й розчинятися в темряві інших провулків. Мовчки і безболісно з усім розпрощатися, що знав раніше, і щоб незнана сила переселила мене в інше місце. Мати інший світ, інакше я здурію. Я навіть би погодився, щоб його населяли інші мавпочки з очима, повними жовчі та зневаги. Свій шлях пройти до завершення. Поглянути в очі невідомому. Зрозуміти: ким стану наприкінці дороги, щоб побачити оголеним скло мого «я», яке розбиватиметься на друзки об свої сумніви… я… йопсель-мопсель, «я» — остання буква в алфавіті.