Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗
Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те, що це чинила людина, яка візуально, «антропологічно» є дуже далекою від уособлення фізичного ідеалу чоловіка: опецькуватість, вайлуватість, об’ємне черевце, заслинені губи, великі окуляри з грубим склом, котрі робили його очі маленькими, кругленькими, слизькими, як у морської свинки, — все це віддаляло реальний образ Пампушки від такого собі супермена, Алена Делона чи Батістути, яких жінки, як правило, шалено обожнюють. Ну, звісно, я також не з Олімпу — злегка горбатий, худорлявий, з трішки завеликим носом і з довгими кінцівками; зрештою, мова не про мене. Просто деколи треба розуміти своє місце у світі й намагатися поводитися природно, щоб твоє життя не суперечило іншій свободі, потаємним законам природи, яких ми не знаємо, але принаймні — мусимо відчувати й постійно до цього йти. Все це слушно, але не для Пампушки, який усвідомлює свою жалюгідну владу і залежність від заліків і екзаменів його студенток.
Я уявляю, через що ті бідолашні дівчата переступають, коли руки Пампушки шастають у них під спідницями.
Знайшов вільну хвилину й заглянув в Інтернет, у моїй поштовій скриньці гуляє вітер, жодного повідомлення. Повільно, меланхолійно приплентавшись на роботу і побачивши обличчя випадкових студентів і викладачів, відразу відчув страшенну втому. На кафедрі мовчки сидів за робочим столом і ліниво дивився у вікно. Сухоребра зі смолистим волоссям викладачка етики та сорокарічна секретарка без двох передніх зубів пили чай, їли бутерброди з копченою ковбасою, аромат яких розносився приміщенням, і розмовляли про ціни на квартири й будинки під Києвом. Я думав про те, що світ з кожним днем усе більше перетворюється на в’язку й сіру інерцію, в котрій поволі згасають життєві процеси, а люди, наче земноводні, впадають у заціпеніння, повзають вулицями з кислотними виразами обличчя, ніби щойно побували на Чорнобильській АЕС, де їх пригощали овочами й фруктами місцевого виробництва, люди, які мовчки перевозять свої втомлені організми в темних непривітних одежах у переповнених тролейбусах, трамваях, читають потріпані старі книги, детективи чи фантастику, шелестять сторінками й кліпають сумними очима. Жінки почали смикати мене: мовляв, що ви думаєте про ціни на житло, чи будуть вони зростати, чи хотіли б ви мешкати у власному будиночку й мати землю? Мені було настільки нестерпно відповідати, що я лише знизував плечима й розгублено бурмотів «не знаю».
Мляво провів два семінарських заняття зі студентами-механіками; останнім часом у їхніх селянських витріщених оченятах крім глузування почала з’являтися розгубленість: може, балачки про раціоналізм їх збентежили і вони думають, що верзтимуть мені на заліку? Дивна річ: чим ближче до заліку, тим більше поваги в людських очах. Після двох годин вислуховування їхніх страждань, я вийшов з аудиторії, наче знятий з хреста. Внутрішньо почувався кепсько, ніби з мене висмоктали кілька кубів крові. З роботи не йшов, а плентався. Філософію, все ж таки, з навчальних програм варто вилучити, аби вона залишилася замкненою свободою для бажаючих, чи то пак — як, знову ж таки, у Платона — любов’ю до мудрості. Це неможливо усуспільнити, зробити державною політикою чи вибором професійної діяльності та подальшого кар’єрного зростання. Для практичного розуму — абсолютна нісенітниця витрачатися на те, що не сприяє укріпленню авторитету чи соціального статусу. Любителі мудрості зазвичай схильні до злиднів і самотності. Хіба теперішня освіта прагне прищепити громадянам схильність до злиднів і самотності?
Отак і живу — як повний придурок: імітую викладання надзвичайно цікавої та важливої дисципліни для тих, кому це зовсім непотрібно і, можливо, ніколи не знадобиться, і хто змушений імітувати уважне та наполегливе навчання, зі страшними тортурами приховуючи свою сонливість. Я ж не можу сказати буквально: якщо вам до лампочки газети й заводи, сім’я, кар’єра, пароходи, а ще бізнес і гроші, всі ці понти зі суспільним статусом, дорогі костюми, стильні зачіски, дохлі красиві манери, за якими ховаються всі можливі та неможливі пороки, і переживання за краще майбутнє країни, продовження людства і так далі, то залишайтеся, слухайте, бо філософія — це вершина скептичного ставлення до людської марноти, її потуг, шаленства й фанатизму робити речі в ім’я інших речей і через це даремно переживати, нервуватися, вболівати; це вершина самозадоволення розуму, вершина мудрого пофіґізму (кінізму, скептицизму, софізму, стоїцизму та іншого інтелектуального онанізму) й єдина можливість абсолютного заперечення всього важливого, це нехтування загальноприйнятого, ляпас по пиці нормального стану речей.
Коли покидав навчальний корпус, як на зло обличчям до обличчя стикнувся з Пампушкою, який захекано потягнув мене за рукав убік, аби перетерти кілька слів. Я ніяк не міг второпати, що йому від мене треба, бо він, переминаючись з ноги на ногу, говорив швидко й задихано, від чого на лобі виступили краплини поту. З його словесної каші, де час від часу виринало «це ще не все, старий», я зрозумів, що він просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився повним відмороженим кретином, що не може звести два слова до купи. Я пообіцяв, що все буде нормально. Пампушка взявся проводжати мене до Голосіївського проспекту, бо у справах має їхати в центр, а тролейбусна зупинка знаходиться неподалік від мого помешкання.
«З ними треба простіше, без церемоній, — здається, про студентів говорив він. — Минулого року, козли-заочники прийшли «ніякі», думали, я роздаю слони, мусили, ги-ги, відробляти: шкіряний салон до «опеля» — і залік є».
За рахунок студентів Пампушка вже поміняв у своєму «опелі» ходову, порихтував і пофарбував побите ліве переднє крило, поставив дорогу стереосистему.
Я про цей «опель», йопсель-мопсель, невдовзі знатиму краще, ніж про свій організм. Пампушка, певно, помітив мій незадоволений і відчужений вираз обличчя, тому сухо попрощався й сів у тролейбус. Він неодноразово бачив, як я пасивно й інколи вороже реаґував на подібне, тому несподівано замовкав, мабуть, відчував, що треба прикусити язика.
Юра запитав:
— За кого будеш голосувати на виборах?
— Які в дупі вибори? Не піду я на вибори, в мене часу нема на вибори, поци-політики заважають людям жити, вибори заважають мені читати розумні книжки.
— Така позиція — злочинна, через таких, як ти, може постраждати вся країна.
— Злочинним для розумної людини є розцвірінькування спічів та ідеологічних повідомлень, написаних у партійних кабінетах спритними шнурками.
— Ну знаєш…
— Бляха, та один томик Рільке за XX століття пережив сотні тисяч партій, їх лідерів і їхню челядь. Хіба це не зрозуміло? Ти ж поет, йопсель-мопсель, а займаєшся дурницями. Які в дупі вибори? Ти вже зробив свій вибір, коли обрав поезію. Поезія — твоя країна, твій парламент, Конституція й уряд.
Аристотель, Тома Аквінський, Монтень, Декарт, Геґель, Дільтей, Бредлі, Нансі, Габермас, Лаку-Лабарт, сотні інших — яке мені до них діло, що я стільки часу витратив на ці книги? Що це мені дало? Я втонув у безмежжя, яке не запропонувало мені жодного «заземлення» в мою задушну реальність. Скільки ідіотів, схожих на мене, жували ротами без толку їхні імена! Втім, відвідування стоматолога дає значно більше для мого пізнання світу, ніж міркування Аристотеля про душу чи Дільтея про дух. Дер ґайст, ти де? Ві ґайст ду? Тебе навіть не можливо помацати чи побачити.
Яким буде день завтрашній, післязавтрашній, що буде через рік чи два. Я взагалі — нічого не знаю, бо мене лякає майбутнє і я перестав покладати на нього надії.
