Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
— То він таки вистрелив у мене.
— Так. А де ви працюєте?
— У природничому музеї.
— У Брукліні?
— Ні. На 79-й вулиці.
— А що ви там робите?
— Моделюю комп'ютером констеляції у планетарії.
— А де ви живете?
— На Форт Вашінґтон, коло Клойстера.
— Чудово! Я побоювався, щоб ви не втратили пам'яті.
— А як довго мені треба буде лежати в шпиталі?
— Як не буде ускладнень, то приблизно два тижні.
— Мені треба зателефонувати на роботу.
— Ви лежіть спокійно й нічим не переймайтеся. Моя секретарка це залагодить.
— Дякую, докторе.
— Видужуйте. Доброго вам дня! — сказав лікар і вийшов.
Увечері мені принесли обід. Зайшла та сама русява медсестра й розставила тарілки на рухомому столику над ліжком.
— А тепер побачимо, чи зможете їсти, — сказала.
— Чому б я не міг їсти?
— Ми досі годували вас крізь вени.
— Тому я такий голодний! — скрикнув я і взявся до їжі. Страви були легкі: кашка на молоці, картопля пюре з яйцем, звареним на рідко, і морозиво на десерт. Я змолов усе умлівіч, на велике задоволення медсестри. Після того я відчув різкі болі в животі, але це нікого не турбувало. І справді, болі скоро ущухли, і мій подразнений апетит повернувся з подвійною силою.
Мене ніхто не відвідував. Я цілими днями лежав і обдумував своє минуле. Але не знаходив там нічого, що могло би мати для мене значення після сутички зі смертю, яку я цим разом щасливо оминув. Лише приємна усмішка Беверлі та її пухкеньке тіло, яке вона так спонтанно вміла віддавати, часто заходили в мою уяву і настроювали мене на лагідний лад. Мені досі щеміло серце, що наші стежки так і не зійшлися. Зрідка появлялося суворе обличчя Джуліани, але воно не мало тепер ніякого змісту для мене.
Раз тільки зайшла до моєї кімнати старша жінка з букетом квітів: струнка, висока блондинка з довгим, рівно зачесаним волоссям і загостреними рисами обличчя, які свідчили про її сильну волю. Як на свій вік, вона виглядала дуже гарно.
— Чи можна? — вказала рухом голови на стілець при ліжку.
— Будь ласка, сідайте. Ви моя перша і єдина гостя.
— Дякую! — вона сіла й тепло глянула на мене. Я усміхнувся до неї й вичікував.
— Ви мене не знаєте, але…
— Я вас добре знаю. Рятував вас від тих грабіжників.
Жінка здивувалася і пильно глянула на мене.
— Бачите, в мене фотографічна пам'ять. Якщо хоч раз побачу людину, ніколи не забуду.
— Ви врятували мені життя, — сказала жінка зворушено й простягнула мені букет квітів.
— Дякую. Але я також врятував себе. Тож дозвольте подарувати вам одну з ваших троянд, бо купити від себе ще не можу.
— Я не розумію, — промовила розгублена жінка. — Як ви врятували себе? Ви мало не загинули.
— Ставши смерті перед очі, я віднайшов гармонію із собою. Усвідомив також, що я не такий аж поганий чоловік.
— А хіба ви були в конфлікті?
— Був. Я щойно тепер це сповна усвідомив. Мене ціле життя, від дитинства, роздирали всякі протиріччя, всякі демони.
— Значить, банальна сентенція, що в кожному злі є дещиця добра, має трохи правди.
— Виходить, що так. Але скажіть мені, чому ви борикалися з тими грабіжниками й не віддали їм торбинку? Вони могли вбити вас через неї.
— Знаєте, я вже сотні разів думала над тим. У тій торбинці нічого цінного не було. Дослівно кілька доларів. Але мною оволоділо тоді якесь фанатичне почуття справедливости, образи й протесту. Ті бандити не мали права лізти брудними ногами в моє життя! Я боронила свою особисту гідність, неторканність свого життя, а не торбинку.
— Ви чудова жінка! — вигукнув я захоплено.
— Жінка чи людина? — кинула іронічно.
— Я не бачу тут ніякої різниці.
— До речі, чи не схотіли б ви помогти мені зловити тих грабіжників? Моє почуття справедливости чи гідности далі не дає мені спокою.
— Ви хочете, щоб їх засудили?
— Звичайно! Якщо дозволите, я пошлю до вас інспектора поліції, який веде цю справу.
— Посилайте. Мені й так нудно.
Вона вдячно поцілувала мене, побажала скорого видужання і пішла. А я зостався з гарним почуттям на душі.
Та гармонія з собою, про яку я так гордо говорив тій жінці, була оманлива. Я мусив перейти ще крізь пекельний вогонь і муки чистилища, щоб наблизитися до неї.
За кілька днів до мене з'явилися інспектор поліції і детектив. Я точно описав їм грабіжників. В додатку зазначив, що високий мав шрам під вухом і на правій руці татуйованого крука із закривавленою стрілою в дзьобі. Малий мав роздвоєну верхню губу. Наступного дня прийшов поліційний портретист, і ми спільно відтворили точні риси злочинців.
Невдовзі їх піймали й засудили за грабіжництво й намір убивства. Після суду я ніколи більше не зустрічав тієї жінки. Але я певний, що, осягнувши справедливість і задоволивши своє почуття гідности, вона живе в гармонії з собою і, сподіваюся, оминає вночі безлюдні вулички… для власного добра.
Мене виписали зі шпиталю на кілька днів раніше, ніж передбачав доктор Вебер. Я не мав із собою ніяких речей, крім штанів і піджака. Тому скоренько вдягнувся і вирвався на світ Божий. Дихнув на повні груди повітря й подався вулицею вниз. Але, пройшовши півкварталу, вирішив узяти таксі додому. Чотири квартали до метро були ще понад мої сили.
Доїхавши до свого будиночка, я заплатив таксисту й зайшов досередини. Мені назустріч вийшла Джуліана. Я відразу помітив у ній зміну. Була в довгій блакитній сукні, яка щільно облягала її тіло й делікатно акцентувала повні груди, тонкий стан і великий, сексуально випуклий задок. Виглядала вищою в цій сукні, стрункішою і сексуальнішою. Та найбільша зміна сталася в її обличчі: воно не було вже таке нервово напружене, як раніше, а в очах мерехтіла якась дивна синь. У ній розкривалася жінка, яка тягнула мене до себе всією силою почуттів, і я не міг, та й не хотів, опиратися їй. Вона це помітила й задоволено ледь розширила уста. Але усмішкою цього ще не можна було назвати.
— Добридень! — привітався я з ентузіазмом.
— Добридень, — відповіла кокетливо.
— Ви якось змінилися! — я все ще був піднесений.
— Я відкрила джерело розрад…
— Я також хотів би пізнати його.
— Скоро пізнаєте, але не зачерпнете з нього.
— А то чому?
— Бо воно тільки для мене.
Я зрозумів. Для мене не було місця в її житті.
— Вибачте… Я затримую вас… Ви кудись вибиралися, як бачу.
— Я нікуди не вибиралася. Чекала на вас.
— А як ви знали, що я саме сьогодні прийду?
— У шпиталі дізналася.
Я здивовано глянув на неї.
— Я кожного дня довідувалася про стан вашого здоров'я. Найняла доброго хірурга.
— То чому жодного разу не зайшли до мене? — спитав я зворушено.
— Не мала в цьому потреби.
— Гаразд! — почав я, розсердившись. — То чому ви цікавилися станом мого здоров'я?! Чому наймали хірурга?
— Бо ви мені ще потрібний.
— Для чого я вам потрібний, ради Бога?!
— Я мушу довести речі до завершення, мушу якось покінчити з вами. Так належить.
Я розреготався так голосно, що вона відсахнулася від мене.
— Не гнівайтеся, але це звучить тепер надто мелодраматично. Зі мною ви вже не покінчите. Я щойно дивився смерті в очі, і в них не було заклику для мене.
— Побачимо, — сказала глухо. В її голосі не було вже характерної їй певности.
— Добре, побачимо!
— Бачу, що мої слова проходять мимо вас. Але запам'ятайте собі, станеться так, як я бажаю! — мовила погрозливо.
— А мені здається, що наша гра вичерпана, і нема чого жестикулювати.
— Наша гра щойно почнеться по-справжньому. Але я чекала на вас не задля цього.
Я запитливо глянув на неї.
— Хотіла повідомити вам, що я вагітна, — проказала якомога незворушливіше і вийшла.
Я похитнувся і зсунувся в крісло. Думки, мов оси, шаліли в голові й болюче розривали мозок. Я довший час сидів безрухо, а тоді зібрав рештки сил і піднявся сходами до свого мешкання. Зайшовши, впав на ліжко й обома руками стиснув голову. Вона мала рацію, гра між нами далеко не закінчена. Можливо, ніколи й не закінчиться. А я не мав ні охоти, ні енергії продовжувати її. Взаємини з Джуліаною починали зневірювати і гнобити мене. Кидаючи болючими думками об стіни почувань, я знепритомнів якоїсь миті. Пробудився щойно на другий день ранком. Почувався краще й міцніше. Все, сказане вчора Джуліаною, не виглядало сьогодні таким загрозливим і безвихідним. Я міг дати собі з тим раду!
