Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗

— Правильно.

— На жаль, ці дві альтернативи не підходять мені. Нічого у вас тепер не вийде.

— Вийде! Хочете того чи ні, але ви зв'язані зі мною, — вперто настоювала Джуліана.

— Далеко менше зв'язаний, ніж ви хотіли б. Зрештою, скажіть мені, чим ми зв'язані? Ні ви не кохаєте мене, ні я вас.

— Ви жадаєте мене як матір, з якою ви з дитинства хотіли злягатися.

Сказане нею було таке жалюгідне й наївне, що я розреготався їй в обличчя:

— Якщо я бажаю злягатися, то тільки з вами, не з матір'ю, повірте.

Обличчя Джуліани перекосилося, і вона вдарила мене кулаком межи очі. Мною оволодів наплив люті. Я вхопив її за рамена і жбурнув об стіну.

Раптом у її руці зблиснув ніж. Вона замахнулася тим ножем мені прямо в обличчя. Я інстинктивно кинувся вбік, і вона протяла мені шию під вухом. Кров бризнула мені по сорочці, а Джуліана стояла, мов зачарована, і захоплено дивилася. Я скористався цією миттю, вхопив її руку і скрутив так міцно, що вона зойкнула й випустила ніж під ноги. Я, для певности, підняв ножа і, затиснувши долонею рану, подався до своєї вітальні.

— Заждіть, — почув її гол ос, на диво м'який.

Я зупинився:

— Чого ви ще хочете?

— Ходіть до моєї кімнати, я маю пластир.

Я зайшов до її спальні, сів на ліжко, а вона пішла до лазнички. Повернулася з мокрим рушником, зняла з мене сорочку, обмила тіло, помазала йодом рану й заліпила пластером. Була така ніжна, що мені стало дивно й тепло.

— Дякую, — сказав я й підвівся.

— За це ви мусите бути вірним мені.

— Буду, якщо покохаєте мене, — мовив я і вийшов з кімнати.

Вона була справді божевільна. Але з її ніжности, коли вона обмивала моє тіло, я відчув, що вона в якийсь дикий спосіб також була прив'язана до мене. І я відчув до неї щось гарне й трепетне, хоч і знав, що моє або її життя висіло на дуже тоненькій ниточці.

3

Встановлялася невиразна вереснева пора. Літо неохоче відсувалося, поступаючись місцем осені. Дерева ще зеленіли тяжкою, несвіжою зеленню, але в краєчки листків проникала вже жовтина. Жовкнув також мій настрій. Я ніяк не міг відв'язатися від Джуліани. Якась невияснима сила тягнула мене до неї. Як і вона, я також відчував, що між нами мусило щось скінчитися або щось статися, щоб звільнити нас від одержимостей і дати нашим взаєминам якесь завершення чи сенс. Наразі я не бачив, що це могло бути. В наших стосунках не було ніякого сенсу. Але щось мене ще тримало біля неї. Це не був уже той магнетизм, яким вона напочатку діяла на мене, ані жадання оволодіти нею. Зрештою, я вже володів нею, і не дістав від того ніякої душевної повноти.

Я відчував, що те, що мало «статися», висіло в повітрі й кожної хвилини могло впасти на нас. Щоб відтягнути той кінець, я часто їхав на долину міста й блукав по Ґрінич Віллідж, по Малій Італії або по Китайському кварталу. Не можу сказати, що ці райони притягали мене секретами інтимного життя їхніх жителів, як давніше. Я просто волочився вулицями й нічого не підглядав. У мені нуртував якийсь неспокій, і я боявся їхати додому, намагався оминути катастрофу, яка, як мені здавалося, все нижче нависала наді мною й Джуліаною.

І справді, скоро події захопили мене в такий коловорот, що я ледве вийшов із нього живим.

Одної суботи, не маючи сили зносити тишу, яка гусла довкруги між жовтими деревами, я накинув на плечі піджак і подався до метро — з наміром поїхати на долину міста. Блукав безцільно вулицями, не помічаючи нікого й нічого. Надвечір опинився в Китайському кварталі. Зайшов до маленького китайського ресторану в підвалі, який славив себе на афіші при вході «справжніми домашніми стравами».

Я замовив розкішну вечерю й попросив білого вина.

— Нам не дозволено продавати алкогольні напої — поінформував мене, оправдуючись, офіціант.

— То дуже сумно. Винце аж проситься до таких гарних страв.

— Але нашим гостям дозволено приносити свої напої. Якщо бажаєте, я можу купити для вас пляшку в крамниці напроти.

— Я дуже бажаю! — сказав я з ентузіазмом. Дав офіціантові десятку, щоб купив мені пляшку Muton Cadet.

За кілька хвилин офіціант повернувся з вином, відкоркував пляшку і всадив її в посудину з льодом при моєму столику. Страви були справді надзвичайні. Особливо креветки з китайськими грибками в білому соусі та раки з пуп'янками бамбу, м'ясом із краба й свіжими печерицями в соусі з вина. Я давно вже не мав такої доброї вечері й такого доброго апетиту. Розкошував там довше, ніж звичайно, і вийшов з ресторану в десятій годині, розрахувавшись та давши офіціантові подвійне чайове.

На вулицях порожніло. Я подався бічними вуличками навскіс до метро на розі Канал і Верік. Після випитого вина мав прекрасний настрій. Між темними вузькими вулицями почувався, наче занурений у глибоку воду, яка несла мене на лінивих хвилях до меж самозабуття.

Раптом вирвав мене із задуми розпачливий жіночий крик:

— Рятуйте! Рятуйте!

Я кинувся бігом у тому напрямі. Біг, мов несамовитий, по вулиці Вокер і на розі вулиці Черч побачив двох молодих хлопців, які борикалися зі старшою жінкою, намагаючись вирвати від неї торбинку. Один був низького зросту, худий, схожий на латиноамериканця, а другий — чорний, високий і кремезний. Жінка боронилася, тиснула торбинку обома руками до грудей і ніяк не хотіла її відпустити.

Розлючені грабіжники звалили її на землю й копали ногами в живіт, голову і спину. Закривавлена жертва волала несамовитим голосом і кидалася під ногами злочинців. Я миттю налетів на них, вдарив чорного кулаком в обличчя, і він покотився на тротуар. Малий, глянувши на мою велику постать, почав утікати. Чорний тим часом витягнув з кишені пістолет і націлився на мене.

Я кинувся на нього й почув різкий постріл, який роздер простір між вулицями. Мені запаморочилося в голові, потемніло в очах, і я впав непритомний на землю.

Коли пробудився й розплющив очі, довкола мене все біліло. Білі фіранки на вікнах переливалися на білі стіни й відпливали кудись удалечінь від мене. Біле ліжко, на якому я лежав, легенько погойдувалося на хвилях білих простирадл. Я почувався добре й легко, наче підносився на білому нуртуванні, що вирувало довкруги мене. Коли все заспокоїлося і кімната набула своїх вимірів, я почав розмірковувати над тим, де я опинився. Це була не моя спальня. У мене не було фіранок, тільки жалюзі. Стіни в моїй спальні також не були білі, а блідо-сині. Я поволеньки почав пригадувати, що вечеряв у китайському ресторані, відтак ішов порожніми вулицями до метро й раптом кинувся на грабіжників, які били безборонну жінку. Після цього в моїй пам'яті зяяла порожнеча. Так, начеб я перестав на деякий час жити. Не пригадував, як сідав у метро, не пригадував, коли приїхав додому, нічого не пригадував.

За деякий час до кімнати зайшла гарненька русява дівчина в білому. Помітивши, що я захоплено воджу за нею очима, підбігла до мене.

— Ви вже пробудилися? — спитала здивовано й захоплено.

— Хіба я аж так довго спав, що ви здивовані?

— Довго. Понад три доби. Як ви почуваєтеся?

— Дякую, добре. Тільки деякий час образи наче виверталися навиворіт.

— То нормально. Ці завороти скоро пройдуть, — сказала дівчина.

— А де я?

— Ви в шпиталі. Вас привезли в суботу ввечері швидкою.

— А хіба я хворий?

— Трішки. Але я покличу лікаря, і він вам усе пояснить.

За хвильку увійшов високий мужчина в білому халаті.

— Я доктор Вебер, ваш хірург.

— Мій хірург? Хіба мені потрібна була операція? Я ж був здоровий.

— Ви мали трагічний випадок. Вас хтось прострелив.

— То мусив бути той чорний…

— Ви пригадуєте? — поцікавився лікар.

— Так. їх було двоє грабіжників, били жінку. Я кинувся боронити її, а один з них витягнув пістолет і вистрелив. Більше нічого не пам'ятаю.

— Він прострелив вам голову, і треба було робити дуже делікатну операцію, бо мозок був зачеплений. Ви так довго були в комі, що я починав турбуватися про ваш стан.