Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
— Не знаю, — чесно зізнався я.
— Так, — сумно підсумував він.
Всю цю історію Сашуня сприйняв взагалі надто серйозно. Його характерне обличчя колишнього сільського зарізяки–коляра — цей скривлений ніс, тонкі, міцно стиснуті уста, чоло з поперечним шрамом, і головне — маленькі, глибоко посаджені, сумні очі — не видавало жодних емоцій, окрім хіба що втоми і виразу самотності. І ще, може, трохи жалю. Чи то до кози, чи до мене, а може, й до нас обох?.. «А він би із шаблею непогано виглядав», — також якось подумав я про Сашуню.
Сашуня був найінтелігентнішим, найдобрішим, найтактовнішим зарізякою, яких я коли–небудь знав. Та й різав він лише свиней, хоч і пив їхню свіжу кров, черпав кружкою з грудинки… Сам розповідав мені все з тим же виразом смутку в очах. Казав, що часом перед святами доводилося валити по п’ять штук за день, то свіжа свиняча кров додавала сили. Але я й сам знав цю важку роботу. Це нагадало ще мої шкільні роки, коли одного разу у класі дев’ятому я був призначений мамою помічником коляра — дядька Стаха, що носив за халявою переробленого на колярське шило німецького багнета, і за один похмурий грудневий день ми завалили три свині. Обсмалили кожну і свіжини також скуштували з кожної, печінки й сала з м’ясом. І у нас, і у дядька Ігоря, і у дядька Павла.
Може, передсмертні крики нещасних тварин і досі сняться Сашуні?
— Не знаю, може, менти забрали подоїти? — висловив я припущення про долю тієї бідної козятинської кози.
— О, ці можуть…
— …ці можуть! — одне і те ж відповіли на моє припущення Орко й Сашуня.
Проте були теми, яких я із Сашунею намагався не торкатися, — це жінки. Всі жінки загалом і його колишня дружина зокрема. Про його колишню, то я лише знав одне, що вона спилася. Зникала, зникала, а потім і назовсім зникла… Її тендітний організм не витримав боротьби, і я старався цього не торкатися. Але одного разу необачно щось таки бовкнув про тьолок у дурдомі. Мовляв, як там у вас, у дур–домі, щодо тьолок?.. Варто було бачити його перекривлене від люті обличчя, щоб зрозуміти, наскільки це небезпечно для Сашуні.
Я знав, що на людей із його хворобою кричати не можна, як і не можна їм ні в чому відмовляти, але я не знав, що над ними не можна кепкувати… І те, що Сашуня не зарізав мене тоді, як свиню, мабуть, лише випадковість.
А ще я помітив, що мій дорогий Сашуня любить тирити шоколадні батончики у супермаркетах, та й не лише батончики. Одного разу я навіть бачив, як він це робить, досить–таки майстерно як для хворого. На подив майстерно. Спочатку кидає батончик у кошик, а потім непомітно дістає його звідти, а на виході ставить порожній кошик на місце і з серйозним виглядом дорослого дяді проходить повз юну касирку. Допускаю, що з цим «хобі» його вже десь–колись і ловили й, можливо, навіть били. Бо коли ми вийшли тоді із супермаркету і я тихо запитав: «Для чого ти, — кажу, — голубе, шоколадку вкрав? Там же відеокамери скрізь, охорона», — Сашуня одразу ж почав утікати, оглядаючись, якось незграбно й справді по–дурному.
Потім він усе ж пообіцяв мені більше цього не робити, а я пообіцяв йому, що більше не буду про це згадувати. То було невдовзі після нашої випадкової зустрічі, коли ми стільки років не бачилися, а тоді раптом знову зустрілися на зупинці на Гетьмана Мазепи… А після цього випадку у супермаркеті Сашуня ще з тиждень не показувався мені на очі, і я вже почав був думати, що він виписався із дурки і поїхав назад у свій район. Але тільки–но я подумав, що більше його не побачу, як він знову з’явився. Рівно об одинадцятій біля «Пінгвіна», де ми з Орком зазвичай пропускаємо по першій каві. І з того часу він уже й до Орка почав ходити, не лише до мене.
Спершу Орко не знав, що у Сашуні така лажа, і загорівся ідеєю його женити. Навіть потай від мене водив його до якоїсь Райки. Потім бідний Сашуня мені скаржився, що дуже вже варґата й животата попала. Але коли й Орко дізнався, що із Сашунею таки конкретна лажа, то кинув ті спроби. І тепер просто, як і я, розповідає йому байки про міста, у яких бував, бо про це наш друг найбільше любить слухати, а про женячку вони більше не згадують.
Але й із самим Орком ми також деяких тем вважаємо за краще не торкатися. Наприклад, про той же ЛТП, де він, єдиний із нас, прочефірив півтора року і, як наслідок, назавше зробив своє лице бурячковим… Тоді, під «Пінгвіном», коза з Козятина його мало хвилювала. І все ж, як любитель сала, він першим запропонував поставити пам’ятник українському коляреві, хоча, відколи втратив зуби, і старався менше говорити. Життя переконало, що найкращий друг саме таким і повинен бути. Небагатослівним та діловим, на якого завжди можна покластися.
Ми з ним ще у 89–му, на тому першому стотисячному мітингу під синьо–жовтими прапорами пліч–о–пліч проривали міліцейський кордон у вузькому місці «бруклінського мосту», правда, «бруклінським» він став для нас уже дещо пізніше… А тоді, у серпні 89–го, коли від Співочого поля весь натовп посунув під обком, — ні до, ні після Тернопіль не бачив такого велелюдного маршу проти системи. Після того комуняки у нашому місті вже просто покірно чекали кінця… Здається, того–таки вечора, після мітингу і сутичок з ментами, коли вже все вляглося, ми з ним уперше разом і напилися…
— Як там харків’янки? — начеб між іншим поцікавився Орко і додав після паузи: — Я був у Харкові, ще як в армії служив, мені не сподобалось.
— Нормально, — так само спроквола почав було, але не витримав паузи, у мене так, як у нього, не виходить, я швидко загораюсь. — Одна лише деталька — там вони всі ходять з пивом по вулиці, така струя… Без пляшки пива в руці ти не людина, — продовжив я звичною скоромовкою.
— Ти їм, напевне, дико заздрив, зізнайся? — підморгнув він Сашуні, але той і не помітив.
— А які там люди, веселіші, як у нас? — почав про своє Сашуня.
— Ну, хіба трохи, — догодив я йому.
— Трохи веселіші?
— Але не сказав би, щоб так дуже… Правда, якісь п’яні баби вже перед від’їздом тягли мене на каву, але я не пішов.
— Та йди! — здивувався Сашуня.
А потім ми всі надовго замовкли. У нас таке частенько трапляється, і я помітив, що ось так разом помовчати під «Пінгвіном» чи деінде нам навіть подобається… У такі моменти я починаю думати, що це справді моє місто, а те, що не належить мені, належить моїм друзям. Напевне, й Орко так само думає, а може, навіть і Сашуня.
Колись із Орком, ще десь на початку 90–х, ми, п’яні, вночі йшли по льоду від ресторану «Хутір». Вирішили до центру скоротити собі шлях напряму через замерзле озеро і провалилися. Уночі, посеред озера, як двоє дурних. Спочатку я, а потім і він, і рятували один одного по черзі. Виходить, врятували один одному життя… Першим він мене витяг, потім — я його. Мені було важче тягнути, бо ми вже обоє були мокрі. Добре, хоч морозу не було, бо то вже десь під весну трапилося.
А на набережній, коли нарешті виборсалися на твердь, нас загребли менти із патрульного «бобика» і були б протримали всю ніч, незважаючи на наші мокрі штани, але Орко додумався відкупитися самогонкою. Бо ж тоді, на початку 90–х, самогонку гнали навіть у містах. Домовився за один трилітровий слоїк, але поки ніс його, то ненароком розбив, довелося вертатися за ще одним.
Втім, якби ми тоді після «Хутора» не підганяли один одного і хоча б у одного з нас були гроші на таксі, ми б не пішли через озеро. І не було б ні тієї халепи, ні того героїзму, це вже з якого боку дивитися.
На Орка ще інколи кажуть Моджахед, і зовсім не через те, що він колись служив десь там, під Афганістаном, як через його фарбовану бороду. Його червона пика і русява борідка — й справді досить екзотичне поєднання. Орко чомусь вважає, що сивина його старить, і коли одного разу йому попала з Іспанії якась дуже якісна фарба, він і ризикнув. І одразу ж став справді схожим на моджахеда, хоч і червонопикого.
Досі пам’ятаю той наш діалог під тим же «Пінгвіном», хоч запитай мене, що я вчора снідав, то навряд чи згадаю. Видно, воно після травми щось таки зрушилося не в той бік.
