Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
— Орку, — запитую, — ти що, почав фарбуватися?
— Народ он у зелене фарбується, а я що? Іспанська фарба. А що, погано?
— Ну, а якщо клюнуть! І всі дурепи збіжаться із бульвару, що будеш робити?..
— Слухай, твої сережки у вухах також не всім подобаються, але мені якось усе одно. Хоч у ніздрю ще запхай.
— Добре, старий, а в брову?
— Що в брову?..
— Зараз як дам цим горнятком! — підняв я чашечку з кавою.
Це мій випробуваний прийом завершення дискусії, і Орко про це знає… Після «бундесу», коли я вернувся з кульчиками і татуюванням на півшиї, над яким у німецькій тюрмі на совість попрацював мій польський братан Міхал Петрик, старий папараці Орко сам фотографував мене для якоїсь газетки. Тоді, після щоденних вправ у тюремному спортзалі, я повернувся в Україну не лише із тату, а й взагалі майже як Шварценеґґер. То Орко заставляв мене напружувати перед об’єктивом біцепси. Потім у газеті це виглядало наче реклама німецької тюрми.
Бо Орко, поки я переводив тюремні банани, ще й на якусь рекламну фірму працював, але недовго… А починали ми у 90–х, як і всі, з весіль і випускних, потім він ще ошивався фотокором по редакціях, поки у мене тривав процес женячок і розлучень. А пізніше, коли В’ячеслав Петрович нам допоміг із студією, то по документах вважалося, що Орків працедавець — це я. І він мене таки дочекався, і студію зберіг, правда, її у нас невдовзі таки забрали, хоч Анжелка іще встигла мені там попозувати.
Життя так влаштоване, що з роками друзів стає все менше, проте деякі все ж залишаються. І Орко тепер чи не єдиний з останніх. «Останній герой» і «останній із могікан» одночасно, ну і ще, звичайно, моє інтелектуальне середовище. Та й Вікя, та й Сашуня… До речі, Сашуню ніхто із нас не вважає хворим, а просто трохи інакшим.
Мабуть, це просто випадок, що із Сашунею ми тоді на зупинці на Мазепи зустрілися через стільки років і спершу не впізнали один одного. А потім бачу, якийсь зарізяка із кривим носом хапає мене за рукав — це може збентежити будь–кого… Він якраз тоді починав свій курс реабілітації, відтоді він так і живе у дурці. Або у дурці, або у якоїсь старої в передмісті, у Великій Березовиці, з якою там же, у психушці, й познайомився і якій допомагає тепер свиней доглядати.
— Ну, як там «гочкіс»? — вигукував Сашуня тоді на зупинці, трясучи мою руку.
— Ти що, з дурдому? — випалив я тоді перше, що подумав, і, виявляється, вгадав.
Це Сашуню зовсім не збентежило, а, швидше, просто заспокоїло, додало діловитості:
— Так, — каже, — а як ти знаєш? Я там на обстеженні, щоб групу підтвердити… То вже повторне. Як–не–як, хоч триста гриваків, а буде!
За ті роки, що ми не бачилися, він таки помітно змінився. Посивів, висох, ніс ще більше наставився, а особливо видавали очі. Погаслі, інакше й не скажеш, якісь потуплені й водночас спрямовані кудись далеко, начеб крізь співрозмовника.
— Кажуть, шизуха, — спокійно поділився діагнозом Сашуня.
— Нічого, то все відносно, — заспокоїв я його.
— Відносно чого?
— Відносно всього, — я свідомо підбирав нейтральні формулювання.
До того у мене не було приятелів–шизофреніків, і я до ладу й не знав, як слід себе з ними поводити. Якби я тоді ще вживав, то, може, навіть і за зустріч запропонував би — це вже на рівні рефлексу. Бо ж у свій час із цим чолов’ягою ми випили якщо і не цистерну, то півцистерни — це вже точно… Приватизатор хрінів! У свій час він опікувався інвалідами у соцзабезі й навіть умудрився приватизувати службову «Волгу». Ми потім каталися на тій тарадайці і на риболовлю, і до села… Сашуня — мій земляк, також волиняка. На початку 90–х його від Руху направили працювати у районний соцзабез. У нього там, в соцзабезі, ще був кіт Барбос, що їв лише сирокопчені ковбаси.
А те, що в нього тепер хвороба, то він сам каже, що від горілки, але, я думаю, спадкове. Його батько був диваком, і дідо також… У 44–му, після звільнення села від німців, щоб уникнути призову до Червоної армії, його дід вдав із себе глухонімого. І як не випробовували його (залізну бочку за ним з горбка пускали), Сашуня каже, що він так і не здався… А тато його одного разу, ще за совєтів, загубив на тракторній бригаді три рублі, то кілька днів ходив шукав, усі залізяки перевертав, у кожну шпарину зазирав, аж поки хтось там не сказав, що давно вже знайшов ту троячку і пропив. І це все Сашуня сам мені розказував.
Колись наша дружба трималася на горілці, а тепер на чому, я й сам не знаю. Бо ж від Праги я вже у «зав’язці», і Сашуня у зв’язку з хворобою також не п’є, навіть пива. Але ж он майже щодня знаходить мене і під «Пінгвіном», і в редакції, і ходить за мною, як прив’язаний. І я вже настільки звик до нього, що коли, буває, його нема, то починаю хвилюватися, де він і що ж із ним.
Найбільше Сашуня любить, коли я йому розповідаю про міста або про зброю, але про міста все–таки більше… Хоч про кулемет «гочкіс», наприклад, він запам’ятав ще від тих часів, коли я на початку 90–х влаштовував фотосесії по місцях бойової слави УПА. Це було й у Кіптисі, і на Ставках, що у Чорному Лісі, а Сашуня возив мене туди на тій своїй бойовій «Волзі» з дівками та позиченою у музеї зброєю. У нас було два пластмасових шмайсери й один справжній MG, якого я називав «гочкісом». Кулемета, що виявився несподівано важким, носив спочатку я сам, а потім передав йому. У ті роки він був у мене в кадрі героєм двох виставок з одним і тим самим «гочкісом».
Насправді Сашуня хоч з вигляду і зарізяка, але в душі добряга, якого важко знайти. І я взагалі ніколи не бачив його грубим чи нестриманим, і якби він ще не тирив по супермаркетах, йому б узагалі ціни не було! Але коли у мене є настрій, я йому таки дещо розповідаю. Про Африку, наприклад, або про Варшаву чи про Берлін, про німецьку тюрму, про Одесу, а чи про Прагу… Або про маловідомі містечка, які мені завжди чомусь найбільше і подобалися.
— А мені найбільше — Ужгород, ги–ги, я там цілував найбільші у своєму житті жіночі груди, — якось вставив і свої три копійки Орко…
Сашуня слухає це, наче дитина, широко відкривши очі, і надто серйозно все це сприймає, бере до серця, і тому я стараюся менше про всякі там темні сторони, більше позитивних емоцій. Йому подобається, коли я згадую про різні тамтешні наїдки, і я намагаюсь його не розчаровувати.
Проте сам Сашуня не хоче нікуди їхати. На відміну, скажімо, від хлопців із галицьких містечок, які мріяли про мандри, тобто поїхати, а потім вернутися й звиздіти про це на кожному кроці. Колись у мої студентські роки у Львові загальні заздрощі викликало лише те, що в одного мудили була дружина — латвійка. Але я не чистий галичанин, по мамі я волинянин, і мене, чесно кажучи, їхні містечкові галицькі комплекси мало гребуть. І у Сашуні також цього нема.
Сашуні про всю ту «Европу» чи «Гамерику» подобається просто слухати. А мені — більше про ліс. То щоб приємне з корисним, я часто Сашуні ще й про ліс розповідаю, але так, як він хоче, — про американський… Бо коли я був в Америці, лише півтора місяця, зате за кошти американських платників податків, то й там ліс знайшов. Там, де я був по одній крутій програмі, у яку мене ще встигла запхати Анна–Марія Кі, у Північній Кароліні, у горах Аппалачах, і в Джорджії, де сосни сусідять із пальмами, і у Нью–Джерсі на високому скелястому березі Гудзону ростуть вічнозелені кущі…
Крім лісів, ще один найкращий спогад про Америку — це те, як я там ловив рибу. Це був різновид форелі у річечці поблизу будинку мого знайомого Пола Гувера в Ешвілі, і в гирлі Саванна–рівер, до того ж у дощ, та ще й на тлі величезного сірого авіаносця, що стояв там на якорях. А потім ми поїхали купатися в океані, де хвилі розбігаються аж від Африки. Це приблизно на широті Марокко, і навіть на початку листопада вода була нехолодна, тільки хвилі як для купання надто високі… А може, не випадково мене потім з Йосипом Джон закинув ще й у Дакар, звідти, власне, ті хвилі і беруть розгін…
І про те, як я упав з коня на Атлантичному узбережжі, і про тамтешніх котів я також розповідаю. Але Сашуня рідко про що мене запитує. Хіба якісь дурнички на кшталт, чи бачив я, як ростуть в Америці ананаси? І я йому відповів, що в Америці вони не ростуть. Хіба десь у Флориді, але до Флориди я тоді не доїхав.
