Адюльтер - Коэльо Пауло (первая книга .txt) 📗

Маріанна сказала, що адреси клубу не знає, але якщо він дасть їй свій телефон, то вона її надішле.

Настав час мені увійти в дію. Я сказала, що загалом ревниві особи намагаються приховувати це прилюдно. Вони полюбляють робити різні натяки з метою здобути якусь інформацію про поведінку партнера, але вони наївні, якщо сподіваються щось і справді довідатися. Я, наприклад, могла б мати роман із її чоловіком, але вона ніколи б про це не знала, бо я не така ідіотка, щоб потрапити в пастку.

Тон мого голосу трохи змінився. Мій чоловік подивився на мене, здивований такою відповіддю.

— Любове моя, тобі не здається, що ти зайшла надто далеко?

— Ні, не здається. Не я почала цю розмову й не знаю, куди прагне добутися пані Кеніг. Але відколи ми сюди увійшли, вона щось натякає, і мені це обридло. До речі, хіба ти не помітив, що вона не відриває від мене погляду й примушує нас розмовляти на тему, яка нікого не цікавить, крім неї?

Маріана подивилася на мене з переляком. Мабуть, вона не сподівалася такої реакції, бо звикла все тримати під контролем.

Я сказала, що знала багато людей, одержимих ревнощами, але ревнували вони не тому, що їхній чоловік або їхня дружина вдавалися до перелюбу, а тому, що вони не постійно перебували в центрі його або її уваги, як їм хотілося б. Жакоб покликав офіціанта й попросив рахунок. Чудово. Зрештою, це вони нас сюди запросили й мусять узяти витрати на себе.

Я подивилася на годинник і вдала великий подив: уже минув той час, на який ми домовилися з нянькою! Я підвелася, подякувала за вечерю й пішла до гардеробу по куртку. Розмова вже перейшла на дітей і на ту відповідальність, якої вони вимагають.

— Вона й справді подумала, що я говорю про неї? — наважилася Маріанна запитати в мого чоловіка.

— Звичайно, ні. Для цього не було підстав.

Ми вийшли на свіже повітря, багато не розмовляючи. Я була роздратована, стривожена й сердито відповіла, що так, вона говорила про мене, ця жінка така нервова, що в день виборів уже робила подібні натяки. Вона завжди втручається в усі розмови, либонь, помирає від ревнощів за ідіота, який вважає своїм обов’язком поводитися так, як вона йому наказує, і якого вона контролює залізною рукою, щоб забезпечити йому майбутнє в політиці, хоч насправді це вона хотіла б постійно стовбичити на трибуні, говорячи, що є правильним, а що хибним.

Мій чоловік сказав, що я багато випила й повинна заспокоїтися.

Ми проминули собор. Туман знову накрив місто, і воно зробилося схожим на сцену з фільму жахів. Я уявила собі, що Маріанна чатує на мене десь на розі вулиці з кинджалом у руках, як було в середньовічній Женеві, що постійно воювала з французами.

Ні холод, ні прогулянка мене не заспокоїли. Ми взяли таксі, і коли приїхали додому, я відразу пішла до кімнати й проковтнула дві пігулки валіуму, поки чоловік розплачувався з нянькою й вкладав дітей спати.

Я проспала десять годин. Наступного дня, коли я підвелася для ранкової рутини, мені здалося, що чоловік почав ставитися до мене не так ніжно, як зазвичай. Ця зміна була майже непомітною, та очевидно, якась учорашня подія зіпсувала йому настрій. Я не знала, що робити, ніколи я ще не приймала по дві заспокійливі пігулки за один раз. Я перебувала в стані певної летаргії, яку, звичайно, не можна було рівняти із самотністю та нещасливістю.

Я вийшла з дому, щоб їхати на роботу, й автоматично перевірила свою мобілку. Там було послання від Жакоба. Мені не хотілося це читати, але цікавість завжди сильніша за злопам’ять.

Він надіслав повідомлення сьогодні вранці, дуже рано.

«Ти все зіпсувала. Вона й на думці не мала, що між нами може щось бути, але тепер вона в цьому певна. Ти потрапила в пастку, якої вона не ставила».

Я мусила шукати собі ліки в супермаркеті, роблячи там покупки для дому як жінка, яку не люблять і нехтують. Маріанна мала рацію: мені цього мало. Що я маю, крім примітивних сексуальних розваг із чоловіком, який спить в одному ліжку з нею? Я веду машину небезпечно, бо мені не вдається зупинитися й поплакати, а сльози перешкоджають бачити інші автомобілі. Вони весь час сигналять навколо мене; намагаюся їхати повільніше, але тоді чую ще більше гудків і ще більше протестів.

Якщо було дурістю дозволити Маріанні щось запідозрити, то ця дурість була тим більшою, що я маю чим ризикувати — своїм чоловіком, своєю родиною, своєю працею.

Поки я веду машину під запізнілим впливом двох заспокійливих пігулок і з нервами на крайній межі, до мене доходить, що тепер я ризикую і власним життям. Зупиняюся в одному з провулків і даю волю сльозам. Мої схлипування лунають так гучно, що хтось наближається й запитує, чи мені не потрібна допомога. Я кажу, що ні, і та людина йде. Але правда в тому, що допомоги я потребую, і багато. Я поринаю у свій внутрішній світ, у море багнюки, яка там зібралася, і не можу випливти на поверхню.

Я помираю від ненависті до себе. Певно, Жакоб уже оклигав після вчорашньої вечері й більше ніколи не захоче мене бачити. Провина моя, це я захотіла вийти за власні межі, завжди думаючи, що мене підозрюють, що люди не довіряють мені. Можливо, варто зателефонувати йому й попросити пробачення, але я знаю, він не стане мене слухати. Чи ліпше зателефонувати своєму чоловікові й запитати, чи все в нього гаразд? Я знаю його голос, знаю, коли він роздратований і напружений, хоч він і вміє контролювати себе. Але я не хочу нічого в нього запитувати. Я боюся. Шлунок у мене перевертається, руки міцно вчепилися в кермо, і я дозволяю собі плакати голосніше, ніж можу, кричати, влаштовувати скандал у єдиному безпечному для мене місці — своєму автомобілі. Людина, яка підходила до мене, тепер спостерігає здалеку, боячись, щоб я не утнула якусь дурницю. Ні, я не утну нічого. Я хочу лише поплакати. Це не так багато, хіба ні?

Я відчуваю, що сама себе одурила. Хочу повернутися назад, але знаю — це неможливо. Хочу скласти план, щоб повернути собі втрачену територію, але неспроможна мислити логічно. Єдине, що я можу, — це плакати, відчувати сором і ненависть.

Як я могла бути такою наївною? Вважати, що Маріанна дивиться на мене й говорить ті речі, про які вона вже знає? Бо я почувалася винною, злочинною. Хотіла її принизити, знищити її в присутності її чоловіка, щоб він більше ніколи не дивився на мене як на розвагу. Я знаю, що не кохаю його, але він потроху повертав мені втрачену радість і витягував мене з колодязя самоти, у який я занурилася вже по шию. А тепер я бачу, що ці дні минули назавжди. Я мушу повернутися до реальності, до супермаркету, до завжди однакових днів, до нагляду за домом — раніше таким важливим для мене, який згодом перетворився на в’язницю. Я повинна зібрати черепки, які залишилися від мене. Можливо, признатися своєму чоловікові в усьому, що зі мною відбулося.

Я знаю, він мене зрозуміє. Він чоловік добрий, інтелігентний, він завжди ставив родину на перше місце. Але якщо він мене не зрозуміє? Якщо вирішить, що годі, що ми дійшли до межі й що він стомився жити з жінкою, яка раніше нарікала на депресію, а тепер жаліється, що втратила коханця?

Схлипування урвалися, тепер я думала. Незабаром мене чекає робота, і я не можу просидіти цілий день у цьому провулку з домашніми вогнищами щасливих родин, із кількома різдвяними прикрасами на дверях, із людьми, які ходять туди-сюди, не помічаючи, що я тут. Вони бачать, як руйнується мій світ, і не можуть зробити нічого.

Я повинна поміркувати. Повинна скласти список пріоритетів. Чи зможу протягом наступних днів, місяців і років вдавати, ніби я віддана своїй родині жінка, а не поранений звір? Дисципліна ніколи не була моєю перевагою, але я не можу поводитися, як особа неврівноважена.

Я втираю сльози й дивлюся вперед. Мені треба зрушити автомобіль із місця. Але, мабуть, ні. Треба зачекати трохи ще. Якщо й існує причина радіти тому, що сталося, то це те, що я стомилася жити брехнею. Допоки мій чоловік нічого не підозрюватиме? Чи чоловіки помічають, коли їхні дружини вдають оргазм? Може, і так, але я не знаю, як про це довідатися.