Адюльтер - Коэльо Пауло (первая книга .txt) 📗
— Це ваша машина?
— Моя.
Він продовжив свою роботу, не сказавши ні слова. Знята пластина з номером уже стала частиною системи поліційних штрафів, тобто вона надійде до центрального управління, де буде зареєстрована й стане джерелом листування: мені надійде кілька листів в офіційному целофановому конверті поліції. Я матиму тридцять днів, щоб заплатити сто франків, але я зможу заперечити штраф, витративши п’ятсот франків на адвокатів.
— Ваша машина стояла на двадцять хвилин довше. Максимальний період тут — півгодини.
Я згідно киваю головою. Бачу, він здивований — я не благаю його, щоб він повернув мені номер, обіцяючи більше ніколи так не робити, я не кинулася бігти, коли побачила, що він тут. Я не виявила жодної з реакцій, до яких він звик.
Він дістав чек з апарата, який зірвав мій номер, ніби ми були в супермаркеті. Поклав його в пластиковий конверт (щоб захистити від негоди) і пішов до вітрового скла, щоб його там приліпити. Я натиснула на кнопку на ключах, і світло заблимало, показуючи, що дверцята відімкнені.
Він усвідомив, яку дурницю готовий зробити, але, як і я, поводився, як автомат. Клацання дверцят розбудило його, і тоді він підійшов до мне й віддав мені в руки квитанцію на штраф.
Ми обоє були задоволені. Він тому, що не почув від мене жодних протестів, а я тому, що бодай трохи здобула те, на що заслуговувала, — покарання.
Я не знаю, але скоро знатиму, чи мій чоловік володіє надзвичайним самоконтролем, чи він справді не надав ніякого значення тому, що відбулося.
Я повернулася додому у звичайний час після цілого дня роботи, протягом якого робила найтривіальніші вчинки у світі: брала інтерв’ю про тренування пілотів, про надмір різдвяних ялинок на ринку, про запровадження електронних команд на перехрестях залізниці. Це принесло мені велику радість, бо я не мала ані фізичних, ані психологічних умов, щоб багато думати. Я приготувала вечерю, ніби це був звичайний рутинний вечір із тих, які ми вже прожили разом. Трохи посиділи перед телевізором. Діти ще раніше пішли у свою кімнату по свої пігулки й свої ігри, де вони вбивали терористів або військових залежно від того, який був день.
Я поклала посуд у посудомийницю. Чоловік спробував укласти дітей до ліжка. Досі ми розмовляли лише про наші обов’язки. Я не пам’ятаю, чи ми щодня розмовляли про щось подібне, чи лише сьогодні, бо він здався мені трохи дивним. Незабаром я знатиму, чи це так.
Поки він був там, нагорі, я розпалила камін уперше в цьому році: дивитися на вогонь мене заспокоює. Я з’ясую, що він уже знає, але мені потрібні всі союзники, яких я можу мати. Тому я відкоркувала ще одну пляшку вина. Приготувала кілька видів сиру. Випила перший ковток вина, не відриваючи погляду від полум’я. Не відчувала ані тривоги, ані страху. Треба кінчати це подвійне життя. Хай там що сьогодні станеться, це буде для мене краще. Якщо наш шлюб має закінчитися, хай так і буде. Хай він закінчиться в цей осінній день, коли ми дивитимемося на вогонь і розмовлятимемо як цивілізовані особи.
Він спустився вниз, побачив наготовлену вечерю й нічого не запитав. Сів поруч зі мною на канапу й теж втупився у вогонь. Випив своє вино, і я хотіла долити йому ще, але він зробив знак рукою, показавши, що йому досить.
Я зробила ідіотське зауваження: сьогодні температура нижча від нуля. Він ствердно кивнув головою.
Я вирішила взяти ініціативу на себе.
Я жалкую про те, що сталося вчора під час вечері…
— Це була не твоя провина. То дуже дивна жінка. Будь ласка, більше не клич мене на такі зустрічі.
Його голос здавався спокійним. Але всі, навіть діти, знають, що після найшаленішої бурі настає хвилина, коли вітер стихає і все здається абсолютно нормальним.
Я наполягаю на цій темі. Маріанна висловила ревнощі, ховаючись під маскою розвинутої й ліберальної жінки.
— Це правда. Ревнощі — почуття, яке примушує нас сказати: «Ти можеш утратити все, чого з такими зусиллями домагався». Вони залишають нас сліпими до всього іншого, до щасливих хвилин і до всього, створеного протягом тих хвилин. Як відбувається, що ненависть може затьмарити все попереднє життя подружжя?
Він готує терен, щоб я могла сказати йому все, що хочу сказати. Провадить:
— Усі переживають такі дні, коли кажуть: «На жаль, моє життя не зовсім відповідає моїм сподіванням». Та коли життя запитає його, а що він для цього зробив, то якою буде його відповідь?
— Це ти мене запитуєш?
— Ні. Я запитую самого себе. Ніщо не відбувається без зусилля. І треба мати віру. Для цього ми повинні обвалити бар’єри упереджень, а це вимагає мужності. Щоб мати мужність, треба подолати страх. І щоб так тривало й надалі. Ми повинні жити в мирі з нашою буденністю. Нам не слід забувати, що життя на нашому боці. Воно також хоче бути кращим. Ми повинні допомогти йому!
Я перехиляю ще один келих вина. Він підкладає дрова в камін.
«Коли ж я наберуся мужності признатися? Проте не схоже, щоб він дозволив мені заговорити».
— Мріяти не так легко, як здається. Навпаки. Це може бути небезпечно. Коли ми мріємо, то запускаємо в рух могутню енергію і вже не можемо добути із себе правдиве відчуття свого життя. Коли ми мріємо, то робимо вибір, яку ціну нам заплатити.
«Тепер. Чим довше я затримаюся, тим більше страждання завдам нам обом».
Я підняла келих, зробила ковток і сказала, що є річ, яка завдає великої муки моїй душі. Він відповів, що ми вже розмовляли про це в «Ле Валоні», коли я відкрила йому своє серце й розповіла про свій страх перед депресією. Я відповіла, що хочу заговорити не про це.
Проте він урвав мене й продовжив свої міркування:
— Гонитва за мрією має свою ціну. Мрія може вимагати, щоб ми відмовилися від своїх звичок, може примусити нас долати труднощі, може заводити нас в оману тощо. Проте хоч би як дорого вона нам коштувала, вона ніколи не має вищу ціну, аніж мусить платити той, хто не жив. Бо ця людина може одного дня подивитися назад і почути, як її власне серце каже: «Ти змарнував своє життя».
— Ти не полегшив ситуацію для мене. Припустімо, те, що я хочу сказати, не дурниці, а щось справді конкретне, справжнє, загрозливе?
Він засміявся.
— Я контролюю ревнощі, які почуваю до тебе, і тому почуваюся щасливим. А знаєш чому? Бо я повинен показати себе гідним твого кохання. Я повинен боротися за наш шлюб, за наш союз, і це не має нічого спільного з нашими дітьми. Я кохаю тебе. Я витерплю все, абсолютно все, аби постійно мати тебе поруч. Але я не можу одного дня перешкодити тобі піти від мене. Тому, коли цей день настане, ти будеш вільна покинути мене й піти шукати своє щастя. Моє кохання до тебе сильніше за все, і я ніколи не стану перешкоджати тобі бути щасливою.
Мої очі наповнилися слізьми. Я досі не могла зрозуміти, про що він говорить. Чи це просто розмова про ревнощі, чи він відповідає на свої внутрішні сумніви й хоче надати мені повну волю?
— Я не боюся самотності, — сказав він. — Я боюся жити, обманюючи себе, бачити реальність такою, як я хочу, щоб вона була, а не такою, якою вона справді є.
Він узяв мене за руку.
— Ти благословення мого життя. Може, я й не найкращий чоловік у світі, бо майже ніколи не демонструю своїх почуттів. І знаю, що тобі цього бракує. Знаю також, що через це ти можеш сумніватися, що є для мене важливим, почуватися непевною, щось подібне. Але все не так. Ми повинні частіше сидіти перед каміном і розмовляти про все на світі, крім ревнощів. Бо це мене не цікавить. А чого б нам не вирушити в мандри, тільки ми двоє? Відсвяткувати Новий рік в іншому місті або й у тому місті, яке ми вже знаємо?
— Але діти?
— Я певен, що бабуся з дідом будуть щасливі доглянути їх.
І насамкінець він сказав:
— Коли ти кохаєш, то мусиш бути підготовлений до всього. Бо кохання як калейдоскоп на кшталт того, яким ми гралися в дитинстві. Воно перебуває в постійному русі й ніколи не повторюється. Той, хто цього не розуміє, приречений страждати через щось таке, що існує тільки для того, аби зробити нас нещасливими. А знаєш, що є гіршим? Такі люди, як та жінка, завжди заклопотані тим, що думають інші про їхній шлюб. Як на мене, то це не має значення. Для мене важливо тільки те, що думаєш ти.
