Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
З чого це все почалося?
Нас познайомив Турок — той самий приятель дитинства. Усе заповідалось як постскриптум, а виявилося прологом. Щойно я назавжди поїхав зі Львова, як він сам до мене прийшов. Турок належав до цілком особливого товариства, що складалося передусім з художників. Жоден з них не був і не хотів бути офіційним. Жодному з них не було більше тридцяти. Ні, яке там тридцяти — значно молодші, багатьом і двадцяти п’яти ще не було, феномени, вундеркінди, діти-квіти і всяке таке. У мене все знову закрутилося через художників, по другому колу. Котроїсь вересневої неділі я вирвався до Львова зі своїм обписаним віршами грубим блокнотом. Та навіть не блокнотом, а такою рукописною книжкою у твердій палітурці, що називалася КНИГА ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Колись я тобі її подарую. Наприкінці дня ми мали потрапити до Рябчука, я наважився показати все, що маю. Отже, Турок водив мене по своїх друзяках, і нас робилося дедалі більше: Кох, Шимін, здається, Крицький. Чи Юзефів? Так, швидше Юзефів. Кауфмана десь не було — його я вперше побачив аж на святкуванні нового 85-го року і подумав: о. ще один звір, і який! Справжній тобі рибоящур. Але того дня я мусив увесь час реаґувати на Коха. Він поводився на 120 відсотків артистично і ще на 120 богемно, щоразу застаючи мене зненацька. За увесь день він не вимовив жодної звичайної фрази і при цьому тільки й робив, що не вмовкав. Пам’ятаю, як ми зайшли до помешкання його батьків у старому будинку з усякими купідонами на Франка і він без попередження щез у лабіринтах того помешкання. Ми розбрелися покоями, щосили гукаючи його, це тривало до холери довго. Він підстерігав мене у найдальшому з них — тому, де на дверях висіла табличка LABORATORIUM, там він зазвичай працював, слухав музику і пив сухе вино, на очах у батьків пронісши його через решту кімнат у чайнику. Він учергове вискочив на мене із засідки — цього разу він залягав у найтемнішому куті кімнати і раптово виринув мені назустріч, зірвавшись на ноги з криком де мої нігті, мамо?!! Я вдав, що нічого не трапилося. За годину-другу, тільки-но стемніло, ми рушили до Рябчука на Кавалерійську. Щойно там Кох уперше за час нашого знайомства став поводитись — як би це назвати? — адекватно. Але я й без цього знав, що Рябчук є абсолютним ґуру для них усіх — тому мене до нього й привели.
Звідки це бралося? Маю на увазі — чому він став ґуру?
По-перше, він у всьому був жахливо переконливий, у всьому — як у своїх статтях, так і в розмовах. З ним було безнадійно полемізувати, його слід було тільки слухати. Йому було на той час 29 років, тобто він був ще й фізично старший від решти товариства, а це в тому віці суттєво, ця різниця між 29 і, скажімо, 22. Це не те що 45 і 38 — там уже фактично жодної різниці немає. А між 90 і 83 — й поготів. Так от, він був старший і досвідченіший, з ним можна було про все на світі радитися, бо він на той час уже змінив з десяток різних занять, був тричі одружений і розлучений, жив самотнім даосом у запущеній старій віллі на Майорівці, з таким же запущеним старим садом і не менш запущеними старими сусідами. Він був цілком прозорий від аскетизму (інший тут сказав би, що він аж світився), щодня стояв на голові і правильно, згідно з Ученням, дихав, а харчувався виключно пісним рисом без солі. На той час його статті про літературу вже почали публікувати і він потроху ставав авторитетом не тільки в андеґраунді. Ага, м’ятний чай — він пив багато м’ятного чаю. Його двокімнатне помешкання у тій віллі являло собою досить інтенсивну суміш з усяких речей-уламків, але передусім воно було захаращене книгами, газетами і рукописами. Книги починалися від порогу і ніде не закінчувалися. Він тримав їх навіть у холодильнику. Якби не книги, то він і не знав би, на біса йому той холодильник здався. Кажуть, наче там-таки, у холодильнику, він тримав пришпиленим до задньої стінки вирізаний з газети портрет Брежнєва. Це називалося малим Сибіром. Ще пару років тому його помешкання стало такою собі міні-комуною, притулком для тодішніх нефорів: Морозов, Лишега, Чемодан, Кактус. Останнього я ніколи в житті не бачив, досьогодні. Але знаю, що такий був, уявляєш? Здається, саме він намалював на стіні того сквоту нев’їбенно притягальну фреску з усіма згаданими особами — вони сидять, розпатлані й неголені, як апостоли, а на столі в них червоне вино і рибина. Не пам’ятаю, чи мали німби, але припускаю, що цілком могли мати. Це житло стало такою собі рукавичкою. Кожен із них зносив до Рябчукової хати всякий непотріб — в залежності від того, чим на ту хвилину перебивався і що звідки вдавалося потягти. Пам’ятаю табличку ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ. Ще пам’ятаю ПАЛАТА ДЛЯ НЕДОНОШЕНИХ — з усього випливало, що свого часу котрийсь із гостей цього притулку підзаробляв на життя пологами. Тепер тобі зрозуміло, чому Микола Рябчук був абсолютним ґуру?
Будемо вважати, що так.
Здається, у 84-му році він виміняв ці дві кімнати на щось інше — перед тим, як узагалі перебратися до Києва. Не сумніваюся, що ту фреску відразу ж і замазали. І взагалі — все звідти повивітрювали, увесь дух. А який міг би вийти музей, га? Музей львівського андеґраунду 70-х. Я певен, що тій фресці, наприклад, просто ціни не було б. Чи тому холодильникові.
Ти згадував про книги і рукописи. Які саме?
Ще того ж першого вечора я відкрив для себе одну з незмінних Рябчукових рис — він увесь час дає тобі щось читати. Такої стовідсоткової прив’язаності до текстів, такої наркозалежності від них я не зустрічав більше ніде й ніколи. Ти заходив до нього додому і він тут-таки засипав тебе всього чимось друкованим. Найчастіше все-таки машинописами. Це було як осіннє листя, що саме в ті дні посипалося з дерев. Мені здається, він зберігав усе. Усе, що писалося в Україні українською мовою і не мало шансів нормально вийти у світ. Калинець? Прошу дуже! Воробйов? Нате! Стус? От і він. Голобородько. Саченко. Кордун. І так далі — десятками, самопальні книжечки або просто цілі стоси текстів, друкованих переважно на цигарковому папері. Якщо тобі траплявся десятий у закладці примірник, то його вже неможливо було відчитати. Але можливо було дотикати його пальцями і втягувати ніздрями всі його заборонені запахи. Того вечора я разів з десять почув слово «Чубай». Я ніколи раніше не чув про такого поета, а вони всі увесь час про нього згадували — Чубай те, Чубай се, його тінь, вочевидь, ще кружляла навколо Рябчукової вілли на Кавалерійській.
Тінь?
Поет Григорій Чубай — усі вони казали на нього Грицько — помер у травні 82-го року. Я тоді ще жив у Львові. А мій перший візит до Рябчука, як уже сказано, стався у вересні, від Чубаєвої смерті не минуло й чотирьох місяців. Ясно, що вони ніяк не могли про нього назгадуватися. Вони сиділи й повторювали: Уявляєш, Грицько помер у 33 роки! Для мене тодішнього це означало, що він великий поет автоматично. Я тут-таки отримав на прочитання течку з його віршами і поемами, одним з перших його текстів, який мені трапився у цьому житті, був «Наша осінь з маленькими деревами». Ми притарабанили туди кілька пляшок білого сухого, до нього було, звичайно, подано м’ятний чай, і поки ми все це розсьорбували, Рябчук читав нам уголос якесь найновіше власне оповідання. Було реалістично, але не соціалістично. Я не пригадую, щоб він його потім опублікував — можливо, сам забракував через деякий час. Там ішлося про якогось типа, що влаштувався заробітчанином на колію. Якось так. Рябчук усі ці штуки знав, бо сам устиг попрацювати на всіляких таких роботах — укладачем рейок на залізниці, освітлювачем сцени в театрі. Проте на той час він уже добрався до музею атеїзму. Ага, от він, виявляється, звідки — той ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ! Він мав там якусь посаду. Буддист у музеї атеїзму.
Буддизм і є найрафінованішою формою атеїзму.
Тоді все в порядку. Хоч на це існують різні погляди. Того вечора я змушений був також читати вголос — ясна справа, зі своєї КНИГИ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Звісно, що читав я вкрай погано — від хвилювання мій голос робився тріснутим і гугнявим водночас, і все кодло слухало мене швидше з чемною уважністю. Хоч ніхто з них так і не засвистав мене. Рябчук попросив залишити КНИГУ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ у нього і подзвонити через тиждень-другий. До Франика я повернувся наступного дня цілком приголомшеним. Так ніби мені добряче надавали по голові. Виявляється, література не лише могла бути іншою — вона була іншою. Це була справжня лавина нелеґального, всі ці машинописи, а також усіляким дивом свого часу видані, випхані, продавлені і вихитрувані томи й томики, журнальні зошити. Видані — і переважно невдовзі поліційно вилучені. Такого добра назбиралось, як виявилося, страшенно багато, і я відчув себе геть змалілим у порівнянні з усім цим масивом слів і метафор. Це був шок, якого я вельми потребував об’єктивно — відкриття для себе іншого контексту, щось типу цього.
