Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗

У тебе вже була одна публікація на той час.

Так, але я не мав сумніву в тому, що вона випадкова, перша й остання. Її фактично мало хто й помітив. Крім Едґара Аллана По, звичайно. Так от — я не дзвонив. Я не дзвонив до Рябчука цілих два місяці. Десь аж у листопаді, після народження Софійки, я зважився, бо я після її народження міг ще й не на таке зважитися. Тоді все й почалося. Але в житті завжди щось із чогось одного разу починається, правильно?

Абсолютно. І що цього разу?

Цього разу я дізнався, що зі мною все не так безнадійно, як я собі уявляв. Проблема полягала тільки в тому, що я повинен підготувати кілька своїх фоток. Виявляється, Рябчук уже все влаштував: по-перше, сам передрукував півтора десятка моїх віршів, по-друге, заслав їх до кількох редакцій. І всюди йому сказали, що нормально, тобто окей. Бракувало тільки моїх фоток. Я втратив дар мови і за першої ж нагоди помчав до нього у Львів. Ми засіли у тій самій захаращеній кімнаті з фрескою і пили м’ятний чай. За вікном сипало дощем і снігом, місто і світ занурювались у брудну кашу останньої осінньої ночі. При цьому з’ясувалося, що він вибрав аж ніяк не ті вірші, котрі сам я вважав найкращими, швидше навпаки. Крім того, він мокрого місця не лишив від моїх улюблених. Я не зміг його переконати ні в чому, але такий уже він був і, здається, таким лишився досьогодні. Мене то підкидало вгору, то жбурляло донизу — він цілком геніально вмів похвалити щось таке, на що я сам навіть уваги не звернув би, і так само геніально перекреслював усе, що я мав за свої великі відкриття і досягнення. Він наполягав на тому, що я мушу переписати добру половину своїх віршів. Я вперто відкидав цю ідею — поки сидів у нього. Я щось говорив про творчий екстаз, точніше, про неможливість пізнішого втручання у тексти, породжені творчим екстазом. Щойно я повернувся додому, вірші почали переписуватися ніби самі собою. Мене затягнуло. Мені сподобалось, я знайшов у цьому несподіваний кайф.

У чому полягало переписування?

Розумієш, він переставив мені перспективу. Це означає, що я повірив у реальність публікування. Тобто я сам почав чіплятися до власних рядків. Раніше такого не бувало, бо я задовільнявся тим, що задовільняло мене. Тепер же я звикав до іншої оптики. Можливо, цей вірш прочитає кілька тисяч людей. Або кілька десятків тисяч людей. Ішлося про те, щоб навчитися все це читати сторонніми очима. Тому він і переконував мене купити собі друкарську машинку — важливо було це побачити не написаним від руки і не власним почерком, а видрукуваним нічиїми, нейтральними літерами. Це стало для мене метафорою з прямою дією. А крім того, він увесь час підсовував мені інших. З першої половини 80-х усі почали говорити про нове покоління. Я не хотів би виглядати наївним і перебільшувати Рябчукової ролі в цій кристалізації, але мені здається, що він виявився принаймні геніальним зв’язковим. Принаймні для мене. Він завалював мене всім, що писали інші — Наталка, Буряк, Гера, Римарук, Маленький, Неборак — і в той же час завалював інших тим, що писав я. Це фантастично: ми всі знались один із одним уже тоді, коли ще жодного разу ніде не перетнулися. Він поєднував нас на відстані, був чарівником і контактером.

Ти, здається, згадував про те, що він висилав тобі грубезні листи до війська?

Так, це він. Листи з безліччю вирізок — вірші, вірші, вірші. Я ховав їх у нагрудних кишенях мого кітеля. Аж поки їх не робилося стільки, що не сховати. Тоді я переховував їх. Найкраще було переховувати в пам’яті. Я так часто перечитував ці послання, що знав їх напам’ять. Але я справді про це вже згадував. Приблизно за тиждень перед тим, як іти до війська, я востаннє побував у нього на Кавалерійській. Шкода, що він потім переїхав і туди вже неможливо повернутись. Як там цвіли дерева, слухай — гілки так і лізли просто у відчинене вікно! Цвіт осипався просто на книжки і газети, все пахло так пронизливо, що хотілося впасти і завмерти. Того дня це був один з раїв на землі, кінець квітня, сам знаєш, яким він буває. У мене перед військом усі рецептори загострилися, я навів абсолютну різкість в усьому. За три дні я виходив цикл «Етюди будівель», цілих сім віршів, усі слова з маленької і без розділових знаків, у тих віршах повно зеленого, мокрого, трав’яного і старих руїн. Я котив перед собою візок, і опалий цвіт з мокрих тротуарів налипав на колеса. Такі це були дні. Отже, востаннє на Кавалерійську я привіз рукопис під назвою «Каламар». Близько сотні моїх віршів, власноруч виправлених і віддрукованих на власній машинці. Я виконав усе, про що він просив і чого від мене добивався. Мені навіть вельми сподобалася ця нова гра — у видавання рукопису.

Чому «Кальмар»?

Не кальмар, а «Каламар». Таке собі вмістилище для чорнила і слів. Або сліз. Суміш сліз і чорнила і трохи сопель. Так мені захотілося: бароко та інші штучки. Дух спудейства і гультяйства. Мандрівні актори, астрологи, алхіміки, мартопляси, жонґлери. Зберегти це як назву було неможливо, але я впирався. Поки я служив, рукопис вискочив у видавничому плані під назвою «Повернення з майбутнього». Хто її вигадав, лишається нез’ясованим. Чому «Повернення з майбутнього»? Остаточну назву — «Небо і площі» — вигадали, здається, Буряк і Гера. У видавництві вони сиділи в сусідніх кабінетах і часто перегукувалися з-за стіни. Один гукнув небо і, другий відповів і площі. Якось так усе це склалося.

Це означає, що коли ти повернувся з війська, в тебе вийшла перша книжка?

Ні, де там! Відтоді минуло ще з десять місяців, я за той час укотре щось переписував і навіть дописував, а головним чином ховав ангелів.

????????

Вони вимагали, щоб я заховав подалі релігійну лексику. Передусім ангелів, які надто дразливо шурхотіли пір’ям ледь не в кожному з тих віршів. Я погрожував, що заберу назад рукопис і нічого змінювати не буду. Вони переконували не робити цього. Як завжди, найпереконливіші слова знайшлися у Рябчука. Він сказав, що присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог — це таємниця, що блякне від називання і вимовляння. Він казав дивися на суфіїв або на Вітмена, вчися замовчувати, слово «птах» напиши в такому поєднанні, щоб усі побачили в ньому вже не просто птаха. Він мав рацію, коли говорив про поєднання. Поезія — це не слова, а те, як вони поєднуються. Не так давно в Лісабоні я почув від когось дуже схожу дефініцію: поезія — це коли два слова зустрічаються одне з одним уперше. Так от, я став ховати ангелів і мене це, щиро кажучи, захопило. Я взяв добре вигострений на домашню птицю тесак і розпочав чистку. На мій погляд, усі ті вірші від цього сильно змінилися на краще. Тобто всю зиму і весну 85-го наді мною без упину кружляло звіяне безпритульне пір’я. Перед тим у грудні я вперше по багатьох роках вирушив до Києва, і Рябчук повів мене у всі можливі редакції. Моє волосся ще не встигло відрости після війська, і загалом я нагадував не так менестреля з власних строф, як товариша молодшого сержанта. Довге романтичне волосся тоді — та, зрештою, й завжди — носив Римарук, воно в нього й зараз довге, але вже не романтичне. Того грудня я з ним також познайомився, не тільки з Герою. Довге волосся, товсті окуляри і містичний профіль — було від чого кип’ятком сцяти. Одна з дівчаток, якась російськомовна приблуда в дуже класних джинсах, навіть так йому і сказала: А ви пахожи на Ґоґоля. З ким вона тоді прийшла, чи не з Атилкою? У будь-якому разі то був уже січень, семінар молодих поетів у містечку Ірпінь, Кость Москалець мав за спиною карабін гітари, ми вчились йому підспівувати, а тоді вся шобла, що допіру пиячила, масово повалила до харчоблоку на вечерю, і в кімнаті лишилися тільки ми утрьох — Римарук, та дівчина і я. І ніхто з нас не хотів залишити її з іншим. Так ми сиділи й сиділи, курили й курили, свердлилися поглядами, електризувалися, іскрили і тоді пролунало згадане а ви пахожи на Ґоґоля. Але то вже у січні, а в грудні ми знайомились у лазні на Малій Житомирській. Чи як вона тоді називалася? Тільки не подумай, що ми терли один одному спини — зовсім ні. Насправді творча молодь любила заходити до тамтешнього кафе. Тоді в Києві майже ніде не вміли готувати доброї кави, а в лазні начебто вміли. Коньяк замовлявся там-таки, хоч можна було прийти і з власною пляшкою, але це вимагало додаткових навиків — непомітно для не цілком привітного персоналу розпити її під столом. Я хочу сказати, що андеґраунд нас не відпускав ні на крок. Навіть коньяк пилося підпільними методами. За дві-три години відходив мій зворотний потяг до Франика, і ми взяли дещо зависокий темп — Рябчук, Гера, Римарук, ще хтось і я. Рябчук на той час уже помірно вживав алкоголь, через що, мабуть, і зголив даоську борідку. Зробилося тепло і дружньо, ми обмінювалися дедалі голоснішими компліментами, цитували всі один одного напам’ять, а потім звідкись виринув леґендарний Кордун, київська школа поетів, і наче тост проголосив давайте візьмемо і зробимо прекрасну поезію. Скінчилося тим, що ми ледве добігли до потяга. У вагон я застрибував ніби у фільмі — потяг рушив, провідник щиро полив мене з ніг до голови матом і замалим не виштовхав назад. А вони — Рябчук, Гера, Римарук і ще хтось — бігли пероном і схвильовано розмахували руками. Такими я їх тоді й запам’ятав — перонними вітряками на бігу. Відтоді це стає ще однією моєю кармою — добігання до потяга в останню хвилину, застрибування на підніжку, яка втікає. Особливо коли йдеться про від’їзди з вокзалу Київ Пасажирський. У вагоні я — замість того, щоб знайти своє місце і всістися каменем — відразу ж рушив до тамбура. Нестерпно хотілося курити від щастя. У тамбурі я напоровся на двох дембелів, вони саме поверталися на гражданку з усіма своїми аксельбантами й еполетами. Я не міг цього так лишити, два тижні тому я сам був такий і досі лишався дембелем по жизні. У ті часи я просто не міг не говорити про армію, не згадувати про неї, не відригувати нею, це була інерція пережитого, щось на кшталт психозу. Ми купували пиво за пивом, кричали, курили й обіймалися до пізньої ночі. Коли я повернувся на своє місце, там уже спали. Я пішов до провідника, але той усе ще ображався на мене і навіть слухати нічого не хотів. Звісно, він мав рацію — на час перевірки квитків мене на місці не знайшлося, він заявив полицю вільною, і на першій-ліпшій станції поклав на неї нового пасажира. Я був нестерпно п’яний, падав з ніг від перебору емоцій, у моїй голові шумів прапервісний океан і перед нами ще лишалося більш як десять годин подорожі. Тобто до Франика я міг просто здохнути. Я натиснув на загальнолюдські цінності і сказав провідникові братішка, пойми, я в тамбурі стояв з пацанами свого призову, ми всі дємбєля, братішка. Це справді змінило ситуацію, провідник явно полагіднішав і вказав мені на якесь усе ще вільне місце під стелею. Там я провалився у колихливі води перших сновидінь. Десь уже перед Львовом, у непролазній пітьмі грудневого ранку, я прокинувся від сильного нерозуміння, чого цим гелікоптером так запаморочливо вихитує. Мені вистачило часу, щоб зістрибнути й добігти до на щастя незайнятого туалету і там я врешті фонтанно виблював усі вчорашні кави, коньяки, розмови, тости, знайомства, обійми, компліменти і чотири пляшки пива з братами-дембелями. Уявляєш собі, яких кольорів була вся та суміш? У ті роки я часто й багато блював, надто ж після коньяку. Це було наслідком армійського гепатиту, моя печінка чинила спротив усіма доступними їй засобами. Щось ти давно ні про що не запитуєш.