Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗

Я слухав. Чи ми вже наблизилися до Бу-Ба-Бу? Мені здається, ми мали б наблизитися.

Так, ми наближаємося. Проте ми ще не готові. Це дуже відповідальна тема. Йдеться про світове панування як-не-як.

Ірпінь, про який ти щойно згадав, це місце, де ви всі познайомилися?

Ні, це не зовсім так. Передусім був Рябчук, вілла на Кавалерійській і рукопис «Карколомних перевтілень». Я читав і плакав. Та ні, не плакав, що ти. Просто мені це було страшенно близьке, я відразу ж перейнявся любов’ю до автора, який — за висловом контактера Рябчука — так натхненно мертвопетлює. Ти не можеш знати «Карколомних перевтілень». Це таке, за визначенням автора, архимодерне шоу віршів.

Хто автор?

Віктор Неборак. Тобто Бу-Ба-Бу, напевно, починається саме цим епізодом — кінець квітня, ми з Рябчуком сидимо у подвір’ї вілли на Кавалерійській і я читаю машинопис «Карколомних перевтілень», при цьому час до часу вибухаю суцільними знаками оклику. Потім — про це ти знаєш — ми почали писати один одному листи, я йому з війська, він мені з Донбасу. Ну, і врешті святкування нового 1985 року у львівському помешканні Коха. Це було щось — уся та компанія, маски, декольте, гульфіки, дупи, панчохи, художники й художниці, поява всіляких монстрів, телевізійних персонажів, Кауфман, еротичні соки, Чемодан, майтки, періодичні переодягання, кухонні перекури, Неборак. Ми трималися трохи зосібна — Неборак і ми з Ніною, у тій компанії ми фактично почувалися швидше глядачами, ніж учасниками. Ми навіть танцювали дещо на віддалі. Як на перший раз і те було непогано. Усе одно настала хвилина, коли нас примусили читати. Чемоданові не сподобалося, що я пишу «портрети і портшези», він наїхав, ніби я мавпую Вознесенського, а я відбивався, що не тільки. На той час ми всі носили в кишені щойно виданий томик Аполлінера у перекладах Лукаша. До того ж ми завмирали в очікуванні Семенка. Ці імена тобі нічого не кажуть, крім Аполлінера, звісно, але можеш повірити мені на слово — це дуже важливі імена. Без них не було б нікого з нас. Так от — Рябчук і Наталка щезли доволі рано, їхній малій виповнилося натоді лише кілька місяців. Але щойно вони зникли — ґуру з дружиною, як ми вже зовсім пустилися берега, бо нам робилося все п’яніше і краще. Згодом усі ми як-небудь поснули по всіх без винятку закамарках того вельми географічно розгалуженого помешкання з купідонами. І саме так — уві сні, першому сні нового року, ми перейшли у майбутнє, яке саме тоді, мабуть, і почалося.

Тобто воно почалося не в Ірпені?

До Ірпеня я поїхав за кілька тижнів після того. Офіційно це називалось якось типу семінар молодих авторів майбутніх перших книжок. Якщо трохи змінити порядок слів і значень, то вийде семінар молодих авторів перших книжок майбутнього. Система все ще вдавала, наче турбується про нас. Я страшенно нервував — передусім через офіційність усього цього заходу. Рябчук переконував, що це необхідно — поїхати і взяти участь. Половина учасників, як він стверджував, є стукачами, що само по собі було б нестерпно, якби не знати про це наперед. Але оскільки ми знаємо, то все окей. Слід лише багатозначно мовчати. Надто ж коли яка-небудь графоманська наволоч почне розводитися про трагедію України і, збиваючись, цитувати вірші поетів-дисидентів. Мушу знову віддати Рябчукові належне: описані ним симптоми під час семінару виникали як мінімум кілька разів, причому завжди під час пиятик. Було і про трагедію України, було й не зовсім упевнене цитування дисидентів. Знаєш, я навіть не відкидаю припущення, що про це передусім Системі і йшлося, про ці пиятики. Тобто про зондування настроїв і виловлювання душ. Для цього і влаштовувалися всі ті семінари.

Тоді в чому полягала така необхідність брати в них участь?

У тому, щоб чинити опір. Гаразд, якось це мені занадто патетично вирвалося. Трохи інакше — в тому, аби пізнавати своїх. Попри половину стукачів була й інша половина, чи не так? Ми просто потребували одне одного, ми мусили знюхуватися і закохуватися. Я зараз не про секс, а про вірші. Хоч які вірші без сексу? Але я не про це. Тоді лежало повно снігу, стояла зима в розпалі, наскільки б кумедно це не звучало — зима в розпалі. Гаразд, розпал теж був — палали наші щоки, передусім від алкоголю й вітру. Від горілки й морозу ми, напевно, нагадували якихось гігантських снігурів. Найголовніше полягало в тому, що всі вони — ті, кого я лише встигав захоплено прочитати — тут-таки матеріалізувалися, вони були тілами, живими хлопцями, друзяками й випивохами і всі вони упродовж тих днів і ночей, упродовж снігопаду, пройшли через наші ірпінські номери: Малкович, Маленький, Могильний, Москалець — ти зауважив, що всі на М? Додай сюди Мідянку. Тодішня поезія писалася з великої літери М. Шкода, що Лишега не Мишега. З Лишегою мене познайомив — ну хто б ти думав — Рябчук! — тоді ж, але не в Ірпені, куди Лишега-Мишега ні за що б не поїхав, а в якомусь київському поплавку. Лишега чекав на нас, оточивши себе двома красивими дамами, з рукавів його пальта сипалися риб’ячі кості і мінерали, він погладжував свою осанисту ірландську бороду і кілька разів запитав мене, чого я такий напружений. А як не бути напруженим, коли в тобі ще принаймні половина — це товариш молодший сержант, якого ти по краплі витискаєш із себе, і в той же час ти усвідомлюєш те, що перед тобою — сам автор рядка Елла Фітцджеральд мажеться глиною голубою. Мабуть, у цьому й полягала необхідність — напружуватися від усього, що діється навколо тебе. У кожному разі, коли ти питаєш про зародження Бу-Ба-Бу, то Ірпінь відіграв у цьому цілком особливу роль — ми перетнулися з Ірванцем, якого в цьому тексті я чомусь волію називати Ірваном.

І він переконався, що жодне з твоїх очей не є скляним?

Браво! Цитата як ніколи доречна. Це було перше, що я від нього почув: Слухай, старий, а в тебе, виявляється, око не скляне! Але мені ще пощастило. Коли Ірван уперше зустрівся з І-ком, то він сказав приблизно так: Привіт, Сашко! Я теж Сашко! А ти, Сашко, візьмеш у мене в рот, у Сашка? Це належало і почасти й дотепер належить до його стилю — нариватися при знайомствах. Не дивлячись на ефект скляного ока, я відразу до нього прив’язався, він показав мені з кілька десятків своїх загалом похуїстичних віршів, «Санітарочку Раю», «Все-таки ще по-божому», «Артюра Рембо», і я ще раз відчув близькість. Ще раз після Неборака. Тобто ще тоді ж, в Ірпені, я сказав йому, що ми повинні щось придумати утрьох. Відтоді я паралельно листувався з кожним із них зокрема і так ми наближались один до одного. Аж поки у квітні вони не зустрілись у Львові.

Без тебе?

Так. Ми заздалегідь вибрали середу, щоб і я зміг приїхати. Фактично все тільки на мені й трималося — вони ж навіть ніколи раніше не бачились. Але мене збила з ніг якась абсолютно вбивча застуда, і я провалився в гарячку ліжка з вироком «тридцять вісім і вісім» — це я зараз цитую зі своєї поемки «Двадцять років по чому?». Зрештою, ось тобі довший шматок, із самого початку: У квітні вісімдесят п’ятого, // того самого дня, коли Сашко з Віктором // вже третю годину кружляли навколо львівського Оперного // у пошуках один одного, але перш усього — мене, // котрий мав забезпечити їхнє знайомство, // звести їх докупи, зіштовхнути дружньо лобами, а сам // попередньої ночі провалився в гарячку ліжка // з вироком «тридцять вісім і вісім», // тож до ніякого Львова так і не вирушив, // хіба що потаємними стежками галюцинацій, // про що ані Віктор, ані Сашко ще не знали, // вже третю годину кружляючи навколо львівського Оперного // з єдиним бажанням і прагненням — з’їздити поміж брів // цьому Андруховичу мудакові, щойно він з’явиться, // але той, тобто я, не з’являвся навіть з галюцинацій, // тож на четвертій годині кружлянь вони вкотре зіткнулися, // зітнулися поглядами. // Так дивляться лише поети, подумав кожен з них. // «Ви — Ігор Неборак?» — запитав // Сашко. «А Ви — Андрій Ірванець?» — не втримався Віктор. Так починається та поемка. Слухай, залишмо Бу-Ба-Бу для наступного разу, там забагато всього. Ось тобі інша пожива, я маю на увазі поживу для роздумів — Горбачов.