Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Передрання. Сухість у голові і в грудях; вона спить і не спить, йому далеко до неї, йому нема діла до неї. Сон ударив у тім'я. Хлюпнули двері, половину вікна перерізало крило птаха, біле пір'я ворушив вітер. Птах піднімався, ховаючи лускаті лапи, тінь тисячами йому подібних промайнула скалками скла. У двері ввійшла жінка. Вона стояла лівим боком, – видно її стегна, частину грудей і обличчя. Руде волосся спадало на плечі, до неймовірного худі. Вся вона була мов зліплена з чогось нетривкого. Пройти крізь неї було єдине бажання. Родик побачив, як вона ступила, схилилася над Лілою, повернула лице своє до нього і мовила, ледь розтуляючи безкровні уста: «У дітей усмішка Божа? Чи не так?» – Родику застрягло в горлянці, він спробував зірватися на рівні, але напоровся на погляд Ліли: холодний, спустошений, мов день після грози; вона сиділа і дивилася на двері, потім недбало, захриплим від курива голосом сказала: «Чуєш, хтось стукає… Мені страшно…» – «Ти нічого не бачила?..» – «Тільки-но прокинулася… Хто то може бути?..» – Очі ожили з ляком; вона кинулась на кухню, принесла сокиру для м'яса. «Викинь», – тільки й спромігся сказати Родик. Під важкими кроками залущало скло. Шмулєвич повагом пройшовся кімнатами, насвистуючи Верді, тоді повернувся до спальні й сів у кутку у крісло; закурив цигарку і довго мовчав, спльовуючи на підлогу. Нарешті, пожовуючи тишу, він заговорив тихим і протяжним голосом: «Ти так, суко, нічого й не зрозуміла?..» Цей чоловік мав останній шанс утриматися на цій поверхні, що зветься життям. «Останній шанс у вас лишився, – це він уже звертався до Родика, – знаєш, чому вона лютує? Вчора, коли та скотина трахала її, вона розпатякала все… Про лантух із грошима і ще багато чого такого про тебе, а ти, дурень дурнем, так нічого й не навчився. Збирайся в дорогу, бо сюди на всіх парах летить купа збоченців у міліцейській формі. Тьху, останнім часом все до гидкого нагадує театр. Ні тобі тієї солодкої дрімоти початку, ні справжньої любові, – лягла, зрадила, вбила. Це смішно, дико смішно… До речі – вони близько, я не жартую. Там, сучко, твій коханий, любий Гільмедов. Зрада, скрізь зрада, протхнуло дешевизною… Люди бовтаються, як купа лайнопереробних автоматів. Да-а-а, ні плюса, ні мінуса». – Погляд його оголюється. Він кисло мружиться, бо побачив пагорб, дім на ньому, розкинуте синє небо, свічки темних кипарисів; легко видихнув повітря: «Давай, синку, забирай торбу і свою пасію і дуй через поле, навпрошки, а я їх трошки затримаю, поговоримо про велике і прекрасне… Да-а-а, це не жарти… А ще б порадив – краще одну торбу, а цю…» – Шмулєвич, відкинувшись на спину, уткнувши гачкуватого носа в підлогу, чітко висвистував чергову арію з Верді, а в перервах бубнячи: «Покручі ці макаронники, а яку музику пишуть. Да, це не гопак. Зовсім не гопак». Від нього густо тхнуло шоколадом, печивом, що його готувала Санька, незмінна волога розходилась тонким серпанком. Жовте обличчя, вибалушені до неправдоподібного очі говорили, що він стомився. Смертельна туга і втома зелено осіли в куточках вуст. Родик і Ліла безлико, двома листками тріпотіли проти цього жилавого чоловіка, сповненого наснаги боротися, відвойовувати кожен клапоть землі, кожен камінь, покинути і йти далі крізь століття. За нікчемністю сліпої молодості вони не бачили, як кінець увійшов, розправивши крила. Ніч згортається згустком під дахом. Срібні нитки світання тріщать у мозку. Шмулєвич дивиться на засніжену рівнину де вирізняються дві крихітні постаті. Він думає про таємницю людського життя, про незмірну його самотність. Холодний вітер гортає розкидані книги, і Шмулєвич чує, як болять груди, наче чужі, а погляд падає каменем у простір, туди, де зникають без надії дві постаті. І він на незрозумілій мові читає молитви, а потім шепоче: «Це ще не кінець… Це не кінець… Сумно, але справедливість часто перемагає нечистими руками…» – Він чує галас, важкі кроки спішно тупочуть по черепках; хтось заплутався в подертій завісі, лається.
Шмулєвич не підводиться, а дивиться у голубе небо, на жовтий пагорб із двоповерховим домом, слухає шелестіння кипарисів, розпачливий писк жайворонка. Яскравий вибух розриває йому груди, кров червоною квіткою здіймається догори, вітер кидає пасмо волосся на очі. Далеко в снігах губляться двоє людей. Голосно гримить птахами світання. Гайвороння мете сніг крильми. Справедливість важко опустилася на груди. Троє чоловіків, один з димуючим дулом вінчестера, схилилися над кріслом. Гільмедов, розтягуючи усмішку, обтираючи обшлаг шкіряної куртки, каже до високого русявого чоловіка із заплетеною косою: «Давно я хотів прибити цю скотинюку… Хоч не тих взяли, так цього. Так що, Гіменейчику, передай шефові, що все о'кей. Халасо. Осень халасо…» – Він знову сміється. Той, кого назвали Гіменеєм, підступає до вікна: «Треба тих ловити, а то нам каюк. Ти віриш у справедливість того, що ми робимо?..» – «Слухай, це тобі, хахлу, треба думати, а я – татарин. У мене одна справедливість – вижити серед цієї…» – Гільмедов не знаходить слів, регоче і спрямовує дуло великокаліберного вінчестера на Гіменея.
Три дні підряд він не спить. Прокидається о першій годині ночі і дивиться на голі стіни. Годинник голосно цокає на стіні. Він думає про Шмулєвича, про дім у снігах. Дім, що врізався в пам'ять, так і лишився, – той, що в снігах. Ліла спить. Спить вона завжди гола, на животі, підсинена ліхтарем, що мацає її голу спину крізь вікно жмутом мертвого проміння. Іноді Родику здається, що вона не дихає. Він схиляється над нею і ловить зовсім дитяче дихання. Дні їхні, останні зимові, припахлі весною, минають серед стін убогої кімнати, перебиті короткими розмовами. Запитавши, як його здоров'я, вона сідає в кутку, подалі од вікна; закутавшись у строкатий плед, перечитує з кінця книгу, що її приніс Лящ. Ляща він здибав біля Бессарабського ринку – той тягав з розкиднів до своїх безрозмірних кишень помаранчі й банани. Коли він прийшов, зраділий, почав оповідати, захлинаючись од захвату, кого бачив, Ліла зустріла його холодним поглядом. Помовчавши, ковзнувши зором по сторінках часопису, відклала: «Чому ти радієш? Лящ нас продасть… Мені снилася мати, а мати ніколи мені до добра не сниться…» – Родик нерозуміюче здвигнув плечима. Взагалі – Ліла останнім часом справляла враження, мовби вона почала жити спочатку. Вона забувала, як називається та чи інша найпростіша річ. Довго стояла і думала; дівчина з тієї пори не сміялася. Він підходив до неї вночі, – дівчина мовчки відкидала ковдру і розставляла ноги. Він нервував, а під ранок він плакав. Плакав він, сам не знаючи чого. Ліла умисне голосно молилася у своєму кутку, а він, отупіло дивлячись, як щезає під лютим морозом зима, вигадував дивні картини, щоб відтіснити дійсність. А як небо просвітліло, Ліла несподівано сказала: «Обридло боятися, ходімо відшукаємо Шмулєвича, нехай робить паспорти… Треба, поки не пізно, тікати звідси… Ну, не чумкайся… Дурнику, покладись на мене…» Щось перемінилося з тієї пори в їхніх стосунках. Що більше вона наближалася до нього, то далі одходив у свій світ печалі, журби і мрії. Надумане він пробував записати або малював на широкому ватмані. Ліла повеселішала. По тижню вона зібралася на вулицю, сказала: «Скоро прийду…» Родик пусто глянув на неї, відкинув аркуш: «Може, я з тобою?» – «Не треба, я швидко, потелефоную подрузі…» День перевалювався хмарами через чорні дахи. Вітер скрипів воротами, металевими брамами, брязкав кватирками. З дахів дзюрчала вода. Чотирнадцятого лютого, – так він запам'ятав той день. Вона прийшла досить швидко з пакунками яскравих суконь. Це були літні сукні, розквітчані дикими невідомими птахами. Ліла голосно сміється, розкидаючи коробки з цукерками. Вона бачить уже сріблястого літака, що западає на крило і несе їх далеко звідси, – лягає і простягає до нього руки, зовсім по-дитячому. Літак летить на сонце. Ти дивився коли-небудь на сонце? Ми будемо на нього дивитися ввесь рік, десь далеко, подалі від цих скрипучих льодів. Родик борсається серед мрій. Дійсність гепає зношеними чобітьми Ляща. Він увалюється до кімнати. Ліла, зойкнувши, зривається на рівні, затуляє наготу. Лящ, придурюючись, закривається порепаною долонею. Печаль вибухає, розлітається крижинами за вікнами. Лящ сідає на стільця, викладає крадені помаранчі, бурштинові банани. Ліла сміється, Лящ підгигикує, сміх його схожий на рохкання.
