Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Перед тим як поставити його перед мостом, заглянути в пащу вічності, скуштувавши скорботи, довести, що безпам'ятство дорівнює пам'яті всього людства, його вивело з міста, котре ще довго жарким сполохом гуготіло в нього за плечима. Вони йшли простертою чорними полями країною, ночуючи де трапиться, – троє. Двоє колишніх сектантських проповідників – Микола і Борис. Своє ім'я він змінив, якось серед розмови кинув навмання. Сектанти добросердно, зраділі, усміхнулися. Про минуле його поки що не допитувалися. Вони в дорозі здебільше мовчали, потупивши сором'язливо очі. Зима йшла до кінця, мороз лютішав. Голод завис над країною хрипким криком жеброти. Родик іноді бачив крізь туман, як жують губи колишні пресвітери, позираючи на коробку, де лежали гроші, пожертвувані на нову церкву. Тихими вечорами, знявши на пожертвувані гроші помешкання, всівшись навпроти Родика, тихими голосами, що ніби дряпали по склу, розповідали, яка то буде церква. Хтось один брав до рук Святе Письмо, вичитував пісню, а інший хилитав головою, перебирав роль проповідника і по закінченні викладав своє розуміння того чи іншого рядка. Особливо переймався Микола, з вічно п'яним виразом незадоволення на обличчі, – кремезний, рухи жіночі, фігура атлета. Спочатку він пітнів, пригладжував їжакувате волосся, опускав додолу очі, сірі п'явочки на білому, як стіна, обличчі. Борис, вищий на дві голови, майже двометровий, із низьким, писклявим до щурячого голосом, зривався по закінченні, ходив кімнаткою, схлипував: «Ти не розумієш, брате, там сказане не…» Вони неголосно сперечалися, тоді переводили бесіду на Родика, що готував таку-сяку вечерю. Нарешті, заспокоївшись, погладжуючи плечі один одному, ховаючи якийсь незрозумілий для Родика вологий блиск, уголос говорили, що він ще пізнає істини. Вони-бо давно в істині. Так хилилася до кінця зима. Мучилися брати від того, що не було у них проповідника. Здебільше трійця займалася месіонерством по глухих, із джергавим небом провінціях. Один витягував томик професора Макділана, ставав у людному місці, десь біля ринку, торгових розкладок, крихітних вокзалів, що пекучим сумом нагадували Родику рідну домівку; ці крихітні, нікому зараз не потрібні містечка, загублені в білій порожнечі степів, наганяли жовту, мов інфлюенца, тугу. Якось десь під Фастовом п'яні різники накинулися на них серед білого дня. Вони вибили зуби Миколі, надірвали вухо Борисові, а Родик довго носив під оком синця. Двоє заробітчан вибули з лав. І тоді настав час Родика. Він виходив на засніжений майдан, худий, згорблений; довге, змерзле жмутами волосся теліпалося, било плечі. Він говорив, дивлячись у порожнечу міста, на яшмовий захід, не звертаючи уваги на людей, стиснувши червоні від морозу кулаки, він кидав срібні жмені слів, голос його то м'яко пробивав крижану неприступність натовпу, то опадав, ледь чутним шамротінням губився серед стривожених голів – хто дав йому таку силу? Пролітаючи часом над людськими помешканнями, дивувався їхній злобі і чистим голосам, їхнім голосам, їхнім золотоголовим храмам, створеним руками з простої глини.
Він, на превелике задоволення братів, приносив багато грошей. Брати лічили гроші по кілька разів, зачинивши двері, клали, промовивши молитви, до скриньки, а тоді бралися до напучування. Микола складав по-жіночому руки, говорив: «Багато страсті земної у твоїх мо… промовах…» – «Так, треба говорити з покорою…» їм десь за тридцять, не більше. Кожного з них зраджувала дружина. Це чути в коротких фразах розмов, кинутих майже непомітно, коли брати, надміру запалившись, вигукуючи псалми, бігали із зрошеними потом чолами, показуючи Родику, як він мусить стояти на майдані, який вираз обличчя він мусить мати, звертаючись до тих, хто слухає. Що гроші? їм головне – пропавші душі, змучені душі, а він, – це видно в ділі, – ще жодного не навернув до істини. Проте на проповіді брати ходили все рідше. Спершу в них з'явилися нові черевики. Тхнути від них почало по-іншому. Під березень вони роздобріли від теплау хижі, яку віддав під їхнє тимчасове житло новонавернений Родиком кіномеханік. їли вони скромно, але обличчя дивно припухли, а у Миколи останнім часом щілини геть затягнуло. Вони подобрішали якось, навіть забували його вирядити на чергову проповідь. Він ішов сам, блукав містом, заглядаючи в чужі обличчя… Німий, зачумлений, завмерлий вираз, уся скручена постава викликала в одних співчуття і жаль, інші баби кричали, хрестилися, що він анцибол, пропаща душа, продав Святу Церкву; іноді йому вдавалося перемовитися кількома словами з молодшими, проте доводилося одразу тікати від наряду підпилої міліції, що вбачала в його особі щось більше, ніж пришестя Сатани, – збоченство або наркоманію. Одна дівка, Катька, яка торгувала в найшикарнішому місці, чорнява, пухкенька, на куцих ногах, несподівано заявила:
чи не ворожбит він часом? – і простягла пухку маленьку долоню. Він водив брудним пальцем. До пуття так нічого й не сказав, бо в тому ділі мало тямив, більше за балаканиною Ліли; але гроші отримав; у нагороду Катька пообіцяла Роликові ще щось, якщо він прийде наступного разу. Половину він лишив у себе, решту віддав братам. Борис невдоволено щось пропищав. Наступного дня вони привели дівчину. З тихим поглядом, високу, в тілі, струнку. Волошкові очі тупо, злякано обмацували, начебто по них хтось ударить, помешкання. Родик одразу вгадав забиту сільську дурепу. Проживши в місті стільки вже років, він навчився розбиратися в жінках, – така через півроку потрапляє на панель, а за рік уже, дивись, – бандерша. Дівчина Настя шаріється, сидить у кутку з братами, роззявивши рота; вони гладять їй плечі, вона не осмикує їх, а, навпаки, дозволяє повертати своє гарне тіло, вчиться належно ходити, говорити, вчити напам'ять вірш. Брати від задоволення прицмокують. Іноді, ні сіло ні впало, вони пускаються танцювати кружка. Родик тупо, без здивування, дивиться на них. Потім збирається і йде до ларків, щоб порозмовляти з людьми. В переддень березня помело снігом; наступного дня, на перше число, вдарили люті морози. Родик повернувся ні з чим. Братів не застав. Із вбиральні почулося схлипування, що його перебивав писклявий голос Бориса. Родик прочинив двері і сів навпроти входу. Настя, велика й гола, із заляпаними кров'ю литками, розкинувши ноги, лежала на соломі; Борис пробував затулити її розпашіле, мокре від сліз обличчя, а Микола, заплутавшись у брудних, пожовклих підштаниках, цибав на одній нозі, белькочучи: «Це не я, це не я… він… То він і вона-а-а…» Щось тупо вганяється в його мозок. Родик зривається, – перший удар розвалює підборіддя Миколі. Борис рачкує, але пальці цупко хапають горлянку. Родик тисне, з насолодою, до солодкої слини в роті слухає, як тріщить шкіра, мотуззям викручуються м'язи під пальцями. Борис хвицається, обличчя сповзає, як спущений м'яч, і він за хвилину, пустивши піну, затихає. Микола горланить у кутку, крик переходить в істерику напівбожевільного. Настя стає на коліна і просить Родика, щоб він не чіпав хлопців, бо вони не винуваті. Родик розтискає пальці, так і виходить до кімнати з простягнутою рукою. Він сидить, зігнувшись, на підлозі, годину, другу, третю, бездумно розминаючи руку. Брати виходять, забиваються в куток. Настя збирає пожитки. Брати мовчать. Нарешті озивається Борис, попискуючи дискантом: «Ти, сестро, даремно йдеш від нас…» – «Правду люди казали, що чорти вам у брати годяться…» – Вона йде. Микола плаче, заховавши лице в широкі долоні. «Треба тікати. Вона все розповість. Не сьогодні – так завтра…» – спокійно звертається до братів Родик. Брати зводяться, стають біля нього, як для читання молитви, обличчя в них стривожені, навіть урочисті. Микола харчить: «Це ти, це ти приніс нам гріх… – Він розмазує на обличчі сльози, що щиро бризкають із вузьких шпарин, його визеленіле, упріле пористе обличчя витягнулося губкою. – Ти приніс до нас пекло, Юдо!» Родику кортіло сказати, що брати в пекло не вірять, – у потилицю пахнуло жаром, поліз біль кістками, шматки простору з тріском роздерли голову; Родик з потугою дикого звіра, одбиваючись од слизьких рук, клішневидних, тремтячих невпевнених пальців, рвонувся – ноги підкосило. Розпластався, лежав нікчемним уровищем, слухаючи, як затихає власне дихання, підбори кремсають пальці. Микола вже сідав на груди, а Борис підбирався, вмощався на ноги, розстібав, стягував з нього штани. Микола вдарив навідліг, глухо, із задоволенням гикнув, тамуючи радісний, запалий до дитячого, схлип: «Тримай, тримай, брате, а я піду за ножем…» – Думка заворушилася в черепі, спалюючи мить за миттю; набравши в груди пекучого повітря, просякнутого немитими до гумової смердоти тілами, волошками, гноєм забігайлівок, скотарень, мигдальним запахом вокзалів, він піднявся, – видавалося, так з години на годину дерся, мов на високу гору, – струсонув із себе Бориса. Луснула лампочка, сипонула гарячими скалками. Тіла забігали, глухо мукаючи, стогнучи, билися білими кулями об стіни, перекидаючи вбоге начиння, плутаючись ногами в лахмітті. Ухопивши зі стіни портрет, оправлений у важку раму, розчищаючи дорогу, Родик дістався дверей.
