Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Голос його гуготить, виляском іде кімнатою. Йому виставляють пляшку перцівки. Лящ вливає в себе кілька чарок. Витирає губи, роздирає зубами шкірку помаранчі: «Пригощайтесь». Ліла скидає брову. Цього Родик у неї не помічав. Вона говорить: «Збігай до магазину – у нас гості ж…» За вікнами збирається докупи гайвороння. На вулиці мжичка. Сонце, пробиваючи громаддя домів, кладе велетенську тінь на вулиці. Він прямує тією тінню. Перед зором тисячі, десятки тисяч голів. Бессарабський ринок з розвішеними червоно-жовтими, ще гарячими тушами тварин. Гори тугих яблук, що хрумтять на зубах у циганської дітвори. Рожевопикі мужики в забрьоханих халатах місять багно чобітьми, перетягують і складають туші корів. Сонце ріже крізь скло купола. Ніздрі роздуває од вологи, мерзлого м'яса, випару тисячі людських ротів. Родик вибирає яблука, складає до плетеного кошика. Яблука риплять під міцними пальцями. За годину мороз знову посіється низом. Він вийде, заблукавши, в інший бік, на голу пляму майдану, що завше безлюдний. Він чує липку слину, що підступає до горла. Тінь, кинута сонцем, захолодає, зупиняється, і він бачить, як, розвіваючи червоною сукнею, неймовірно широкими кроками біжить Ліла. Навперейми, вибивши ногою скло вітрини, виставляючи дуло вінчестера, падає і піднімається Гільмедов. У голові складається в одне ціле – протяжний голос Паваротті і мертвий бродяга-гомосексуаліст. Це відходить. Нуждота дере горлянку. Тіні зближуються. З кутка, під зеленою брамою, запхнувши кисть до рота, обгризаючи пальці, впав на коліна Лящ і верещить: «Тікай! Тікай! Тікай! Я не винуватий… Я нічого не знав…» – Яскравий жовтий пломінь заповнює майдан, тріск рве шовк безлюддя. Перший глухо, другий щезає, ковтнувши наступний третій. Вона відривається од землі, ляльково схрестивши руки, випростується в леті, розкинувши багаттям зачіску, перевертається на спину і йде юзом, розбризкуючи багнюку; два наступні постріли прибивають, підкинувши до землі. Клапті сукні розвішуються ганчір'ям на лавах. Лящ витирає брунатне місиво з обличчя. Гільмедов, закидаючи голову, похитуючись на напівзігнутих колінах, весь у сизому диму, пускаючи дрібну нитку слини, регоче, тицяючи в рештки тіла дулом гвинтівки. Чоловік із косою злякано ворушить ротом. Рев Ляща переростає в зубовний скрегіт, – перевалюючись, як качка, з боку на бік, він біжить, виставивши різницького тесака. Гіменей хоче зрушити з місця, але невловна тінь валить його на рудий від крові сніг. Лящ підбігає, навідліг б'є. Розрубаною навпіл лялькою, рвучи скрюченими пальцями теплі тельбухи, Гільмедов пробігає кілька кроків, зламується, падає на розбиту вітрину, наштрикнувшись лівим боком. Сонце просвічує крізь хмари. Сипле дрібний, більше схожий на сніг, дощ. Лящ відкладає тесак. Дивиться на руки. Задкує, а тоді тікає до під'їзду. Ліла лежить, чорна шапка волосся на снігу. Голосить мати, висунувшись із магазину, де розбита вітрина. Збивається натовп. Трамваї стають один в один. Родик поминає їх, занурюючись в якусь глейку масу, йде повз шеренги людей з перекошеними обличчями, погляди яких спрямовані у невідомість кривавого дійства; він тільки на хвилину зупиняється, глянувши через плече, знову прямує далі, тримаючи двома пальцями кошичок, і яблука, глухо репаючи, котяться до низу Басейної. Він забувається, по-звірячому відраховує кроки, волога під'їзду причакловує його. В кімнаті сонце. Світло кидає полиски на кольорові глянсовані сторінки журналів, газ суконь іскриться, живо розкинувшись на стільцях, на її ліжку. Але це ні про що не говорить. Він сідає там, де вона любила проводити час. Білі султани хмар пливуть у шибці, гілки б'ють кригу, чорне гайвороння розсідається на гіллі, звісивши мокрі від мжички крила. Родик чує солодкий віддих, ще не дух, від її ліжка. Очі холонуть, погляд видовжується, неспроможний нічого зрозуміти, пальці перебирають речі, холонуть пучки, в кімнаті розлазиться темрява. Сіро. Він так і сидить серед кімнати, руки опущені, голова здійнята догори, до віконного розхрестя. Він навіть не може пригадати. Щось намагається вичавити із себе, але несподівано тверезо визнає за краще піти. Він дістається комірчини. Квадрат вікна кидає у вічі чорне гирловиння річки, розірване на згинах і поворотах дрібними пристанями, поселеннями, над пласкими дашками яких лягає дим із труб; ножами розтинають криголами, підминаючи кригу. Він бере торбу та кілька її защібок для волосся, – вулиці, ослизлі від мряки, розступаються, бухаючи парою каналізації, а нічні хмари котять над головою, постогнуючи вітром в антенах і дротах. Десь до півночі на перехресті вулиць він почув голоси. Йшов дощ. Він підняв голову і здивувався, наче вперше бачив воду з неба. Він стояв годину, ловлячи пересудомленим ротом блискітки води, важко, мов отруєний, дихаючи, весь натягнутий, неспроможний ухопити весь світ, що ударами його серця то відкочувався, то йшов на нього. І він безсловесною лялькою вибирається на східці Андріївської церкви і гамселить кулаками в зачинені двері; дзбаном відкочується луна у порожнечі музею. Він обтирає обличчя, заюшуючи його кров'ю, регоче, сходить униз. Жовті, теплі вікна кварталів скидаються на привидів, чаклуючи на березень.
Люди топчуть вічними стежками життя. Він дивиться і думає: нащо? нащо? нащо? Зараз він ненавидить її. Він бридиться навіть подумати про неї добре. Родик став пригадувати, мов добираючись недосяжної висоти, – вона лежить після першої ночі, сім'я стікає по червоному розрубу між ногами; вона солодко, ніби допиваючи щось, дихає, ловить його погляд, смішок, єхидний, підтриманий безликою усмішкою, виривається, зависає в повітрі; вона накидає простирадло, відкидає голову і за хвилину відходить у сон, наче вмирає. Тут до нього вкрадається – а якщо вона весь час була мертва? Родик запихає два пальці в горлянку. Блює.
Вихаркує гірку слину. Мряка, підхоплена вітром, струменить калюжками. Гайвороння хрипить, чекаючи морозу. Зараз місто перевертається перед ним каламуттю дзеркала. Далеким погуком до нього повертається свідомість. Одяг прокис до рубця. Він цокотить зубами. Тіло, спонукане духом, тягнеться, плентається в пошуках тепла. Торба муляє плече і повертає його до реальності. Важко піднятися до неба, а ще важче впасти з неба на землю.
Він розриває глей пальцями, знаходить уламок іржавої арматури, відколупує груддя, уламок гранітної брили вивалюється, відкриває отвір. Він жбурляє туди торбу, завалює землею, привалює каменем. Наосліп бреде, мов змоклий привид, наштовхуючись на собі подібних, до тепла. Він дрімає, зібгавшись звіром, у приміщенні ЦУМу, біля обігрівача, що вибиває з одягу громадян шкідливі мікроби; марить, вологий, наповнений теплом, мов чаклун, глядить у свічки туману, в гадюччя ніг і рук. Він поволі відходить до сну, губи повторюють за кимось невидимим: спи, мій ангеле, тебе вже ніхто не приведе до ліжка; спи, ти належиш цій річці, цьому скаженому арктичному морозу; куди твоя душа пішла, моя радосте? Куди, розхитуючи лапате гілляччя сосон, ти тихо йдеш місячними стежками по дахах цього міста, всієї країни; спи, спи, тінь твоя, вічно обігріта місяцем, мандруватиме дахами… чуєш, як круки заламують голоси у вчорашній тузі, кидають тепле пір'я на перевернуті до неба людські обличчя… то не круки, то плач, то душі заблукалих у часі мандрівників… коли ми зустрінемось, далеко, у невідомості білого пороху, ти вже не будеш плакати…
М'який несподіваний голос трохи злякано, але впевнено лунає у вушній раковині: «Брате, тобі, видко, не дуже добре…» Голос м'який, готовий розлитися океаном сліз. Родик ще плутається в драглистому мареві; діафрагму розпирають живі струми, останні схлипи того, що так швидко хочеться забути. Ліла одійшла, враз залишивши місце невідомій пані, а далі він побачив річку, що обмивала кораблі, білоносі, з напнутими шовком вітрилами; синє плесо, рухливе, било проти сонячного обруча, сліпило, і він говорив з кимось, проте слів його ніхто не слухав, той невідомий тримав його за плече, вказував у білу пустку; далечіні дихали зеленню, кишіли всілякою звіриною; химерні дерева заввишки в кількадесят сажнів, трава в людський зріст вкривала береги, там, де човен, вочевидь, повинен був пристати. Це трималася мозку, його душі остання сомнамбулічна мрія.
