Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗

Ігорчик молодший за мене, а вже на пенсії, просто балерунів рано відправляють, здається, у тридцять п’ять. Хоч Інка і його також часом згадує у реєстрі моїх друзів–алкоголіків, але з Ігорчиком ми ніколи не були друзями, а просто так, давні приятелі. До того ж він завжди був офігітєльно порядним сім’янином, то який же він мені друг?

«Тєма» — то таке його слівце, що за емоційним зарядом, мабуть, найближче до ширвжиткового: «А хулі?»… Романтичний скептик із вітром у кишенях і тому майже завжди вдячний слухач. Його вже давненько не було видно, хтось навіть казав, що він «на церкві», точніше, підсобником на будівництві церкви прилаштувався десь недалеко від міста.

— Ігорчику, — кажу йому, все ще закриваючи рота долонею. — Поки ти десь пропадаєш, ми тут кіно починаємо знімати.

— Ого! Тє–єма… — з першого ж разу видає Ігорчик.

Експеримент вдався, вже міг би і йти. Але Ігорчик не йде.

— А тебе що, зуби?.. — киває на мою руку біля рота.

— Та ні, цибулі зранку наївся. Як дурний, — кажу правду.

Один — один!

— Аби щось вийшло, треба вірити в Бога, — продовжує Ігорчик і на деякий час замовкає. — Або хто його знає! — Це ще один його улюблений вислів.

Таки точно десь на церкві чувак. Але цього ранку, було помітно, Ігорчик десь уже встиг похмелитися, а в такому стані кожен сам шукає слухачів. І вже він збирався продовжити тему, але не встиг… За наш столик, з гуркотом підсунувши крісло, підсів ще один місцевий колорит — Ігор Сеньковський, або просто Сеньо, — ще один невизнаний геній. І я ще подумав, що між двох Ігорів Інка обов’язково загадала б бажання, але промовчав… Сеньо — письменник і навіть знає Ярка. Я сам його якось про це запитував, і він відповів мені: «Це той, — каже, — що написав геніальний роман про нічного таксиста?» — І мені було приємно, що, крім мене, ще хтось у Тернополі так високо цінує мого друга й однополчанина Ярка. У самого Сеня також виходили книжки, але я їх не читав.

— О! А я тільки йду… — мовби виправдовувався Ігорчик.

— Пішов, як за море, — незадоволено буркнув Сеньо, — і я, навіть незважаючи на ранкову цибулю, відчув на собі ядучу силу його перегару.

Останнім часом Сеньо мені тверезим не потрапляв. Так, промайне по стометрівці бульвару, наче тінь, або з’явиться на порозі «Пінгвіна», переважно не сам, а ще з кимсь таким же. Потріпаний, запухлий, хоч і веселий, і голосний, а вже за годину — знову голова на лікті за столиком у кутку із запаленою цигаркою між пальцями, від чого пальці на правій руці у нього майже завжди попечені. Саме тому для привітання він часто простягає ліву… Але у «Мемфісі», «Козі» чи «Європі» з ним уже давно не панькаються, а просто випихають у плечі.

Того ранку вигляд у Сеня також був у тому ж стилі: якісь плями по морді, вусики підсмалені, як це буває, коли припалюєш від газової плити, лисина вкрита рудим пушком, під яким проглядалися дві глибокі подряпини. Щось було у нього від котячих: широкий приплюснутий ніс, широкі вилиці, й за інших обставин він легко міг би нагадувати леопарда, що підкрадається по сухій траві савани. Проте зараз він уже, звичайно, не леопард… Та Сеньо, мабуть, і сам це розумів. Він подав мені ліву руку, а потім знову звернувся до Ігорчика:

— То як?

Але Ігорчик на те лиш скривився.

— Ну, як хочеш.

Коли Сеньо ще раз дихнув на мене, я також мимоволі скривився: таким ядучим, та ще й із самого ранку, на мене вже давно навіть Орко не дихав.

— Та я не проти… Просто пенсія лише дванадцятого! — кинув Ігорчик.

— А що там у вас? — нарешті й мені стало цікаво.

— Та от, тєма… — почав було Ігорчик, але Сеньо випередив його.

— Продаю роман, можна й по частинах, — сказав він. — Я просто від’їжджаю, і мені терміново потрібні гроші. Ще, до речі, ніде не публікований…

— Роман? — перепитав я, бо подумав, що почулося.

— Ну, ближче до роману. Так точніше… Не хоч купити? Недорого.

— Ну, а для чого?.. Тобто я хотів сказати, може, краще видати і тоді продавати вже готову книжку?

— Та можна і видати. Може, я цим і займуся, але зараз мені потрібні гроші… У мене є копія, я собі відксерив. А оригінал — ось. Це непогане вкладення капіталу, це хороший роман… Можливо, колись коштуватиме мільйони, — продовжував рекламувати свій товар Сеньо.

— І скільки ти хочеш? — нарешті запитав я.

— Я так думаю: гривні по три за сторінку.

— По три за сторінку? — перепитав я. — Щось забагато.

— Та ти що, отямся! Це дорого, — подав голос Ігорчик таким тоном, що і я, і Сеньо одразу зрозуміли, що грошей у нього нема.

— А можна для початку прочитати? — запитав я.

— Ну, якщо дуже хочеш… Тільки тут у деяких місцях покреслено й нерозбірливо. Давай краще я сам, добре?..

— Добре, — погодився я.

— Ну, тоді з тебе сто грамів коньяку і кава.

— Аж сто?

— Ну, давай п’ятдесят! — стенув плечима Сеньо й почав діставати з потертої чорної сумки сірі листки із шрифтом з друкарської машинки. — О, ще на друкарській пендьорив!.. Дев’яносто четвертий чи дев’яносто п’ятий? Ні, дев’яносто шостий рік! — Він і справді здивував мене своїм ретро. — То я вже більше десять років як його написав, — начеб виправдовувався Сеньо, перебираючи пальцями листки, де–не–де помережані каракулями правок, а на якійсь зі сторінок в око впала розмазана червоняста пляма, наче від кетчупу.

Якоїсь миті тоді у «Пінгвіні», коли офіціантка принесла коньяк, а Сеньо почав читати, мені навіть здалося, що кіно вже знімається і всі ми у ньому масовка. Може, ще й світ не бачив такої величезної масовки… Хоч після першої ж сторінки Ігорчик раптом зірвався і зі словами: «Я такого не люблю» — залишив нас із Сеньом удвох.

— І про що ж цей роман? — запитав я, коли Сеньо, відірвавшись від читання, провів поглядом колишнього балеруна, не забувши, звичайно, взяти в руки чарку.

— Про війну і про кохання, про що ж іще, — відповів він понуро й зробив характерний видих.

Я й раніше чув, що Сеньо інколи читає по кнайпах, але сам брав у цьому участь вперше. А про те, що він вирішив продавати рукопис, до того ж вроздріб, — такого ще й не чув.

— Будьмо! Г–г–г!.. Ги!.. — Сеньо махом перехилив чарку, пригубив кави. — Вже був думав, що десь його посіяв, але один колега, Володька Хтанас, знаєш, повернув мені його недавно, каже, начеб у майстерні там в одного я колись читав і забув, а він от знайшов, — постукував листками по столу, начеб рівняючи їх, Сеньо.

— Знаєш, а я думав, що зараз уже мало хто пише романи, — сказав я.

— Мало хто й пише. Тобто пише, може, й багато, але мало хто дописує до кінця, — все ще важко видихнув із себе Сеньо. — То що, давай ще по п’ятдесят і кусок тобі зачитаю?

— А може, краще зекономимо на пару зайвих сторінок?

— Зекономимо? Для чого? Якщо хочеш, я тобі по дві гривні за сторінку продам.

— Чого тоді не по гривні?

— По гривні? — перепитав Сеньо і посміхнувся щиро і якось по–дитячому зухвало. — А чого? Це навіть більш символічно… Добре, тоді давай ще сто коньяку, і я тобі віддам по гривні.

— По гривні, може б, і Ігорчик купив?

— Ні, Ігорчик навряд чи! — І ми обидва засміялися.

Щоб так–от із самого ранку у «Пінгвіні» я когось похмеляв і сам отримував від того задоволення, то останнім часом також зі мною нечасто.

— Просто дехто спився, дехто женився, як то кажуть… А інші кудись на хрін позашивалися, нема кому писати, — після п’ятдесяти грамів коньяку відчувалося полегшання Сеньової тональності, а перед тим, як перехилити у себе наступну чарку, він уже не видихав і ковтнув лише десь із третину. — Ну що, поїхали?

— Поїхали! — сказав я.

На ту мить мені вже було ясно, що Сеньо нікуди не збирався від’їжджати, а просто зранку шукав собі пригод. Але мені не було куди поспішати, тим більше, що Джон своїм ранковим дзвінком уже й так підняв мені настрій.

— Г–г–г–г–г!.. — начеб налаштовувався Сеньо.

Я бачив перед собою велике, ледь опухле, вкрите бурою щетиною Сеньове лице, а подряпини під пушком залисин надавали йому навіть дещо войовничого вигляду. Спершу я особливо й не дослухався, а просто сидів і думав про своє, але Сеньове бурмотіння через якийсь час перейшло у кашель. Він замовк, віддихався, пригубив з чарки і після цього впродовж декількох сторінок знову був героєм. І хоч часом він надто поспішав, ковтав деякі закінчення, я слухав з усе більшим інтересом.