Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
В атаку ми ходимо майже щодня, але ніколи двічі на день. Чомусь у нас саме так. А коли Вусатий, наш сержант, ізвечора забанячить і пожене єдиним справним бетеером у заводське селище до Людусі, то в атаку ми без нього не йдемо. Тоді перед обідом приїздить тачанкою начштабу Дроник, люто лається, лякає трибуналом. Але Вусатий мав його десь, і в атаку ми все одно вже не йдемо. Куцому під хвіст усі наші атаки. Як не крути, а закінчити кампанію до літа навряд чи вийде.
Як на мене, операція розроблена досить тупо, і сержант такої ж думки. Замість того, щоб знайти слабке місце чи бодай охопити з флангів, ми йдемо в лоб і витискуємо, як борсуків, викурюємо тих пуцьвірінків метр за метром. Залишається сподіватися, що набої там у них, на горбках за сосниною, закінчаться швидше, ніж у нас.
Щоранку наших постатей на снігу стає все менше. Багато слабих, кривих, просто шлангів. Але декого таки косить. Позавчора — молдаванина Василя. Був один молдаванин — і тому не пощастило. Вмастило прямо в лисину, мабуть, зовсім не мучився. Але здебільшого воюють українці. Є звіадист Поцхверія, американський професор Ден Гувер, один мовчазний удмурт, кілька поляків, два мадяри, з тих, що я знаю, росіянин Самосвалов, що аж із Москви прибився, але він останнім часом лише хворіє. Сержант взагалі–то вважає його шпійоном, але поки що терпить, щоб іншого не прислали… І ще є у нас навіть один чорношкірий домініканець, просто дивак. Ім’я цікаве — Гамлет. До війни був студентом Одеського політеху. Непоганий солдат. Ми зробили його снайпером.
Втрати у нас усе ж порівняно невеликі. Проти нас, по суті, воює пацанва. Вони й стріляти як слід ще не навчилися. Шкода їх, у них у головах ще вітер. Та що поробиш?
Кусаний якось зізнався, що цілиться тільки по ногах. Сподівається, буде менше гріха. Може, молдаванин Вася також по ногах стріляв, але чи це допомогло йому? Однак якщо ти не наврочений, то на цій війні ще сяк–так можна вберегтися. Сержант теж так вважає. Треба бігати. На ноги вся надія, так було завжди.
Мені спочатку велося трохи легше за інших. Я добре знав цю місцину, приїздив сюди рибалити, та й перед тим мав нагоду пройти певний вишкіл, але й інші поступово втягнулися. Навіть Гамлет, як і всі ми, щоранку перед атакою почав розтирати лице снігом. Нам уже добряче осточортіла і та війна, і те лісове життя. З осені сидимо тут, і кінця не видно. І таке враження, що воюємо лише ми і литовці, котрі окопалися трохи західніше. Про славетний турецький корпус після того, як Анкару окупували курди, вже давно не чути, а окремий батальйон «Лаура», що був сформований винятково з голубих, так і не дочекавшись зміни, у повному складі здався у полон… Ми також чекаємо обіцяної зміни. Начштабу, навчений «Лаурою», обіцяє нам її ледь не щодня.
Якщо таки дочекаємося канікул, то Ден Гувер обіцяє нас із Кусаним завезти до себе в гори Аппалачі. Там у нього є серед лісу власний будинок і басейн, де він розводить форель. Але поки він тут, то та форель уже, мабуть, виздихала. А ще Ден обіцяє нас нагодувати справжньою курятиною, бо в його уявленні справжньою курятиною є лише американські бройлери. Ми йому тут уже всіх можливих курей переловили, але він все одно крутить носом, мовляв, жорсткуваті на смак. Мабуть, тому й жорсткуваті, що без хімії.
Ми саме про це говорили, коли поляк Тишкевич припер від литовців бутлик «сабонісу». Ми пустили його по колу, а потім виставили варту, наклали в буржуйку так, щоб тліло до ранку, й поснули у вагончику, що невідомо звідки взявся у цій соснині, може, слугував колись лісорубам чи дачникам.
Серед ночі якийсь піндос із того боку виярка випустив у наш бік пару мін. Вони профуркотіли над нашими головами, а одна бухнула недалеко від вагончика. По стіні кресонуло осколками, всі попрокидалися. Дехто пішов до вітру, інші — на заміну варти. Заснути я вже не міг. Було холодно, і болів живіт. Усе через кляту бурячанку. Завжди, коли вип’ю, оживає гастрит. Мушу перемучитися. А вже потім, як починається атака, і коли, петляючи між соснами, пускаю перед себе короткі черги, то тієї різі коло пупа вже не чую.
Тільки–но почало сіріти, сержант, що спав у бетеері, загупав по стіні вагончика залізним шворнем…
— Ніколя, а чи не здається тобі, що колись ми забагато спали і забагато їли? — щоранку, вискубуючи з бороди густяки, про одне і те ж запитує мене Гія Поцхверія.
— У вихідні, поки жінка не скаже, що на сніданок, я взагалі не вставав, — одне і те ж відповідаю йому, припасовуючи липучки трофейного, засмальцьованого бронежилета.
— І де тепер твій сніданок?
— Там, де й жінка, — кидаю я йому.
— А де ж тепер твоя жінка?..
— Отож–бо й воно!..
— Тутуник, Тутуник… — буркоче спросоння професор Гувер. Дається взнаки студіювання історії за спрощеним підручником для середніх і молодших класів за редакцією І. Крип’якевича, чим наш професор займається у вільний час регулярно.
— Ден, гальо–у! Атака!.. — кричить Кусаний до професора.
— Єс, сер! — відповідає йому Ден і, як і всі ми, квапливо біжить до вітру, щоб встигнути на коротку ранкову проповідь сержанта, а потім зазвичай одним із перших втоптує стежку у напрямку видолинка.
Взагалі–то Ден прикольний мужик — і схожий на професора хіба окулярами. Перших півкілометра він тюпає, як і всі, але у тому місці, де видолинок починає поступово звужуватися, зістрибує зі стежки й невтомно демонструє нам зразки класичної англосаксонської піхотної атаки. Втім, до тих його вибриків усі вже звикли.
То важка робота — ходити в атаку натщесерце. Але ж саме так і треба йти в атаку, менше мук, якщо влупашить у животяру, бо ж на бронік по–любому слабка надія. Часто наші атаки нагадують звичайнісінький моціон. У цьому лісі не так–то й легко знайти супротивника, а довго нипати — то тільки засвітитися. Трапляється, що й розвідка повертається ні з чим. Мій колишній командир, відставний поліцай Никанорович, який, дбаючи про закуску, у свій час перегодував нас дешевим кокосовим печивом, таку атаку назвав би собачим фокстротом.
— Мій перший командир таку атаку назвав би собачим фокстротом, — якось сказав я Кусаному.
— Я би зара вмолотив навіть «Педіґрі пал», — відповів він. — Навіть у гранулах!..
— …Що вони знають! — пробуджує мене від спогадів поляк Ставінський, що шлапає ліворуч. — Що вони тямлять! — вигукує він і переходить на польську. Згадує щось про краківські кав’ярні і старого мудрого маршала…
— Все ясно, Ставінський на зриві, — кидає Кусаний, що бреде праворуч. — Тра нині йому когось привести.
— Нє хце баби, хце на Казімеж до Кракова, — трясе вусами Ставінський.
— А я хочу смаженої бараболі зі шкірочкою, — ділиться спогадами Кусаний.
— Гей, пісатєлі–художніки, розсіяться! — командує сержант. — Пане Ярославе, гуськом тільки до кнайпи добре заходити, — гукає він Думі, що плентається позаду нас.
Ярослав Дума — відомий художник. Спершу я цьому не вірив, але трапилася нагода поспілкуватися з одним мистецтвознавцем із другої роти, що ото окопалася з того краю лісу, де стара колгоспна ферма, то виявилося, що і в Тернополі, і у Львові пана Ярослава добре знають як книжкового графіка, аквареліста й живописця, автора єдиної у світі риби, що дихає вогнем… Тепер він наш кухар. «Панові Ярославу вже п’ятдесят один, і в атаку з нами йому йти не обов’язково», — так сказав Кусаний. Але він інколи все одно ходить. Бо ж все одно сидимо на «Кнорі», якщо нічого не вполюємо.
— Надько! — оглядаючись, гукає пан Ярослав. — Дебіл Кусаний хоче тобі зрадити. Він хоче… Надько, він хоче другої баби! — світить залізними наш старий кухар.
— Па–па–па! — націливши дуло на пана Ярослава, імітує постріли Кусаний.
Але дівки нас усе одно не чують. Вони йдуть «другим ешелоном», і поки що їхні фігури нам ледь помітні далеко позаду. Вони, як і ми, — добровольці, і також захищають незалежність і демократію, також несуть втрати. В бою ми, як можемо, прикриваємо їх. Їхня присутність додає нам хоробрості. Вони нас підгодовують, інколи з нами п’ють, інколи у них хтось закохується, але, буває, віддаються і без кохання. Дівки як дівки, а на війні як на війні… Вони такі ж дурні, як і ми, а може, навіть іще дурніші, що згодилися добровільно підставлятися під кулі.
