Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
А річка перед очима Гуго милостиво розпрямлялась, проносила на собі білі лайнери, широкі борти з написами невідомою мовою сліпили очі роботягам, – там лопався срібними звуками сміх повноногих дівчат, розбурханих пристрастю, шипучим червоним вином і танком. Біля них звивалися прищаві молодики, вузькоплечі, в підмощених, підшитих піджачках; зализані, напахчені, набріолінені – вчорашні випускники ліцеїв, що їм поталанило на деякий час у бізнесі, що їм кортіло бути схожими на старших, отих стрижених, у малинових костюмах. Погляди в них воложіють, скошуються на роздуті у русі яскраві дзвоники спідниць, звідки чути похрускування пахучої жіночої білизни. Вони спрагло ковтають піняве ячмінне, вигіркле на сонці питво; а за годину, коли небо просідає, захлюпається чорнильними квацьками над скрипучими щоглами, і стюарди в розстебнутих куртках, перебалакуючись, постукуючи стільцями в такт ритмічному хурканню маховиків, переходячи з палуби на палубу, сонно бурмотять пісні, звично бридячись, чхаючи від терпкого мастила і води, – тоді притлумлена гумовим алкогольним віддихом мрія пропадає в затишних каютах, захлинувшись вовтузнею і зойками п'яного любовного шалу. Річка вдарить пораннім бірюзовим бризом у лиця вчорашніх школярок із запухлими очима.
Вони вискочать, ковзаючись палубою, розтираючи побабілим язиком кисляк у роті, підсмикуючи ще недорозвинені плеченята; пробіжать навшпиньках палубою, понімовані проти сонця повізеруненими вічністю пагорбами, перехиляться через зачовгані поручні, сяйнувши міцненькими задками, щоб випорожнити шлунки; річка розливається широким гирловинням, виносячи віддихи людського спочинку на велику воду, по-сирітськи полишаючи за собою місто з його вулицями, розтріпаними червоними загравами вечорів, громовим відлунням останніх трамваїв, кинувши в полив'яну заграву зліпки крихітних поселень; і тіні ворохобляться, йдуть, полишаючи засинілий простір моря, наганяючи вал за валом, жбурляючи зірвані з якоря бурякові бакени, зелених потопельників, самогубців із випитими річковим окунем дірками очей. Річка лежить перед зором Гуго в тумані, засипана лушпинням. Він крокує поряд з Віталієм, інколи питаючи про щось, підставляючи посилане ластовинням безлике, витончене обличчя під скупе проміння. Вулиці, крихітні завулки вибігають на площі, широко розвісивши реклами, писані латиною. Вони чимчикують, не зронивши й півслова, під шелестіння шовкових шезлонгів і вуркотіння італійських піцерій, розкиданих по ошатних жовтих дворах. Віталій ловить себе на тому, що його більше приваблює крутий схил Михайлівської, де дім налазить на дім, і від чергового тролейбуса, що викреслює поворот, і зі стін клаптями відлітає зелений тиньк. Гуго ж – кругленький, розрожевілий – розліплює жовті очиці, промацує п'ятитисячолітнім зором, – мовби своє, – задивляючись у міцний від оцту затінок крихітних двориків, перелаштованих на італійські піцерії, де за начищеними прилавками джерґочуть злі, сердиті й нахабні напівкровки. Під лопотіння голубиних крил Гуго проходить на круглу терасу, під парасолі, сідає за столика, розстібає ґудзики на лискучому од давності піджаку, дивлячись поперед себе нерухомим жовтим поглядом ящірки, вигріваючись усім тілом на сонці. Поцяткованим ластовинням пальчиком підкликає до себе одного з офіціантів і в такий от спосіб, не змінюючи пози, замовляє пляшку мінеральної води і сирне тістечко. Він, мабуть, не чує сердитого шипіння звідти, з-за лискучої стойки, де гори пляшок здіймаються за спиною бармена, розплиле на сонці обличчя якого нічого не говорить, так, аж напрошується лайка. Гуго чекає півгодини, перекинувшись одним-другим словом із Віталієм. За стойкою загрозливо метушаться, фиркаючи каліченою мовою, вчорашні журналісти престижних газет, вигнані звідти за неспроможність встигати за подіями; маклери з нерухомості, – всі вони, низькорослі або неправдоподібно видовжені, червонопикі від горілки і гамбургерів, із заквацьованою мрією про обітований край, заздрісно, проте гордовито до сміху намагаються поставити на місце Гуго. А Гуго милується знівеченими закордонним плануванням домами, лише раз зморгнувши на братію, подібну до тієї, що пирхала за стойкою і радше доводилася їм родичами, котрим там, у далекому срібному світі, поталанило більше. Вони в захваті, заливаючись коньяком, роздираючи зубами ніжне куряче м'ясо, трощачи зубами м'які кісточки, розмахують руками, загрібаючи довгими полами пальт пластикові стаканчики, – перебалакують про події вчорашнього футбольного матчу. Вони метушаться, лаються, обіймаються по-братерськи в чергах, розпинаючись про недавню свою пасію-хахлушку; про накопичені гроші на мерседес; про футбольний матч; про недільний пікнік, звідки він, повертаючись, підхопив на шосе гарну бабу, навісивши їй брехні на два вуха про Америку, Бразилію, а найгарніше – про Париж. Вони по-сусідськи перегукуються через столики, розігріті питвом, балачкою, – вчорашні конкуренти, вчорашні вороги в клітці одного комунального будинку, де на них до глупої ночі чекають тлусті, розплилі, далекі ще до зрілості дружини зі злиплими косами, підперезані яскравими українськими хустками. Вони крадькома, мов шкодливі мопси, повертаються, послизаючись на східцях, заляпаних помиями, засмічених банановими шкірками. Вони, перш ніж натиснути ґудзика електричного дзвінка, що розливається мелодією державного гімну, впівголоса проклинають країну, в якій живуть, втомлено споглядають бурштинові вікна навпроти, де мешкають інші, подібні до них, але шиплять у глевкоту ночі: «Везе жлобам…» І перш ніж ганчірка лясне по роздобрілому писку, вони просять у когось невідомого кари на це місто. Гуго сидить нерухомий, мов сфінкс, склавши руки, чекаючи на свою пляшку «Боржомі» і сирне тістечко. Ланцюговою реакцією погорда і заздрість передаються з-за стійки до столів. Підпилі менеджери, маклери, кишенькові злодії бізнесу пробують заговорити, підійти до столика, щоб розповісти якусь вигадану новину. Гуго, не відриваючись, дивиться на дугу прохідного двору, слухає, як вищання тролейбусів по Червоноармійській розбивається дзвінками, а удари шин авто ватяно опадають під блідість вечора. Тоді мляво зникають тіні, перед тим як запаляться вогники в квартирах.
Тоді до цієї піцерії, що працює цілодобово, наче ненароком заповзають кремезні молодики в чорних пальтах. Усі вони в передвечір'ї сірі, з однаковими обличчями, широкими селянськими долонями, вузькими шпаринами очиць, посадженими природою до розвернутого ударом боксерської рукавиці носа. Вони коротко, грубо, звичні до того, що їх бояться, замовляють поїсти, поїсти якнайбільше, і, жадібно чавкаючи, рвуть гарячу печеню міцними зубами біля стойки; трохи розгубленим, обважнілим поглядом шукають вільного місця, нашорошивши вуха на тишу, що запала за столиками. Хтось із-за столиків кричить, що тут місця немає, нехай котяться, поки цілі, до себе на Сталінку чи Борщагівку. Жінки, яких привели приблуди, починають довго лаятися на «фені», пориваючись до столиків, блискаючи манікюром, а їхні мужчини незворушно дивляться поверх столів, погладжуючи в кишенях рукоятки новеньких «марголіних». За столами вже важко дихають, спльовують під ноги. Підкочує міліцейський мерседес, і бійку вчасно припиняють, розсадивши заблуд у фургони. Гуго, із посинілим од вечірніх тіней обличчям, трохи здивовано дивиться на Віталія, котрого той рейвах цікавить найбільше. Він говорить, споглядаючи втихомирене дійство, що продовжує водно тріщати курячими кісточками, облизуючи пальці, розливаючи масні плями на білих сорочках; жовті очі його з розкосим хазарським розрізом підсмикуються враз догори, руки зводяться на ліктях, долоні обох рук зліплюються в один червоний, у ластовинні кулак: «Ось так, пане Віталію, ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших». Більше нічого. Нарешті йому приносять пляшку води, недбало, але з острахом перепитуючи, чи нічого більше пани не бажають. Говорять вони дикою російською, незрозумілою Гуго, і він перепитує, на великий подив офіціанта. Віталій бачить злякану, закляклу ненависть і повагу в очах чоловіка, дуже подібного до Гуго, – ліплений масивний ніс, розвислі губи, неправдоподібно білий полиск шкіри. Вони схожі тільки якусь мить. Той, який стоїть перед Гуго, відчуває велику різницю. Гуго забалакує до нього спочатку на ідиш, відтак на івриті, й задоволено щось цвірить крізь зуби, проводжаючи в спину офіціанта, який ошпарено шмигає між столиків, сердито відпихаючи своїх товаришів. Поволі Гуго повертає гостре підборіддя, труснувши кругленьким рожевим волом, до притихлого дійства плямкаючих, запінених ротів і помічає за парканом чолов'ягу, який, обтираючи криваві соплі, намагається підвестися з землі, бруднячи долонями білосніжну іспанську кахлю. Штани в чолов'яги спущені, тому й титанічними видаються зусилля. Він дзюрить, розтягуючи зеленаві смуги мініатюрною картою одразу чотирьох країн. Гуго озивається вдруге, повторює, чіпляючи на широкий м'ясистий ніс важкі рогові окуляри: «Ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших. Чи не правильно я кажу, пане Віталію?» Чолов'яга збараніло крутить головою, підтягує штани, плюється через паркан і кричить: «У нас нема панів… мать твою!» – Гуго утробно, глухо підхихикує.
