Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Вітер обсмалив, захололо під серцем. Слабина підігнула коліна. Містечко лежало під важкими, чавунними хмарами. Низькі помешкання, що залягли на ніч, крилом простягалися до джергавого загравища – там, де залізниця. Вітер надував сухий. Мороз тріщав по піддашшях. Брати гнали його півдороги – розпатлані, сповнені відчаю. Вони – трійця – зупинялися. Мокрі, злякані, стовбичили один проти одного. Брати стали просити, що нічого такого вони не хотіли, ну, просто полякали, та й годі. Родик відпочивав, скорочуючи шлях швидким кроком. Від царини вже запалювалися вікна, а їх все зносило, кидало в степ, що широко розлігся рудими грудьми. Родик побіг. Обернувся, коли сили полишили його. Сів на сніг. Темна маса людей, блимаючи ліхтариками, накрила братів. Глухі удари приносив подув вітру. Били мовчки, погасивши ліхтарі. Гупали об тіло кирзаки. Хтось із братів пробував проситися, але, видно, їм заткнули рота. Родик обтирав піт, дивлячись у чорнильний морок.
У цій халепі, безкінечність якої не підлягає ніяким сумнівам, загнаний у неможливість ситуації, пристьобаний куцою почварою безногої тіні, що немилосердно переслідує по всіх закапелках, – спробуй її наздогнати, бо вона, ота видовжена й затягнута миттєвість, називається життям. Варто б комусь подумати і поставити на цьому крапку. Такі от і подібні розділові знаки ставлять завжди в кінці речення, а ще в розмові, інколи теплій по-домашньому, коли алегорично натякають про скінченність чогось, тобто закінчення справи або її цілковиту безнадійність. Як приклад тому можуть слугувати кілька конституцій кількох бананових країн, де все пройняте сонячним очікуванням демократії і справедливості, а ще, що набагато вірогідніше, – швидкий, негайний, днями очікуваний Кінець Світу. Проте, дух мій, куди ти мене завів? Висушуючи до репаної шкіри, вганяючи у безмовність опівночі, катуючи кулястими спогадами про спекотні, вилизані жовтими суховіями розлогі степи, що маряться зрання, розсипавшись порохом по підлозі. Бо кожного разу, зачиняючи за собою двері, вступаючи в холод, де безпам'ятство зрівні всьому живому, мимохіть, але вже завчено, радше на межі розпачу, чіпляючись отупілим од болю поглядом за білі вихори, підняті догори вітром, цілі фонтани тополиного пуху, і витончені, гострі зіниці, що чимдалі ширшають, натрапляють на підсвічені верхівки тополь, – бачу велику і добру тінь когось невидимого, того, який береже мене в дорозі. Мій розплилий дух нічого зрання не заносить до пам'яті. Розум ще тіпається, стискаючись, мов гумовий м'яч, від потиличного болю. Вдихаючи запахи розтоплених щільників, втягуючи ніздрями розбризкане світло шибки, де в облущених рамах б'ється смугаста оса; відтак побачити широку, з обсипаними берегами водозбірню ставу, шелестіння вітру над горбом ще зеленого жита – це чи не найголовніше після повернення. А ще лежати, смакуючи тишу і порожнечу, очікуючи повернення до життя, беззвучно повторюючи «крапка, крапка, крапка». Тіні, чи не найперші, натякають на щось суттєве, вихоплюючи, здавалося, беззмістовно давно знайомі предмети. І повернення запахів із далекого минулого, куди повернення нема. Радше, це нагадування про вічний спочинок – не добродійство і доброчинність. Навпаки. Радше це намагання вчинити блюзнірство на порозі храму. І радше, ще з однієї причини, – двері не можуть бути одного розміру з нами, а вікна набагато ширші, ніж наші зорові кришталики; не треба забувати, що двері завжди відчинені, як і вікна. Це також марнославство, мудрування відлітає грудкою сухої глини.
Із цієї безрадісної, малозрозумілої причини повертаюся до своїх художніх вправ, котрі й склали подальше пересування по темних закутах людського буття. Що може бути безрадісніше й нездарніше? Бачити чоловіка, подібного до тебе, і такого далекого, виліпленого невміло, так безглуздо, як може сказати людина про людину. Тож принаймні на цій халепі треба ставити крапку. Можливо, вас заспокоїть добродійство одного психіатра, який розпачливо розвів руками, прозоро наголошуючи: у самого, вибачайте, не всі вдома. І, дбайливо добираючи слова, що передували подальшій розповіді, я так і не відшукав правдивого рисунка, закреслив геть усе написане. Жити на папері лишилася розчавлена гострим жіночим каблуком смугаста оса, широкі вікна і ще щось. Проте…
Зникають дні, розчиняються піском у срібній воді пам'яті. Віталій так не думає. Воно несвідомо живе в ньому, прогризаючись крізь сіру оболонку буденності. Сколошканий несподіваним припливом спогадів, він ходить взад і вперед – комірчиною свого бюро, сердито поглипуючи крізь матове скло на своїх підлеглих. Він бродить, глипаючи навсібіч, кисло і розчаровано віддаючись думці; змертвілий од сірості одноманітного життя, мов той каліка, повторюючи про себе якусь креслярську формулу, він споглядає буденну метушню своїх підлеглих, жадібно одриваючи короткі, ледь чутні уривки їхніх розмов. Іноді Віталій думає про примарність людського щастя. Про його банальне, настирне співіснування, а радше спробу підлеститися до тяжких ударів повсякденності, з отаким от розумінням, що стало враз осоружним для цього маленького світу з його миттєвими камерними трагедіями, з його надчутливим прагненням сховати все в собі без огляду на минуле й майбутнє. Воно виливалося, тяжко і суперечливо, в одне слово – справедливість. Віталій живиться цим словом, серед гармидеру, що його зчиняють чоловічки в потертих сірих лавсанових піджачках. Вони акуратно підстрижені, однаково всі ввічливі, з виголеними до синяви підборіддями, вони випинають оте підборіддя серед гірких випарів кави і чаю, ляснувши перед носом Віталія гросбухами з нікому не потрібними кресленнями. Це наповнює потроху злою тривогою, відсунувши в минуле. Надворі вже заходило на осінь, коли по коробці їхнього тресту прокотилися тривожні звуки. Вірогідність, присутність їхню потвердили чутки. Чутки спрацювали, подібно до каменя, кинутого у воду. Миттєва реакція, а наслідків ніяких. Чоловіки дрібочуть ніжками між столами, віртуозно огинаючи стоси спресованого людською думкою паперу, змарнілих жінок, блідолицих од недостачі тепла й вітамінів, але розкішних у пригаслій вроді. Жінки, обтрушуючи рум'яна, палять цигарки між третім і четвертим поверхами, сьорбаючи брудного кольору юшку, а чоловіки, вірні недавньому правилу не курити і не вживати алкогольних напоїв, добалакують новини про черговий футбольний матч. Вони безсовісно показують жінкам спини. Жінки там, на нижньому поверсі, і голоси їхні жебонінням крапель відійшлої зливи намарне пробиваються крізь товщу чоловічих черепів, ловлячи золотушні погляди в напівтемному коридорі. Жінки піднімаються сходами, ожирілі од чоловічого сопуху. Вони сердиті й ніжні. Вже якось зовсім не привабливо мерехтять їхні білі стегна, а очі наповнюються романтичним блиском незадоволених самиць. Хтось крикнув, що вони повертаються. Віталій і без того вже з півроку хоче сховатися від цієї настирної думки. Думка засіла мухою в голові – вони повертаються. В голові Віталія плинуть думки. Розстеливши перед собою цупкі аркуші паперу, він завзято їх нумерує, наче дошукуючись причини усіх негараздів. І найстрашніше для нього – вони повертаються. Вони тінями прослизали на зупинках трамваїв, звично затиснувши ліктями червоненькі течки, вільною рукою витираючи облущений на маківці череп, знімаючи клаптики шкіри прогладженими, просяклими дешевим одеколоном хусточками; вони видихали прілі запахи часнику і м'ятної зубної пасти.
І чоловіки в сірих потертих лавсанових костюмах, підсунувши поближче до себе креслення, зиркали в широкі вікна, підтягнувши в поблажливому усміху губи. Чоловіки говорять, що на їхнє не поверне. Віталій у коротких перервах між метушнею, здебільше у вихідні, складає трактат за трактатом. Це надає його життю значущості. Він пронумеровує щоденник, куди зараз дещо занотовує майже щогодинно. Він сортує події – чужі і свої. Байдуже, кому вони належать. Іноді Віталій збивається, несподівано вловивши туркотіння голосів своїх колег, що заповнюють димом і порожніми балачками коридори, похопившись знову тим словом – справедливість. Для Віталія зараз це не більше, ніж порожній звук. Підхоплений течією буденності, він рахує свої маленькі перемоги й поразки із холодним прагматизмом, механічністю статиста, що його сам факт незчисленності подій, викладених кривобокою кирилицею, не те щоб дивував, а відкривав віконце для самозаспокоєння, що віддалено перегукується із вседозволеністю. Зовсім тупо він зирить на жіночі білі стегна, на перелякані очі. Його враз проймає солодкою тугою, і він крутить головою навсібіч, шукаючи причину неспокою. Тоді він думає про розпусту, що підманює його, розтоплює і розливає по грудях дух смалятини, що його вихаркують по довгих коридорах міністерства ті, котрі повертаються. Віталій задихається, бо тут відкривається чи не найбільша шпарина в його пам'яті, – чоловік може мандрувати де завгодно, але про повернення назад, туди, де світить холодним світлом колюча зірка, розливається, затопивши всі улоговини, гіркий ріпак, дмухнула древня могила, сполохавши своїм теплом пліснявий лавсановий дух, – опосідає страх. І тоді Віталій збивається з лічби, неспроможний сплавити водно події невловного часу, нерозважливо зачепивши тонку рисочку, котра відгороджувала два світи, і тоді страх, жаский і лютий, змушує падати в невідомість сущого, битися об кригу першопричин усіх негараздів, коли найпростіші речі набирають віддаленості, що дорівнювала недосяжності сторонньої думки; нікчемність власного існування, змучившись вкрай од бунту, робить не гідним подиву власне себелюбство, що з години на годину розростається. Його відносить од берегів буття та віри, розкручуючи у швидкому вирі давно знаних ідей, шарудіння чужих гасел. З розпачем від яскравого осіннього дня розуміє на якусь мить, що все віднайдено, але вороття назад немає.
