Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Усіх здивувало, коли Віталій підвищив платню. Наступного дня його вже викликали до установи, що займалася неблагонадійними громадянами або державними злочинцями. Він з годину тинявся під відеокамерами, що обмацували сірий монументальний дім із вічно темними вікнами, стовбичив з мокрою спиною перед важкими дверима і схаменувся аж тоді, як стрижений телесуватий молодик байдуже процідив крізь зуби: «Вам чого?» Той молодик і повів його коридорами, безлюдними, мов підземелля Середньовіччя, про які він колись читав. У кабінеті його привітно зустрів чоловік, який спочатку видавався незворушним, але як тільки відрекомендувався полковником Кравченком, ураз розбалакався. Говорив полковник чистою говіркою тих країв, звідки і Віталій. Кравченко розводився про риболовлю, про мисливство, здавалося, він забув, для чого покликав Віталія. Їм принесли по чашці духмяного чаю, і вони вже за хвилину вели теплу розмову про ті краї, звідки були родом. Виявилося, що Кравченко народився неподалік того містечка, де й Віталій. Полковник розводився про те, яка велетенська риба водилася в Шовгенисі. Так, він ще пам'ятає, діди навіть боялися запливати далеко на човнах, бо чого доброго проковтне якась тварина; який там Дніпро? Дніпро проти Шовгенихи – смердюча калюжа! А зараз, зараз там хіба що пічкурів ловити. От що значить, коли над людиною, над країною не висить важка титла закону. На цьому полковник Кравченко трохи помовчав, глибокодумно насупивши кошлаті брови. Зараз полковник дивився поперед себе, кудись у далину, так, що навіть герметизовані стіни кабінету не могли витримати його проникливого погляду. І от він заговорив: «Що ви думаєте про релігію? Як на мене, то мені обридло чекати буцімто на нашого месію. Мені осточортів вічний апокаліпсис, видається, що ми твердолобо уклякли на цьому, на неіснуючому єврейському Богові. Ми молимося загальному Богові. Хіба не так? У кожного народу повинен бути свій Бог. Щоправда, я згоден, що апокаліпсис починається у кожного в душі; лишень одне мене насторожує – чому одним прощає, а іншим ні. Чи мало на нас гріхів, на кожному? Релігія повинна бути радістю, а не чорною до безпросвітності тугою. Релігія повинна слугувати обраним, а то погляньте – професор філології, поет, художник, інженер. Вони віддаються згубним думкам, що протирічать месії, а по неділях відвідують церкву, вклякаючи перед дерев'яним бездушним ідолом. Тому я впевнений, що Бог повинен бути для кожного свій!». – Полковник багатозначно глянув на Віталія, відтак швидко підписав йому перепустку, потиснув міцно, по-чоловічому руку, висловивши надію, що вони колись-таки знову зустрінуться за інших обставин.
Вийшовши на вулицю, під лагідний вечір, Віталій враз зрозумів свою нікчемність, що змінилася обуренням, а відтак відчув себе ніяким, як тисячі громадян, котрі проходили повз нього. Він і тоді подумав про Гуго Лейбніца, наче той уособлював цю тиху болотяну бовтанку переколоченого юрмиська. Що його приваблювало в цьому непомітному чоловічку, про якого він так мало, зовсім нічого не знав?
Чи вбачав він якусь схрещеність і водночас роз'єднаність з усім світом? Радше його приваблювала незалежність, уміння жити на порожній для нього землі, поглинаючи, як своє, втягуючи, мов запах з тільки-но розпуклої квітки. І за мить Віталій чує, як з хрускотом сходить сонце, луснувши жаско вигорілою черепицею; як ріка, за стовписьком спотворених домів, розганяє загиджені хвилі. Він бачить зараз Гуго Лейбніца на тісній лавці в закиданому сміттям дворику; сміття – пластикові склянки, виделки, тарілки, купи недопалків – утворює груддя з роями мух, що ворушаться перед зором живим місивом. І там, за липким од патьоків пива, сечі, комашні столом, підставивши жовті порожні очі під нещадне тепло, сидів Гуго Лейбніц. Душачи в горлянці нудоту, що підіймалася і підступала від затягнутих жабуринням калюж, Віталій несподівано спитав Гуго напрочуд тихим, покірним, здавленим голосом, так, аж почув його здаля сам: «Я вас шукав, шановний… Що ви тут робите?..» – Жовті очі скинулися на нього, ковзнули вбік, уп'явшись у відхилену браму воріт Бессарабського ринку, де між пірамідами жовтогарячих динь, гумово-синіми тушами м'яса, що погойдувалися в синій пароті, серед червонопиких азіатів, де витав димок неспокою, далі виднілося ще одне проймище, що вихоплювало наполовину поруйновану будівлю. Це відштовхувало погляд назад, і якщо ви не губилися в метушні круглоголових азіатів, то знову спинялися біля зеленої брами, і якась сила приковувала до того клятого трикутника чорної тіні зелених воріт. І він зараз бачить Гуго Лейбніца на тісній лавці, у квадраті захаращеного двору. Він сидить проти сонця, втупивши дірки очей у його жовтий диск. Трохи оговтавшись, Віталій підступає до Гуго, але той верещить, зривається на куценькі ніжки і починає витанцьовувати, перестрибувати з калюжі в калюжу, бризкаючи повсібіч; він регоче утробним, далеким голосом, ляскаючи в долоні, викручується дзиґою, кривлячи рота, і біла піна летить крізь вигнуті зуби. А Гуго вже падає в калюжі гузном, сидить, по-ляльковому теліпаючи голівкою. От, нарешті, його погляд, здається, відшукав щось потрібне, з дитячим лопотінням він біжить до паркану, видирається на нього, лізе слизьким стовбуром кучерявої від омели осики. Гуго дзижчить, мов велика муха, розхитуючись на гілляччі, а люд, що снує між ятками, зупиняється і регоче. Одні аплодують, інші перешіптуються. Ось Гуго нарешті зривається й летить, розправляючи руки, кидаючи неправдоподібно велику, важку довгу тінь, що розпатрується, як тільки тіло потрапляє на прогнуті дроти, кинувши догори сині язики полум'я та клубки диму. Гуго бився у дротах, розкидаючи птахом крила. Відтак затих, повис донизу, головою до натовпу, солодко потягнув ніздрями повітря, хихикнув, смикнувся ще кілька разів, сипонувши попелом на голови людям. Віталій обтер, зовсім механічно, кіптяву з обличчя, намарне шукаючи якогось опертя, наразі ловлячи себе на тому, що думає про зовсім інше, протилежне: ми покидаємо берег свого, щоб відшукати справедливість у чужому; це десь на середині срібного віку; хто зріє рано, той відходить у непам'ять, ту, яку ми звемо дитинством; зелене літо підманить тебе, і нема нічого простішого; так усе повертає назад, усе назад, а не вперед, і хоч би як там гірко було, це важко назвати минулим… Посипала сіра мжичка. Напад хвороби не повторювався. Боліла голова. Радше від того, що він очікував на хворобу, на новий напад, а натомість його розламувало нез'ясовне питання. І ще з годину Віталій блукав серед понурих і радісних громадян, поглядаючи на коротенькі маніфестації з червоними прапорами, що булькали, мов те баговиння, під ногами Гуго в затіненому крихітному дворику. Маніфестанти вимахували кумачем, під пломенем шовку губилися їхні пласкі лиця; птахи чорними блискавками різали пустку неба, впавши з високості. «Вони повертаються», – повторював він. Як ото воно трапилося? Дивина… Бігав собі чоловік вулицями… Звіддалік чується гомін голосів. «Швидкої допомоги» немає з добру годину. Так балакають люди, випльовуючи насіння. Міліція з'явилася, і молодий рудоволосий лейтенант у захисному, кольору гакі, мундирі, отираючи щосекунди піт із низького чола, все махав рукою, мовляв, це не наша справа, на превеликий жаль, проте в цього чоловіка нема прописки, певне, треба звертатися до їхнього посольства або кудись іще. Коли прибули троє санітарів, двоє були в жовтих халатах, обіпершись, булькали кефіром у пластикових пакетах. Гуго, чи те, що від нього лишилося, – якісь жовто-червоні кавалки м'яса, – проносить третій, наймолодший, видко, тягнув нижню частину мар на коліщатках повз Віталія. Гуго підводить голову, чим викликає у юрби подібне до «оаах». Віталій бачить чорні дупла замість очей, кутиками вуст, опущеними зовсім по-блазенському, стікає брудна жовта рідина. Гуго напівлежить, викидаючи з розірваного зіркою рота згустки вибіленої крові, говорить: «Хрест. Це все хрест! Він надто тяжкий для людини… Він більше, ніж тягар…» – Голова падає, начебто хто вдарив навідліг. Віталій одводить погляд, чманіючи, бреде центральною вулицею, раз по раз збиваючись зі шляху, до свого нового помешкання на розі вулиць, де височіє консерваторія. По дорозі він майже грудьми зіткнувся з натовпом. Знову ті ж червоні прапори, завислі в безвір'ї. Два десятки горбатих дідів з позеленілими до моху обличчями, оточені охороною з хлопчаків, котрі, судячи з усього, знемогли від надмірного солодійництва. Вони попискували, намагаючись перекричати міський ґвалт: «Янкі – геть звідси!» На якусь мить Віталію видалося, що одне обличчя він десь бачив. Проте парило, стрижі краяли повітря над вилущеним асфальтом. Це його несподівано сповнило люттю й додало сили; але він, скоряючись досвіду, продовжував іти, думаючи, що на нього чекає велика світла кімната, де похрускують нові шпалери, лампа кидає рожевий клапоть заспокійливого світла на грубий, власноруч витесаний стіл, за яким так легко думати, викреслюючи черговий гелікоптер.
