Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Коли він прочиняє кватирку, то тільки тут, у цьому місці, вперше за стільки років помічає, як росте трава, витягуючи свої пагони до сонця, викидає бруньки каштан. Це проймає його легенькою судомою, навіює щось далеке, несказанне й непережите. І вже за півгодини з вікна, широкого і світлого, він бачить злинялу пустку неба, заставлену жовтими коробками будівель. Він бачить натовп, що стікається до мармурового стовпа з архістратигом Михаїлом, поставленого кілька років тому біля фронтону головпоштамту. Він часом задається питанням, що аж намуляло півкулі мозку; якою б то він хотів бачити цю строкату юрбу? Від одного слова «юрба» з'являється гусяча шкіра. І коли він дивиться у вікно, до нього приходить думка; руйнуючи затишок, вона напливає, мабуть, звіддалік, – що ось так несподівано помирають лишень ті, які ніколи не йшли по життю, дотримуючись власних слів, що ними проголосили той шлях, поставивши його вище букви закону; він думає, що то є плата за облуду, за неспроможність втриматися за нитку власного розуму, плата за глум над навколишнім, над тим, що впустило до себе, прижилося в тобі; і чи спроможна людина торувати шлях, підтриманий дрібненькими думками, пославшись холодно на щось вище, як на підтримку. І Віталій побачив себе ніяким. Його пробиває гострим списом страх. Він бродить з кімнати в кімнату, переховує папери, потім палить і червоними од жару очима топить погляд у вогні, в чаду, спостерігаючи до млості, як кіптява пожирає те, котре промовляло до вічності. До нього враз доходить, що дійсно десь поряд животіє надія на повернення. Його кидає в піт, і впродовж кількох днів, вільних і порожніх, зір прикутий до однокрилого талісмана, що висить на стіні під Богородицею. Віталій думає про смерть і божевілля, про привидів і самотність.
Праця на новому місці не захоплює його; він здебільше клопочеться про підлеглих, що скаржаться на нестачу грошей та на дрібні побутові проблеми, вистоює в чергах по всіляких міністерствах, пише відозви, жертвує гроші на партії, на сирітські притулки без сиріт, а з товстопикими, нещасними од нудьги добродіями. А потім – тиша в його кабінетах, ляскання глянсованих часописів, сморід тричі перевареної кави, важкий сопух туші і притлумлених балачок. Страх уже натягував тоненьку паволоку. Він заборонив вмикати приймача, щоб люди не відволікалися. Та з'являється пані. Ця пані з'являється великою кометою. За чверть на сьому, коли чоловіки в сірих лавсанових піджачках розсували лікті, мляво добалакуючи вчорашні плітки, нюхаючи димок над горнятком з кавою, вона виставляла ногу, потім другу, й, так пританцьовуючи, просувала своє тіло стильним, під модерн, коридором. Наче бридячись, чи то гордуючи, піднімала злизане підборіддя, квадратне, густо присипане пудрою. Обличчя в неї розплиле, споловиненим місяцем, кутики очей по-псячому опущені, а зіньки вибалушені. Більше про неї нічого сказати, хіба що додати, що в неї був здоровий вигляд обличчя, а тіло товсте й драглисте. Вона курила сигарети «Житан», офіційно належала до соціал-марксистської партії і весь час натякала, що вона ніколи, ні в якому разі не співчувала комуністам. Що то за партія, навіть Віталій не знав. Жінку звали Лола, мала вона десь за сорок років.
Поводилась на початку тихо, проте неспокій заворохобився одразу по прибутті її на місце служби. А неспокій той був зовсім іншого ґатунку. Тільки-но вона усамітнювалась у кабінеті, відгородженому од усього чиновницького світу важкими кованими дверима, чоловіки в сірих костюмах, виструнчившись, піднімали голови і, мов якісь тварини, нюшили повітря; відтак під час обідньої перерви вони проповзали у відгалуження одного з численних коридорів і, мугикуючи під носа пісню, проходилися поодинці, а то й попарно під дверима секретного відділу, що ним і завідувала пані Лола. По цій порі двері у пані Лоли були навстіж прочинені. Вона розвалювалася у шкіряному кріслі, розправивши плечі, приспустивши бретельки на чорній, схожій на пеньюар сукні, виставивши прозоре мереживо комбінації. Чоловіки нюхали запах «Житану» і вільгого поту Лоли. Так упродовж тижня. Віталій наскочив на них несподівано, коли вони вишикувалися в довжелезну чергу. Він якось порожньо подивився на це дійство.
Не знати чого постовбичив з хвилину під зніяковіло запалу тишу серед своїх працівників, що пооберталися за звичаєм спинами. Хрипкий, прокурений голос товаришки Лоли вивів його із заціпеніння, – і він подався східцями геть, подалі, гнаний жаскою хвилею хіті до міста, що спливало в пароті, віддаляючи звуки його кроків як чужі. До нього доходить, радше вирушає, одлітає в один із днів, що длубатися в людських долях – справа намарна. Яка користь досліджувати вчинки, та ще міняти їх? Це однаково, що змусити рухатися манекени в супермаркеті, де сновигають тисячі отаких нещасних, гноблених мурах, вовтузяться під сонцем прожекторів долі, мовби та комашня на порепаній од спекоти гріха землі, бо хтось невидимий рухає, руйнує, зводить докупи, роз'єднує, щоб кожного завести в йому відведене кошарище. Це прийшло до нього у дні крицевої аскези, вичавлюючи гіркі сльози над світом його народу, виструнчуючи його сумління перед вибором – руйнувати або виборювати щось інше. Але пройде час, різоне крилом, – і невидимий перст зітре з його чола ось це, як першопричину всякого гріха людського, що він його всотає, загнавши в загату світла, звідки він вийшов, і він здобуватиме право, відоме в людському кодлі тільки йому.
Усі пам'ятають той день, коли в бюро з'явився Ліліпут. Він і насправді був ліліпутом, карликом із зморшкуватим, обтягнутим, мов пергаментним папером, жовтим неприємним обличчям; такі от падають навзнак на арені цирку під верещання дітвори, і від того злі, як ті оси. Всім клеркам забаглося подивитися на таке диво. Вони полишили свої теревені, мугичучи щось під ніс, шастали коридорами, як великі сірі мухи. Ліліпут, видавалося, не звертав на те уваги, але зеленів із виду, так, що губи дудкою червоніли, готові бризнути кров'ю, на ходу він робив розмірені рухи ручками, одвисле гузно, підтримане вилинялими зеленими вельветовими штанами, проробляло дивні рухи, мовби зовсім не належало тілу. Тулуб не рухався – миготіли самі куці ніжки і ручки в чорних рукавичках. Його безброве обличчя з плескатим чолом іноді поверталося на зачаєний писк, що його випускала дамочка, задивившись на нього надто протяжним поглядом, в якому можна вичитати що завгодно, але не розум. Ліліпут незворушно відвертав голову, тупотів далі, поважно трусячи одвислим гузном. Він стукав упевнено, вперто, якось навіть зло у двері до пані Лоли. Він зникав, а за годину ця дивна пара йшла коридором. Отоді з'являлося щось загрозливе в повітрі. Бюро втихало: хто втуплювався в чашку з кавою, хто в «Пентхауз» чи «Бурду» – ляскали в пружкій тиші сторінки, зрідка ненароком бабахкали підбори. Пані Лола зупинялася, по-бульдожому розтягувала посмішку, якимось зачудованим жестом вказувала на Віталія, – мовби й не на нього. Тоді, як водиться, з'явилися плітки. Подейкували, що Ліліпут справді працював клоуном. І Віталія зацікавив той чоловік. Це сталося трохи пізніше. Спочатку, як і всіх, його проймала цікавість: що то за чоловік, котрий так легко заходить до секретної кімнати. Щоправда, з'являвся Ліліпут рідко, тому й викликав пожвавлений рух серед службовців, але весь час, як жук, перебираючи ніжками, підбирався до кабінету пані Лоли. А за тиждень пані Лола почала викликати до себе молоденьких дівчат, буцімто на співбесіду. За тиждень дівчата розраховувалися. Це й дійняло Віталія, – він зателефонував до високого начальства, проте так і лишився без відповіді, а Ліліпут походжав по бюро, натягуючи рукавички, ні з ким не вітався, нахабно встромлюючи носа в паки пожовтілого паперу. Тоді Віталій занишпорив по всіляких установах, де лишилися ще давні знайомі доктора Шмулєвича. Намарне. Правда, старий чоботар, що зараз відкрив новеньку кав'ярню, добросердним шепітком попередив, щоб він, Віталій, облишив це діло, бо біди не уникне. Знову безтямна колотнеча вулицями з тисячами голів і рук. Дивлячись на буркотіння юрмиська, він розумів, що позбувся навіть фіктивного права називатися начальником. Він нипав по притихлому бюро, а товаришка Лола сиділа у своєму загерметизованому кабінеті, і її дух пролазив у всі шпарини. Десь ближче до вечора чоловіки в сірих костюмчиках джерґотали мухами, огинаючись біля дверей товаришки Лоли. Це бісило Віталія; він аж скипав, але від того тільки розливалася жовч. Скрушно він повертався до свого помешкання, і сюди, мов галюцинація, проникав хрипкий, низький баритон товаришки Лоли. Клерки лопотіли лавсановими штанцями. Вони слизькими щурами вилазили з кабінету, на ходу застібаючи матні, розкидаючи навсібіч винуваті посмішки. Іноді з дверей кабінету чулося віслюче ревище. Запрілий бідолага вилітав, мов корок, а за хвилину, потрушуючи тілесами, з'являлася товаришка Лола. Вона нічого не говорила. Вона важко ступала, витираючи піт із чола, проходила між столами, одвислими боками чіпляючи теки з паперами. Вона заохочувала вуркотливим голоском до роботи, сходячи п'янкими запахами, немов обіцяючи щось більше. Після таких от відвідин роботи не було. Клерки встромляли свої гостроносі писки в чисті аркуші паперу, тамуючи шалене гупотіння серця. Вибух обурення, розчарування, гіркоти завжди викликала з'ява Ліліпута. Він виринав у кінці коридору, а вже голови чиновників піднімалися хвилями. Він проходив повз перекошені злобою ревнощів обличчя клерків, нахабно війнувши жіночими парфумами, потрушуючи одвислим задом у незмінних потертих вельветових штанях. Бувало, він проробляв так ось губками: «чвик, чвик, чвик». Оте «чвик» розсердило Віталія. По обіді, не заставши товаришки Лоли, Ліліпут став нипати між столиками, виставивши губки, бризкаючи слиною навсібіч, продовжував оте своє «чвик… чвик… чвик…». Віталій якраз вичитував, по-доброму, якомусь новенькому кресляреві. Плювок – і оте чвик потрапило йому на рукав піджака. Тиша, туга і встояна, заколихалася, війнувши смородом. Віталій повернув лисіючу голову і якось гугняво вимовив: «Добродію, прошу вас залишити бюро!» – Ліліпут видав своє чергове «чвик». Тоді він ухопив карлика за шкірки, підняв, що той аж забовтав ногами, здіймаючи цілий листопад, – і поніс між рядами, під подивовано видовжені обличчя підлеглих. Він майже збіг сходами кілька маршів, із усього розмаху, смакуючи, засмалив носаком під гузно Ліліпута. Відтак він повернувся і, подивований, захолов на місці.
