Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Купка клерків, мов та мурашва, обліпила здоровенне тіло товаришки Лоли і намагалася дотягти її до сходів. Товаришка Лола чіплялася куцими пальчиками за слизьку лаковану поверхню столиків, німо пручалася, певна своєї сили. Купка клерків, вереснувши, натужилася, зрушила товаришку Лолу, і вона гуркнула під тривалі оплески зі сходинок.

Після цього дійства він неждано відчув утому. Якусь хвилину дивився на збуджених підлеглих. Він начебто оглух, – чорні дірки ротів ворушилися, а там рожеві корінці язиків і білих гландів. Йому видалося, в слизькій пароті, що десь високо кричить жайворонок. Не досидівши повний день, подався додому. Вдома на нього чекало кілька грубих листів і телеграма. Він взяв до рук листи, мовби зважуючи, – телеграму занесло протягом під ліжко, і він дивився на червонястий аркуш, що лопотів, чіпляючись краями за розкидані книги, креслярські дошки, і цей лет рожевенького листочка виштовхував з нього масну думку, розірвану, завислу в буденності: ця легко запланована життям вистава розкривається, на його подив, досить довго, болюче і до обридлого непотрібно затягнуто, мов каракулі арабського письма… Листи від батька. Батько докладно описував якісь незрозумілі події, скаржачись на здоров'я, на голод, що давить провінцію. Він сповіщав, що в наступному році займе місце прокурора, і продовжував розлогим візерунчастим письмом добротно описувати події кільканадцяти років. Віталій втомлено кинув листи на стіл, гадаючи: як ото краще відповісти старому, щоб той не образився? Тоді він віником дістав телеграму. Це від Фішерів. Фішери сповіщали, що його, Віталія, батько помер. Віталій почув скреготіння жайворона, запахло волошками і мигдалем. Він важко сів на кріселко. Намагався уявити домівку. І нічого не приходило: роками він уявляв тихі вулички, тиша котрих перебивається гупанням антонівок, дзижчанням джмелів на бузкових квітах будяка; як стоїть на дзиґликах труна, завалена тугими айстрами; як її піднімають, покректуючи, мужики в куфайках, запихаючи в жовтий автобус-катафалк, а батько лежить, такий от нещасний, мов за життя. Він тримав це в голові, як кольорову фотокартку, бо це міцною линвою прив'язувало до дрібних, на перший погляд, подій. Вони, оті крихітні й неживі світлини його пам'яті, летіли у безодню, видлубану його ж таки співвітчизниками… А того дня він кинувся серед ночі на вокзал, – завмер, уражений жалом відчаю, бо мешкав зараз так далеко – зовсім в іншому місці, відстань дорівнює трьом відрізкам дороги додому. Час шугонув, відкрився жовтими осінніми вулицями, прошитими чужими звичаями куцих вересневих протягів із закапелків, звідти пахонуло, отруйно роздуваючи ніздрі смаженим салом, гіркотою олії, розпеченої на сковорідці; вітер рвав розвішану на балконах, солодом пропахлу білизну. Прілота розширювала його пори: вона тут зазвичай – обвисає грибками, наливає павутиння завтовшки з палець здорового чоловіка, скиглення дітей чується для вуха божевільним реготом. Ось він і майже підійшов; під косим свинцем дощу і рудими хмарами, де безсило билися вогні військових прожекторів, він чимчикував пішака, марно виставляючи руку, щоб зупинити таксі. Вітер роздував мітлами воду, – Віталій розпеченою горлянкою сапонув повітря, угледів скляну двоповерхову будівлю автовокзалу з темними вікнами і, не доходячи, розвернувся, підпертий у спину вітром, мацаючи очима змію дороги, подався, як у старі часи, навпрошки. Він побачив спалахи вогню над дахами; тамуючи страх перед нападом, слухаючи верещання людей по освітлених жовтих келійках квартир, крутив думку: що може обертати людську мисль, коли людина не тільки не хоче думати, а й жити? Він розвівав у собі рештки тепла. Дощ чесав прибрану, вифарбувану зупинку – давню й знайому, до різоти в очах. Кінець осені. Кінець плачу, кінець усьому; кінець осені, – повторює він порепаними губами, за звичкою оглядає, катований неясним передчуттям, темний горб дому. Так воно і є, так і лишилося, – чорні обгорілі вікна на третьому поверсі, мертві сліпи вікон, вибиті дітворою, де бігають злякано вічка запалених цигарок; він бачить, як захланність мандрує поверхами, розгойдуючи просмерділе, обвисле на перилах ганчір'я, сопух самотини лоскоче поодиноким людям, що сховалися від дощу, незайману пам'ять, відкидаючи далеко роки й події; нічний жах для них заодно й розвага, котрої позбутися – виглипнути з мертвих нутрощів стосорокаквартирного дому на розцяцьковані рекламами вулиці. Ніщо тут не змінилося. Він охоплює зором, як відбитки на воді, полишені ударом крила птиці, і встигає подумати, що тут однаково моляться що на лик Спасителя, що на Ангела, на листівки, придбані за дріб'язок у німих мандрівних спекулянтів. Звичаї довго не міняються, впродовж довгих років костеніють. І мужчини такі ж низькорослі, з квадратними підборіддями, посіченими синіми рубцями; вони косолапі; низько посаджені очі ще зберігають гуртові походи до вікон жіночої лазні; вицвілі обличчя від фабричного чаду чи тюремного ув'язнення зберігають такий вираз, що наразі вони готові за одне необережне слово розпатрати фінкою пузо. Зараз вони вдягаються виключно в дорогі спортивні костюми, однакові чорні шкіряні куртки. Міліція, перед тим як замкнути кайдани на руках, поштиво попереджає, складаючи візит до чергового «вождя», – владу щедро частують. Мужчини, так, як і в далекому минулому, чинять у пекучому серпні розбірки в сирому затінку Голосіївського лісу, з'їжджаючись у строго призначене місце на вольво і мерседесах. А на той час їхні жінки, коханки і сестри щиро вклякають перед іконами, запалюючи лампадки. Їхні доньки розквітають рано – з утомленими очима, зодягнені в чорні лосини, уміло зманюють до ліжка не тільки іноземців. Батьки ретельно збирають нікому не потрібний посаг, запихають до престижних вузів, сватають за найбагатших юнаків з того, іншого, незрозумілого для них світу. Проте тут із пам'яті в пам'ять передається далекий поклик, запах землі, розораної плугом. Порятувавшись від донецьких копалень, міліцейської кулі або свого конкурента, зістарівшись, вони оповідатимуть онукам про дивний, незрозумілий край їхніх предків… І Віталій згадує, що люд тут, у цих місцинах, лягає пізніше, нічого не страшиться, бо цей клапоть міста незалежний і перебуває під охороною. Віталій бабрається, шукає порятунку десь на глибині власного сумління, механічно розхилитуючи страх, але вмить потямлює, що все це вже не його: оця мокра від дощу бруківка вулиць, теплі вікна, де ворушаться затишок і статок, – страх відходить, як і любов. Принаймні він так гадає, відшукавши у жменях попелу ще одне виправдання. У грудях сухо, обличчя мокре від дощу; він піднімає його до чорних виразок свого недавнього минулого: місто, я більше не пам'ятатиму твоїх співаків; ніколи більше не плутатиму імена твоїх жінок; лабіринти таємниць не торкнуться моєї душі і не поведуть… Тут він затинається, бо чужі думки виліплюються, набирають живих обрисів, пливуть з іржею минулого. Він бачить тіні тих, кого невільно бачити: вони проходять, полишаючи дивні лагідні спогади без смаку, гіркоти, солодкого спочинку; розтікаються струмочками під натиском усепоглинаючого, жорстокого спалаху розуму, котрому Віталій пробує скоритися. Хтось торкнувся його плеча. Він довго не повертає голови, знаючи наперед, що то загублена поночі людина, – осклілий погляд, голова напівповоротом ловить клубки випарів над черепичними дахами. Дотик повторюється. М'який, здавалося, зігрітий цим осіннім теплом, вирваний із цього світу напівпривидів. І він розвернувся, хапаючи порожнє жерло мокрої траси, що хлипала попід бордюрами бурунами, обцяткована використаними серветками, цигарковими пачками, презервативами. Зносилося донизу. Скло його очей світить на дівчину під розквацяною булькатими рибами парасолькою. Вона стояла на плямі кинутого світла від реклами, бризкаючи переляком синіх очей, з розширеними темними зіницями. Вона підводить ще раз руку, говорить бадьорим, проте зламаним голосом: «Вам недобре?..» – «Так, як коли повертаються в минуле… Це якщо хтось помирає, відходить, відкривши безодню, – що боротьба зі злом – намарне, пусте діло… але ми забуваємо». – Судома перехоплює його горлянку. «Але ж є віра…» – «Так… Знаючи про останній прихисток, про всепрощення, нам ще більше хочеться робити навпаки…» – Груди його здіймаються; дівчина бере його під лікоть, – мов наостанку, він чує нудотний запах дорогих парфумів, слухає, як вона вже спокійно, переконуючись, що це не божевільний, туркотить до нього, виводить на пагорб. Памороки насуваються, давлять на лоба. Долітають кинуті слова: «Вам справді недобре… Вам треба допомогти. Де ви мешкаєте?» – Віталій ялозить чорним небом, – річка під крутим місяцем, зовсім біла, олив'яно тремтить, ловлячи відкритою горлянкою гирла воду з неба. Дощ перебрався на той бік. Вітер, підхоплюючи опале листя, рветься зі сходу – дужий, пружкий на зиму, свіжо лоскоче ніздрі, обдимає дівчині плаща. Йому чимшвидше хочеться втекти від неї, бо вона поглиблює його самотину. Він ковтає, вибиваючи побабілим язиком із затерплого підборіддя скупі згустки слини. Запитав, котра година, помітивши по короткій миті, як ворушаться її вологі червоні губи, а злипле пасмо б'ється об чоло. Його знудило. Зігнутий, обвисаючи на руках дівчини, він добирається до зупинки, тицяючись розчепіреною долонею об рекламний плакат. Упав на облиплу листям лавку, хряснувши карком. Дахи гули під ударами крапель… Рвані хмари… Череп його різонуло тупим… Упала протяжна, запала надовго скруха… І він побачив блимання люмінесцентного світла. Люд лежав покотом на ослизлих голубих кахлях; скільки їх числом, порахувати тяжко, – здиблені в натузі горби, перегнуті хребти, підняті руки; деякі громадилися на дерев'яних настилах ногами до дверей – кованих, з кавалками облущеної фарби, – утопивши пласкі гостроносі обличчя на широкі вікна, що відсвічували, сиплячи пуками сріблястий порох затінку на пустирище, де, проїдаючи несуттєвість світанку, сталевим мороком мерехтіли безсмертники, туди аж, до дуги, іграшково перекинутої через глинище мосту, обіпертої, видавалося, об небо. Вони лежали, одні наче зупинені в нестримному бігу, стиснувши до синього кулаки, увігнавши в долоні ребристі нігті; інші, зірвані з лету, розкидані підбитими птахами із заламаними крилами; решта почивала дряблям, тримаючись одного бурта, як та велика грудка підтопленого снігу. І перший, тішачись нечуваним щастям, зачувши відплив звіриного болю в грудях, розганяючи рештки пропалої пітьми, побачив крізь сиві гриви туману, розкиданого по улоговинах, там, за яром, як рве мідними язиками безпритульність передранкового неба малинова зоря, – він, доктор Шмулєвич. Біла стіна, проточена струмочками вологи, блимнула, ковзнула перед ним, видобувши зовсім легко, – Санька готує на народини яблучного пирога, і він пригадав – збайдужіло якось, наче він зовсім не Шмулєвич. Щось відволодило його, випорожнило, зробило легкими плечі, пахвину. За вікнами вітер розхитував тополі. Шмулєвич повернувся на спину, встав і вийшов у двері. У коридорі пригадав, що забув зняти капці, тож поспішав, аби не зустріти медичну обслугу та швидше потрапити на автобус. На порозі він зупинився, бо в кущах вогненного барбарису побачив сторожа, який сидів на лавці, витягнувши зігнуті ревматизмом ноги, взуті в биті валянки. Сторож задер вилицювате, побите чорними цятками обличчя, налите кров'ю і самогоном, обвіяне духом домашньої кухні, з домішкою кислого жіночого духу. Голова сторожа завертілася, кумедно засмикалася на волячій, з надутими синіми жилами шиї, шапка з'їхала на потилицю. Шмулєвич, хилитаючись на порозі, крізь квадрат дверного отвору подивився, як сторож перехрестився; як злітаються, клубочучись зграями, птахи над оцинкованими дашками прямокутної будівлі. Шмулєвич ступив за поріг, розсіяно ловлячи крик сторожа, відчув, що калюжі на вулиці ще заховують літнє тепло. Барвисті квартали, в золотистому обводі невидимі вікна будівлі зараз ліпилися до тінистих, сучкуватих акацій. Осінь збирала всіх натомлених до зграї, стягуючи в лет різногомінке птаство; осінь ще не зайняла акацій з порепаною лускою кори, що аж Шмулєвичу захотілося попестити дерева рукою. Квартали лягали по ліву руч, – перед ним вибагрянілі ліси, готові увібрати колір тління. І Шмулєвич дивиться крізь ртуть порання на зупинку, що тулиться до дуплястої морелі. Він може по пам'яті розповісти, яка дошка одірвана або перекошена; скільки афіш клеїлося з того, лівого боку; чому на нижніх поверхах світло заходить до кімнат тільки в полудень, – сонце-бо ховається за будою зупинки; а відтак, десь о дванадцятій, біжить бурштиновий потічок підлогою, лякаючи тарганів, вихоплюючи перевернуті склянки, стільці, вихоплює із запізнілої ночі жужма одягу і пари міцно стулених тіл. Він зловив себе на тому, що колись про таке ось не випадало думати. Смакуючи мимохіть пригадану годину, він вирішив, що воно таки на краще. Підкотив автобус. Зовсім не до зупинки, а так, трохи осторонь, начебто чекаючи на нього, Шмулєвича; водій, схований за темним непробивним склом, відкрив двері невидимою рукою. Вскакуючи до салону, Шмулєвич встиг побачити, як котяться моріжком червоні тугі яблука, розсипані сторожем. Автобус рушив, як тільки доктор упав на сидіння, міцно пригвинчене збоку, таким от робом лишаючи салон вільним. Два сидіння були ззаду, – автобус легко йшов до мосту. Шмулєвич було подивувався, але потім вирішив, що дорогу перекрили. Він спробував затулити очі, проте в автобусі запала темрява. Тоді він визирнув у вікно, спостерігаючи одноманітне миготіння кварталів, яскраві пасмуги котрих заворожили; а як під'їхали до мосту, – небагато лишилося, – почув задуху, мов хто прикрутив вентилі у газових плитах. Шмулєвич шарпонувся, подався наперед, по ходу автобуса, несподівано побачив себе посеред лежачих мужиків, перед облущеною тумбочкою, де стояла карафка, повна води, склянка з іржавим вихололим чаєм: він простягнув руку, але склянка впала, зачепила карафку, і вода срібно заструмувала зачовганою підлогою; перед його зором, бризкаючи соком, котилися червоні яблука, а тіло його, з повислими плітями рук, пальцями чіплялося за вижовклий спориш; він рвонувся чимдуж – забачив жінку, молоду і гарну, що йшла, б'ючи гадюками волосся по вилитих, пружких од засмаги плечах. Жінка бігла схилом, тримаючи в руках сукно, летіла до озера. Шмулєвич звівся і побіг навздогін, вгадуючи в цьому нестримному бігу щось далеке. Він чимдуж кинувся з кручі до озера, але перед ним запало чорне провалля, а поузбіч, всього рукою подати – берестовий гайок. Він шаснув туди; пройшовся стежкою і потрапив не до озера – озеро далеко, ліниво розкинулося рваними берегами в папороті, – а Шмулєвич вискочив до залізничного насипу з товченими черепашками, де побачив самотню постать людини, яка дерлася крутим схилом, мандруючи попід стіною сірого вапняку під навислими високовольтними дротами, шпакувато припадаючи на ліву ногу: небо рвалося дощем. Шмулєвич відсахнувся, подався, розвернувся крутієм, занишпорив у пошуках лісосмуги та стежки; туга хвиля спокою накотила, проводячи лісовими прогалинами, і він, розгрібши гілля, з тоненькими свіжими листочками, вийшов на луг, порослий, вкритий товстим шаром водянистих жовтих квітів, трипалих, із замкнутими коробочками, й оболоки позолоти виснули над ними, низько сповзаючи до озера. Попервах Шмулєвич хотів зазирнути в оту манливу, розбризкану бірюзою далечінь, але нестерпний біль у грудях, що доймав його останнім часом, повернувся, наче відганяючи подалі од цього місця. Знову, зовсім поряд виріс залізничний насип з тремтячими на вітрі бадилинами диких, справжніх польових квітів, і той чоловік ішов кволо, накульгуючи, давлячи чоботом нетривкий лід, полудивши зграю брудних, заляпаних багнюкою голубів; зупинившись, переламав навпіл хлібину, – зірвався звуками, луснувши, мов у порожній діжі, низький полудень, і електричка зайшлася диким вереском, прошила осиротіле повітря, хуркнула на повороті, сипонувши синіми іскрами, розтягнувши тисячі розмазаних швидкістю людських облич. Родик, одмахуючись від чогось, підвів голову, – над ними гули дроти, а Шмулєвич хотів вигукнути щось, але тіло легшало, тремка млість розросталася чорною виразкою на грудях. Перед ним латками впали поля з червоними голівками маку, з вибитими кущами пшениці; зелені луки із соковитою травою лежали мокрою латкою проти неба, що втягувало золотисту стежку, а позаду гарячим асфальтом дихало шосе. Тут він подумав: коли це він приїхав? Аж тоді Шмулєвичу заманулося розплющити очі. Сходило сонце. Велике і червоне. Обірваними полотнищами полів, квадратиками будинків, зміями доріг, круглими скельцями ставків пролягала довга, руда, пряма, мов стріла, тінь. Тріснули в небі останні зірки. Потягли, вистрілюючи іскристо, хвости комети. Шмулєвич з'їжився від болю, зносячись вище над своїм тілом, відліплюючись із неймовірною потугою, бо прицвяшилося до просяклих кров'ю мар у крематорії, неподалік од двох санітарів, що гризли бутерброди, булькаючи кефіром у пластикових пляшках. Шмулєвич захарчав, висолопивши набік стягнутого у рурку фіолетового язика, вибльовуючи згустки вибіленої крові, змусивши санітарів обвернутися, хмикнути і підтягти мари ближче до печі. Хто його знає, може, спрацював інстинкт: чого доброго, втече, а хазяйнувати слід. А Шмулєвич зігнувся, дриґонув коліньми, тримаючи душу в тілі… я встаю з важких, захованих від людей водоймищ, звиваючись, втягуючи за собою вивітрілий дух сім'я; і ось я полишений на волю вітрам, капшукоподібним моїм товаришам, котрі ніжаться у смердотних закапелках, стрілою розтинаю відстань між кам'яницями, щоб не потрапити на очі Вогненному; проте сьогодні мій день, радість сухо витає, торохкочучи шибками, цими березневими вулицями, огинаючись під моїми мацаками, мовби та дівка; я гугочу, проколюючи простір білими ударами над збіговиськом стрижених висловухих мавп, які вирахували на задрипаних папірцях незбагненне, те, що навіть мені невідоме… Але радість моя уривається… Вогненні спалахи… Язики холодного вогню над дахами… Це Він… Вогненний, могутній, скрипучий, величний. Його око налапує мене над чорними жерлами димарів крематорію, гонить цвинтарем, над слизькими, засипаними снігом могильними плитами, – повертаю, знявши маскарад хитрих духів, що куняють у кинутих жужмом вінках… Шмулєвич знімається вище, – і ось ми летимо над темним, запустілим громаддям Андріївської церкви, шпилі котрої горять у ночі, розкидаючи павуками пасма снігу; пролітаємо над руїнами Лаври, дослухаючись до стогону святих і пророків; ми спускаємося, обтікаємо статую Володимира, розвернутого спиною до присадкуватих кам'яниць, із вирізаними чорними нитками вулиць, де переливається мертве світло ліхтарів, кав'ярень, борделів, моргів, навчальних закладів; ликом до смолистих вод ріки, що захлинається, б'ючись об зазубрини берегів з новітніми кварталами, де суховії опадають, промчавши з одного кінця в інший, і проти течії чорних людських потоків, що задихаються од власних жаских подихів, виходимо на червоний, у серпанку Поділ, заполосканий оливом березня, людськими помиями, – душа, яка колись звалася доктором Шмулєвичем, засинає, обгорнута теплом на дахах Академії. Буркнувши, відпускаю його до часу, щоб поглянув на здіяне, створене перед злетом у вічність, у тиху прохолоду чистилища… І душа Шмулєвича тихою темною плямкою повзе по схилах, тріщить, вибирає напрямок – куди він? – вони й після найлютішої смерті, урвавши самочинно життя, роковані непослухом, ці людські створіння: тріпочуть знеможено душі… Родик накульгує порепаним бетоном перону, обминаючи зеленкуваті, з пробитим шифером навіси, дивуючись незмінності всього, чого торкався зір, – вузького перону, дволінійних колій, закиданих сміттям, картинко-подібної коробки залізничного вокзалу. Він обходить опасистих, занурених у складки викоханого сала, з розквацяними помадою губами, запінених лушпинням соняшникового насіння, у яскравих китайських пухових куртках, злих спросоння, недолюблених, рано зів'ялих молодиць, чий погляд сторожко перебігає з його подертої куфайки на забиті печеними пиріжками плетені кошики; проте він не зважає на зизоокі погляди – йде за спинами амебоподібних дівчат з області, мов підстрелених, затягнутих у сині вузькі джинси, вибілене волосся яких ворушиться під жорсткими подувами березневого вітру, а скляний, прозорий і розпачливий погляд невтомно, збайдужіло і нудьгуюче лапає мужиків, які вискакують з убиральні – через колію, – поправляючи на ходу матню на штанях, вистрибують на перон, позирнувши на довгі дівочі ноги, війнувши на них сопухом хлорки, сечі, димом дешевих цигарок «Прима». Родик проходить, лякнувши прогірклим, до кислого, запахом минулої зими, легко і світло тримаючи в голові чотири довгі місяці скаженої самотини, ще трохи роздратований необжитою тривогою, але він віддався п'янкій силі всеохопленості, що наповнює його благодушністю, спокоєм; він передчуває наближення тотального і невідворотного вивільнення. І по хвилині вдихає запах свіжих соснових стружок, що летять із чорного дупла дверей. Двоє тілистих мужиків тешуть дошки на труни, перемацуючи пальцями шерехувату поверхню, викреслюючи олівцем лишок. Вони перемовляються, кожен зайнятий своїм, водночас підтягуючи язиком однаково налиплу до губ цигарку, їх добре видно за кілька сот метрів у чистому весняному повітрі. Сосновий дух підхоплюється свіжим, тугим, холодним вітром і дратує людей на пероні. Родик з неприхованою відразою минає поглядом берестовий гайок, підлизаний червоним роздвоєним хвостом житлового масиву. Видається, що він поруч, от лиш простягни руку. Аби не бачити юрми на пероні. Сиза пара з прочинених кватирок струмує між голим гіллям – підривається вітром. Робиться чисто. Тоді Родик згадує хижу серед чорного груддя полів, ледь притрушених снігом, де вітер збирається морозом, і, тільки захлюпотить розбавлене, зблякле світло ночі, а постріл криги піднімає зграї дрібного гайвороння, – товариство рудих щурів, що зголодніло вкрай, тріснувши обкусаними вусами, підкрадається до лежака з прогнилої соломи, щоб бодай гризонути, полизькати рожевеньким, загостреним язичком теплої свіжої крові. Чотири місяці самотини, що проїли безколірністю його істоту, відкотилися повесні, спухиривши тіло білими вошами. І зараз він думав про неї, дивлячись на зависле сонце, на ніжні брижі, – вона таки прийшла, та самотина, якось непомітно, рівно, як смерть, зваливши на плечі відчай усього світу, розпушивши душу білими вошами, розпатравши укусами губи. Родик смакує, підставляючи обличчя під березневий вітер, – коли прийде визволення. І свіжий вітер, запах сечі з хлоркою від облузаних стін туалету наповнюють мрією, колишуть груденята дівчат, насувають брови на вигорілі очі зжованим молодицям. Думка його чіпляється до маленької білої воші: ось вона розлущує шкіру, вистромлює писочок, подібний до поросячого, ослизла, немічна, перебирає лапками, видряпавшись до половини – затихає; нарешті, вона вилазить, гублячи в тілі таємницю, тягне решту липких лапок пористою шкірою – безобидна, але наганяє жах. Він думає про вошу поштиво, заходячи до вагона електрички. Електротяг рушив, розхитуючись на поворотах вагонами, збиваючи докупи пасажирів; він опинився в порожньому вагоні, напівтемному, і видавалося, що летить він срібними полями з розкиданими по них озерами. Родик, пускаючи вільно думку, думав про одне й те ж, наближаючи годину вивільнення. Коли електричка пройшла половину шляху, до вагона зайшло довгоноге створіння в чорних, з високими халявами чоботях, у норковій шубі. Він з приємністю згадав минуле, зараз неправдоподібно далеке, в тому світі, що зійшов білими вошами… І ось вони живуть у подихах, зачаклованих напівживих руках; струмують міріадами в потічках бурштинових напоїв; бризкають удаваною радістю з очей, що вас невтомно промацують; вони, ці вошки, як вселенська всеохопність, вкрадаються, свердлячи, пробуркуючи сіру рідину мозку, подразнюють зародки невідомих думок, піднімають шумовинням кров: вони всюдисутні тільки серед розвалених, мов коров'ячі туші, чоловічків, капшучки животиків яких наповнені вщерть салом, вчорашнім гумосом; вони розлазяться, поважні, з виглядом виконаного обов'язку, під розлогі вивіски, розвіявши випари разом з личинками – безстатеві істоти, ворушаться у брунатному затінку своїх кімнаток, дбайливо переставляючи пляшечки, коробочки, дають лад усілякому непотрібному причандаллю; обмацують своїх невірних дружин і доньок під рожевим світлом абажурів; вони задоволені, бо вивільнилися, щоб на зиму, в невидимих порухах схололих світів набиратися нових личинок. Родик проїздить першу, безлюдну зупинку, поруйновану, з косяками написів, і білий світ з озерами назавжди лишається позаду, опадає, мов шматок пересохлої глини; він із втіхою згадує, готуючись до наступної зупинки, кресонувши по пам'яті наостанок: та жінка так і не навчилася літати. Проте це навіть не байдуже. Електричка з шипінням проходить уздовж стіни вічнозеленого, до отруйного, соснового бору, а дівчина, закинувши ногу на ногу, дрімає у плямах миготливого світла, пустивши кров під бліду шкіру. Родик розуміє, що його дорога скоро скінчиться. Повітря розсипається золотими іскрами. Сонце поволі добирається до свого місця. Він дихає легко, раз по раз, наче задихається. Дівчина виходить. Родик уже знає, що скоро воно пройде. Всеохопність не призводить до трагедії. Електричка лускотить, летить прямо, чимдуж набирає швидкість, пролітає під кістяками мосту, розкидаючи вагоном кострубаті тіні, що враз м'якшають, випхавши вагони на залиті золотом сонця, голі від снігу поля. Світ зі своїм жахом дерев'яних пострахів відлетів від нього, – він із зачарованим подивом спостерігав горбату метушню люду; він виходить, без зусиль розтинає юрмище, пірнає у солодкий до трупного сморід підземного переходу. Крокує навмання, викручується од простягнутих рук, що тицяють кольорові пачечки і глянсовані часописи. Вільгість, сморід затягує його до червоного склепіння метрополітену; вдихнувши настояний запах поту, розігрітих кабелів, що смолить знеможені легені тисячам пішоходів – захмелілим, закоханим, знедоленим. Його це тішить, бо воно не більше від іграшки, оте людське життя, кинуте на поверхню, порушене вітрами пороків, чадом революцій. Він крокує залою, втягуючи смердоту, пограючи куточками вуст, вигинаючи з гидливістю нижню губу. Там, нагорі, тане сніг, тисячі ротів жадібно ковтають розріджене повітря, запиваючи гіркою кавою. Всеохопність стає дійством, гуготить подібно до шаманського бубна. Він скоряється їй, ступає на чорний язик ескалатора, що виносить його під оперезаний крицевими жилами скляний купол; крізь скло Родик зачаровано дивиться, як жовто підтоплює сонце сніг на дахах. Брили, гуркочучи, летять, бухкаючи в калюжі. Асфальт масно блищить, торкочуть мокрі голуби. Підхоплений цим дійством, він виходить за межу, чаруючись кольоровими рекламами, жінками, які поспішають, – усіма без розбору, – бо несподівано відчуває себе їхнім власником. На очі потрапляє обшарпана, змокла реклама-оголошення. Він читає її уважно, проймаючись силою всеохопності, котра стягує до нього тихий морок спокою прохідних дворів, кімнат, заплетених павутинням відчаю, зради, любові; він читає оголошення, розтягуючи мить несподіваної свободи, що приносить успіх. Щоки його паленіють, м'язи випружнюються, і він мандрує призабутими місцями, поштиво тримаючи білих вошок у своїй пам'яті. Ось вони, носії його безумства, самотини, – вони порозсідалися під скупим сонцем, чекаючи на квітень, збляклі, змарнілі од безсоння, од сварливих дружин, од жаднючих своїх коханок; черева їхні не вміщають, не встигають перетравлювати вкинуті до шлунка омари й антрекоти. Вічні запори, геморой од сидячої роботи, червоний нервозний висип від думки про загиблого нещодавно конкурента. Родик без огиди, – це давно досліджене, побачене, що охололо в глупій самотині, зріло довгих чотири місяці, – так мало було треба: щоб укоськати пережите довгими роками. Проте він не думає й зараз про втрачені роки, дні, тижні. Скоряючись всеохоплюючій силі, він чує тремтіння талісмана на грудях; він топче кирзяками мокрий сніг, тримаючи білу зірочку в голові, що мерехтить щохвилини; проходить під арками прохідних дворів, слухає цямротіння крапель об підвіконня старих добротних домів; він милується лапатими фікусами – все це його, він знає напевне.