Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Пані Валентина за звичкою сіла за вчительський стіл. Я примостився навпроти за партою.
— Так що вас насторожує?
— А вас нічого не насторожує?
Ще й як! Особливо — після сьогоднішньої розмови.
— Поки що ні. Якщо ви про те, що Галя Чепелик взяла сценічний псевдонім…
— Вона могла б взяти хоч десять сценічних псевдонімів! — категорично перебила мене вчителька музики. — Скажу відверто — я не слухаю сучасну молодіжну музику. Та й у нас, у Кіцмані, нема стільки телебачення, скільки в Києві чи навіть Чернівцях. Може, у когось тут і є, але в мене вдома лише кілька каналів. По радіо я слухаю лише ту музику, яка витримана часом і має право музикою називатися. Але коли мені мої учні похвалилися, що якась співачка Сонцева вчилася в нашій школі, я не повірила — учениці Сонцевої в мене не було. Потім мені пояснили: Анжелою Сонцевою назвала себе Галя Чепелик. Тут я взагалі перестала щось розуміти в цьому житті. Бо Галю Чепелик я вчила, але ця дівчинка ніколи в житті не могла б стати співачкою.
— Бездарна?
— Бездарних дітей не буває. Здебільшого бувають ті, чиї таланти з різних причин не розкривалися. Ви згадали про Наталочку Зиму — ось вам саме такий випадок! Усі задатки для співочої кар’єри в неї були, тільки дитина мало того, що проблемна, так іще й з проблемної родини. Нею не займалися, дівчинка росла замкненою, достукатися до неї часом було дуже важко. У Галі ж завжди гуляв вітер у голові. Вона, між нами кажучи, школу насилу закінчила. Хоча сім’я в них нормальна, пристойна, тепер пишаються нею. Маму на базарі чи в місті зустріну, так останнім часом усе нагадує: мовляв, ви нашу Галочку не розгледіли, а вона нині он яка!
— Як же вона вступила до університету?
— Вродливій дівчині, та ще й на філологію… Ви ж доросла людина, самі все розумієте. Щось таке в ній було… як вам сказати… — пані Валентина склала пальці в пучку і потерла один об один, наче говорила про гроші. — Їй якось усе пробачалося. Колеги в останній момент жаліли її, натягували оцінки, витягували середній бал тощо. Про те, що хлопці за Галею чередою ходили, можна, думаю, спеціально не говорити. Наталка біля неї сірою мишею трималася, хоча проблему мала тільки із зовнішністю. Решта на своєму місці. Вибачте, що так оцінюю колишню ученицю, тільки ж тепер такі часи — зовнішні дані на першому місці, вони ж — на другому.
Я відчував, що пора вже ступати на слизьке, тому заговорив обережно.
— Пані Валентино, а невже не може так бути: не було в дівчини таланту до музики, слуху там чи голосу, а потім — р-раз — і все є! Якби так могло статися, то про магію Кіцмані можна було б знімати не одну, а кілька програм. Ми б змогли говорити про Кіцманський феномен…
— Ні! — відрізала педагог. — У випадку з Галею Чепелик — ні!
— Але ви чули, як вона співає?
— Два рази бачила по телевізору. Раз — у концерті, раз — відеокліп, і то випадково, діти гукнули. Я не чула, як співає Галя Чепелик. Я бачила, як вона роззявляє рота. Запис і живий звук — дві різні речі.
— Тоді, — я почав просуватися ще обережніше, — хто б це міг співати? Наталя Зима?
— Поняття не маю. У Наталі справді були всі дані, тільки, кажу ж вам, дівчина їх не розвивала. Як співає Наталя, я вам зараз не скажу. Співатиме — не впізнаю. Здібна й нещасна дівчина, бо здібностей своїх боялася. А здібностей боялася, бо боялася себе. А себе боялася, бо через зовнішні дані мала купу комплексів. На цьому матеріалі, шановний Ігоре, не одну дисертацію написати можна.
— Гаразд, — тепер я приготував вирішальний удар. — А якби вам сказали, що замість Галі Чепелик співає Наталя Зима, ви б здивувалися?
— Це правда? — стрепенулася пані Валентина.
Хотів би я сам це знати напевне!
— Це я фантазую. Обдумую зараз нову концепцію програми. Бо після того, що ви розповіли, подавати Анжелу Сонцеву, тобто — Галю Чепелик співачкою, котра наслідує співочі традиції Кіцмані, особисто я не ризикну. Тим не менше, вона співає, і досить успішно. Значить, вона або відкриває рота під чужу фонограму… хоча б тієї-таки Наталі Зими. Або сталося якесь диво. Бо це диво я сам особисто бачив.
— Тобто? — Вчителька музики здивовано глянула на мене.
— Кілька днів тому я був присутній на прес-конференції Анжели Сонцевої. Тобто Галі Чепелик. І вона сама наживо виконала нову пісню. Це була така, як у нас кажуть, потужна піар-акція з її боку. Співала, повторюю, сама Анжела… тобто Галя. Ніде під столом пристрій для ввімкнення фонограми причепити не могли. І тепер я розгублений. Не знаю, що і думати. Виглядає, справді диво відбулося, чи як?
Пані Валентина довго мовчала, дивлячись у вікно і при цьому малюючи на гладкій поверхні столу пальцем якісь дивні кола. Нарешті знову подивилася на мене:
— Я мушу сама це побачити і почути. Поки цього не станеться, в жодне диво не повірю. Але якщо диво таки сталося і Галя Чепелик сама заспівала так, як я це чула на фонограмі, — писатиму заяву про звільнення! Чого ви так дивитесь? У нас школа з давніми традиціями. І якщо педагог не розгледів таких талантів у безнадійному учневі чи учениці, у школі йому нема чого робити.
Як і домовлялися, Зенек підібрав мене в центрі міста, біля пам’ятника Володимиру Івасюку.
— Погнали? Чи пообідаємо? — Тут мій колега непогану ресторацію тримає. Буковинська кухня, те, се, коньячок…
— У тебе трохи часу ще є? — поцікавився я. — Бо як нема, тоді їдь, мені ще трохи треба затриматися.
— Трохи — це скільки?
— Не знаю… Година, може — півтори. Коротше — до двох, не більше.
— Стільки я ще маю, — кивнув Зенек. — Тоді давай так: кажи, куди тебе завезти, а поки ти по своїх справах, я таки катну до колеги, обід замовлю. Ти ж наш гість чи як?
— Давай так, — приречено погодився я і назвав адресу — пані Валентина не розуміла, для чого мені до Чепеликів, та зрештою адресу підказала.
Кіцмань маленька — усі всіх знають. Тим більше батьків Анжели Сонцевої, ще однієї гордості краю.
Жили Чепелики відразу за міським парком, більше схожим на дикий ліс, у невеличкому приватному будинку — точно такому, як описувала в своїх інтерв’ю сама співачка. Правда, тепер тут потроху будувалися — виростав другий поверх, зводилася невисока, як прийнято на Заході України, огорожа з білої цегли. Видно, донька не залишає батьків без фінансової підтримки.
А швидше за все — відома донька повинна мати на малій батьківщині будинок, котрий відповідає її теперішньому статусу та вимогам. І в марнославстві є свої переваги.
Мені сьогодні щастило на зустрічі — Галина мама була вдома, і я тут же відзначив: донька вдалася в свою матір. Тільки в пані Ружі — так назвалася жінка, при тому пояснивши, що Ружа те ж саме, що Роза, — врода не виглядала такою глянцевою, столичною, я сказав би навіть — урбаністичною, якою причаровувала до себе чоловіків її донька. Це була врода дівчини-горянки, яка колись, за діда-прадіда, бігала босими п’ятами по полонині, всотувала в себе волю чистих гірських вітрів, а потім, приборкана одруженням, народжувала дітей і наводила красу лише на великі церковні свята, дістаючи з великої бабиної скрині намиста зі свого посагу. Потім ця врода перестала буяти в горах, перебралася в міста й містечка і визрівала тут, показуючи себе в усій красі лише на якому-небудь дні міста чи весіллі родичів.
Пані Ружі — Ружі Василівні Чепелик, як вона назвалася київському телевізійнику офіційно, — я вирішив говорити ще менше, ніж учительці музики. Тим більше, що про неї почув відразу:
— А бачите, ці вчителі самі нічого не розуміють! Он у школі Галочці за спів та музику завжди дорікали. Вона навіть у хорі не співала, бачте — слуху нема! Ось тепер хай мають, подавляться і слиною захлинуться!
— Ну, ми вже аж так не будемо людям бажати, — поблажливо мовив я. — Усе ж таки про Галю треба добрим словом згадувати. Нова зірка Кіцмані, я сказав би…
Ми пройшли до хати, де в залі на почесному місці примостилася фотографія Галі-Анжели в рамці. Цю фотку я вже бачив — вона була на календариках із Сонцевою за минулий рік, такий я знайшов на робочому столі в Люськи Корбут. Тільки цей знімок роздрукували на фотопапері і вставили в спеціальну оздоблену сріблом букову рамку. Поруч — ще одна фотографія в такій самій рамці, зроблена теж не дуже давно: Галя, мама і якийсь чоловік, очевидно — тато, стояли в садку на фоні трояндового цвіту.
