Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
Одна — посиденьки або в гуртожитку, або на чиїйсь квартирі. Дівчата, хлопці, горлечка від горілчаних пляшок унизу фотографії, Наталя крайня праворуч, затиснута в самий куток дивана.
Дві — вже Київ. Тут біля величезного джипа стоять троє — у чоловікові по центру я впізнав Миколу Боброва, Галя вже в образі Анжели Сонцевої — ліворуч, Наталя, в скромних джинсиках і футболці з написом «Sontseva» — праворуч.
Дві — на пляжі. Обидві подруги в сміливих бікіні, що підтверджувало — за свою фігуру Наталя Зима могла бути спокійною. Це якесь морське узбережжя, причому — не Крим, чомусь мені так здалося. І відразу зрозумів чому — Наталя тримається на диво розкуто, зовсім не схожа тут сама на себе, похмуру та постійно комусь щось винну. Аби триматися так вільно, треба вибратися подалі від батьківщини. Батьківщина, навіть якщо це Крим з його необов’язковими та одноразовими знайомствами, все одно тисне на мізки таких, як Наталка. І це стосується не лише нетерпимості до, гм, деяких рис нестандартної зовнішності. Думаю, свої певні сексуальні проблеми, про які я словом не обмовився у Кіцмані, але був начуваний у Чернівцях, Наталя легше переносила в світі, який вважала більш вільним за наш, грішний.
Я придивився уважніше до однієї з пляжних фотографій.
Підніс її ближче до очей.
Потім на мить заплющив очі. А коли відкрив їх і знову глянув на фото, побачив, нарешті, те, чого не побачив би на інших фотографіях.
Побачив — і злякався побаченого. Надто вже неймовірним, а тепер — і зовсім фантастичним та нереальним виглядало припущення. Яке негайно почало претендувати на те, щоби називатися відкриттям.
Якщо все підтвердиться, то я буду знати те ж саме, що знають Наталка Зима та, мабуть, Роман Каракай. Потім доведеться переконувати в цьому мента Хмару, позбавленого будь-якої творчої уяви. А для цього треба…
— Пані Ружо, а чи не дасте якісь контакти тих людей, що говорили про дитячу зиму? Вони для телебачення це скажуть, і всі заткнуться. І ще… ви не могли б позичити мені ось цю фотографію? У вас же їх дві, вони ніби однакові…
Можна.
Обід я проковтнув, не відчуваючи смаку.
Хоча буковинські страви, якими мене годували, смачно пахли і, мабуть, були неповторними на смак. Особливо — банош, як переконував мене Зенек, — каша пастухів. А його друг, який нас годував, додав при цьому, підливаючи мені коньяку: «Тому пастухи і хлопи такі — ого-го! Під ними дівки так кректали — вівці розбігалися, ги-ги!»
Обід затягнувся на півтори години, і ми сиділи б ще, але я постукав по годиннику — час, час. Ще хвилин десять вибачався. Та все ж таки перед тим, як сісти за стіл, я пішов помити руки і з туалету подзвонив Насінчуку.
— Слухай, медіа-магнате… у тебе в конторі сканер є?
— Це в Києві у вас магнати, а ми тут — чесні трударі! Конторою називають кадебе, тобто — есбеу, хоча все воно — чека [25]. Так що прошу не порівнювати. А сканер у нас є, у мене навіть Інтернет працює в редакції безлімітний і зі мною ти говориш по стільниковому телефону. Сноби ви там усі в столиці.
— Усе сказав?
— Буковина ще своє слово скаже. На фіга тобі сканер?
— За прямим призначенням. Дочекаєшся мене?
— Ти із Зенеком усе повирішував?
— Нормально. Години за дві на місці будеш? Ми в Кіцмані взагалі-то…
— Чого тебе аж туди… А-а, ясно. Ну, давай, я на місці.
Другий дзвоник я зробив уже з дороги. У голові шуміло, але це тільки дозволяло не плутатися в думках і чітко висловлюватися.
— Гамарджоба, генацвале!
— Як ти там? Ще не стріляли?
— Добрий ти, Хмаро. У вас у міліції електронна пошта працює? Бо в Чернівцях технічний прогрес.
— Що треба?
— Електронна адреса, на яку я можу переслати один файл.
— Який файл?
— Відскановане фото. Красиві буковинки на пляжі.
— Ти чим там займаєшся?
— Поясню, коли ти отримаєш файл. Але дуже тебе прошу — нікуди не зникай. Надішлю пошту — передзвоню.
Відключився, глянув на годинник.
— Чор-рт! На київський поїзд не встигаю.
— Посаджу тебе на московський, він нормально йде, не так, як київський, увечері. Поїдеш у фірмовому купе, — відмахнувся Зенек. — Заодно ще поспілкуємося.
Пискнув телефон — це Грузин прислав sms-кою актуальну електронну адресу.
Час уже не йшов — біг.
Думками я був дуже далеко звідси. Прокручував, рахував, перераховував варіанти. Дуже хотілося, аби фантазії не підтвердились: так точно буде ясно, що живу в реальному світі.
У редакції мовчазний верстальник зробив мені скан фотографії подружок.
З комп’ютера Насінчука я переслав її на адресу Хмари в Київ. Поки робив це, в кабінет Насінчука принесли коньяк і шоколадку.
Час летів стрілою.
Дзвінок. Хмара.
— Можеш говорити?
— Секунду.
Вибачившись перед Зенеком і господарем кабінету, виходжу в коридор. Роззираюся, куди б у цьому старому австрійському будинку можна заховатися від сторонніх вух — це навіть випадково ніхто не повинен почути. Єдиний варіант — сортир у кінці коридору. Заходжу, зачиняюся.
— Тепер можу.
— Ну, і для чого ти прислав мені цих дівчат? Сонцеву впізнаю. Ця носата поруч із нею, очевидно, та сама лиховісна Зима, яку тобі не дають знайти.
— Правильно. Тепер послухай мене уважно. Треба ось що зробити…
Намагаюся говорити коротко і ясно, та Хмара все одно нічого не розуміє.
— Що це нам дасть?
Набравши в груди побільше повітря, видихаю в трубку всі свої здогади та прикидки. Нічого не пояснюю. Але навіть якби я почав пояснювати — Хмара б мені не дав цього зробити.
— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!
Я вперто повторюю своє прохання.
— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.
— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…
— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.
— Послухай мене ще раз, блін!
Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.
— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.
— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.
— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.
Повертаюся. Робити нема чого, і ми поволі п’ємо коньяк. Зенек за кермом, тому просто сидить поруч і поступово перебирає ініціативу розмови в свої руки. Коли пляшка спорожніла, я дізнався все про корупцію в Чернівецькій області.
Коли Кульчицький нарешті поїхав мені по квиток і ще по одну пляшку, озвався мій телефон.
— Коли будеш у Києві? — без передмов запитав Хмара.
— Ніби завтра. Людина поїхала по квиток… А…
— Бе! З вокзалу нікуди не рипайся. Може, тебе зустріти?
— Розберуся. Так що там у тебе вийшло?
— Скільки ти випив, аби додуматися до такого? Треба знати, як стимулювати розумовий процес у своїх архаровців [26].
— То що…
— Те саме! — відрубав Хмара. — Не знаю, як це вдалося, тільки це — реально в теорії. А значить, буде реально на практиці. Мовчи, мов риба об лід, замовкни взагалі, зрозумів? Тут на місці вирішимо, що із цим робити. Я обережно начальство промацаю. Бо це тебе я ідіотом називаю — і нічого. А з мене за подібні версії мінімум рапорт на стіл, максимум — примусове лікування в дурдомі.
— Хіба воно ще буває?
— Для особливо небезпечних хворих. Таких, як ти, та і я з тобою заодно.
— Тоді давай ще більше захворіємо, — я глянув на Вітьку, той відмахнувся, я знову вийшов у коридор. — Послухай мене…
Моя пропозиція Хмарі не сподобалася. Але іншої просто не напрошувалося.
Так, із цим — ніби все. Тепер — ще один дзвінок.
Телефон продюсерського центру Антона Назарова був зазначений у прес-релізі. Цей папірець я машинально прихопив із собою, не виклав із сумки і тепер дуже тішився: не треба залучати додаткових людей, шукаючи його координати.
