Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– У мене ще ось це, – гукнула, вказуючи на верхні багажні полиці.
Солдати-прикордонники зняли мішки й по підлозі поволокли їх до виходу. Людочку вели спочатку пероном, тоді мостом через усі платформи, тоді вулицею до приміщення вокзалу, потім довгими лабіринтами вокзальної будівлі. Потім процесія спустилася в підземелля. Люся навіть не уявляла, що під вокзалом стільки вільного місця. Оглядаючись навсібіч, зрозуміла, що її заманили до буцегарні. В обидва боки вузького сірого коридору виходили залізні нефарбовані двері, в одні з яких упхали Людочку. Її залишили, кинувши на бетонну підлогу клунки. Коли за чоловіками гучно ляснули казематні дверцята, Жужа заклякла. Як це вона опинилася тут? Що далі? Аж тепер згадала тата, який мав чекати її у призначений час на вокзалі у Санкт-Петербурзі. Ще вчора повідомила батькам телефоном, що приїздить. Вони вельми зраділи, бо жінка не уточнювала, що повернеться сама. Тато обіцяв відразу виїхати до Пітера і зараз мав нервувати від очікування швидкої зустрічі. Уявила його обличчя, коли він, усміхнений, вдивлятиметься у кожного, хто виходитиме з вагона міжнародної електрички. Що відчуватиме, коли побачить, що його Людочка зникла? «Дурна, потрібно було хоча б когось попросити пояснити батькові, що зі мною сталося», – злилася на себе й тієї ж миті змінювала напрямок думок: «А може, й краще, що не знатиме правди. Вирішить: передумала дочка, та й поїде спокійно додому». Хотіла обмізкувати теперішнє становище, але їй до голови лізло зовсім інше – радість від того, що вона нарешті дісталася дому.
До вечора просиділа в холодній камері, де були лише одні нари та невеличкий стіл. Про те, що день хилився до кінця, довідалася завдяки маленькому віконечку. У камері постійно горіло світло. Лампа, брутально жевріючи й кидаючи жовтий тьмяний сніп світла на середину кам’яного мішка, зводила Людочку з глузду. Жінка від безсилля й незнання своєї долі закричала й загримала ногами й руками по залізних дверях.
– Випустіть, гади! Сволота! – додавала чимало перчених епітетів, смакуючи кожним проголошеним словом.
Почула, що коридором хтось крокує, голосніше заверещала й загупала самими ногами, бо долоні боліли від биття об тверду поверхню. Двері відчинилися, впустивши до камери чоловіка, на вигляд досить приємного. Він лінивою ходою наближався до Людочки, впритул дивлячись на неї, й проголошував на кожному кроці по слову, відтісняючи жіночку до нар.
– Верещати… надумала… суко… Диверсантка… хрінова… Тут… тобі… не… Суомі… – На цих словах Людочка гепнулася на тверду лежанку без матраца, здивовано подивилася на людину в формі, усвідомивши, що її мають за шпигунку.
– Батьківщину продала за ковбасу? – єхидно запитав офіцер. – Ненавиджу таких, як ти… – сплюнув на підлогу. – Сидітимеш, як миша, у мене до ранку. Вякнеш слово – скажу: чинила опір, – гучно засміявся. Тоді кинув масний погляд на жінку, прицмокнув язиком і додав: – А ти нічого, курва капіталістична.
Людочка була збентежена, розчавлена й злякана.
– Будь ласка, скажіть, що зі мною буде? – мовила тихенько.
– Судити будемо, як зрадницю, – пішов до виходу, біля самих дверей повернувся, ще раз сплюнув і зник.
За ним металевим дзвоном зойкнули двері, рипнув іржаво засув, підступним присвистом крутнувся ключ у шпарині. «Знайти б чим укритися й заснути», – віднайшла спосіб втечі від реальності. Згадала про речі, що їх везла у торбах. Розв’язала один із мішків, висипала бебехи на нари, зарилася у шмаття, підклала частину під голову та відключилася.
Допит
– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.
Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.
До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.
– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.
Натомість писарчук спокійно мовив:
– Зараз вас допитають.
– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?
Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.
«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.
– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.
Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.
– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.
– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.
– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.
Усі троє задоволено перезирнулися.
– Добре! Де, коли народилися…
За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»
Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.
– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.
Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:
– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…
– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.
– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.
– Нас цікавлять вихідці з СРСР.
– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.
– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.
Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.
– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.
– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.
– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.
– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?
– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…
– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.
– Ну, є якась охорона, напевно.
– Зі зброєю.
«Та вони божевільні», – подумала.
– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.
– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.
Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.
– Я відмовляюся давати будь-які свідчення, – помітила, як посміхнулися всі, включаючи писарчука. – Я громадянка України. Тому вимагаю повідомити про себе послу моєї держави у вашій країні, – на словах «моєї» та «вашій» Люся зробила особливий наголос.
Першим устав і вийшов із камери найстарший за званням, за ним подріботів той, що допитував, попередньо прошепотівши на вухо секретарю. Коли писар залишився наодинці з Люсею, жалісно попросив її підписати нашкрябаного ним папера. Людочка пробігла очима три списані аркуші, впевнилася, що у протоколі зазначено її останні слова та швидко поставила підпис.
