Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Якщо довідаюся, що ти з кимось трахаєшся, – відсуджу доньку.
Фраза ця стала для Жужі сигналом ніколи не різати правду-матку, хай би як їй цього кортіло. Ранньої весни Люся двічі збирала валізу на показових скандалах, чим давала зрозуміти чоловікові, що, якщо він буде глибоко бабратися в її особистому житті, вона повернеться й піде. Не в сусідню кімнату й навіть не до іншого табору, а поїде додому. І що найголовніше – з Женею. Обоє (тато й мама дівчинки) використовували малу, як розмінну монету в з’ясовуванні стосунків. Люся вночі, коли Женька спала у своєму ліжечку, підходила до неї, брала маленьку ручку й подовгу тримала, ніби знаючи, що чекає її попереду. Якось підстерегла чоловіка, який робив те саме, почула, що той шморгає носом, та з подивом споглядала, як сірий чоловіків силует здригається у темноті.
Березень приніс Бабенкам друге негативне рішення у справі. А це означало одне – в них є останній шанс оскаржити дві відмови. У Верховному Суді. Туди потрібно було писати звернення, передавати його через соціальних адвокатів, яких безкоштовно надає країна, і вкотре чекати. Як показувала практика, відповіді з цієї інстанції приходили не пізніше, ніж за півроку. Отже, час, відведений біженцям на проживання в Суомі, невпинно спливав. Людочку це тішило, а Микола замотувався, наче в саван, у депресію та дедалі частіше втрачав над собою контроль. На сімейній раді вирішили після відмови тікати до Норвегії з фальшивими паспортами, які можна було купити за півтори тисячі кожен. Гроші на це були.
Людочка, аби не думати про майбутнє, яке виглядало вкрай розмитим, годинами могла ходити по крамницях, роздивлятися різні гарні речі, приміряти їх. Облюбувала шовкову блузку в одному з шикарних бутиків. Втретє за тиждень приходила нею милуватися. Вільних грошей для придбання обнови не було – ідея, як стати володаркою шику, прийшла до українки раптово…
Після того, як депортували бізнесменів Рандо та Петю, місцеві модниці відчутно засумували. Аякже, де тепер добувати гарний одяг задешево? Сумували-сумували, а тоді самі вийшли на полювання. Тобто почали красти все, на що падало око. Виявилося, це зовсім не важко. Варто лише зайти до примірочної з двома екземплярами товару, вдягти один із них під своє барахло (попередньо відколупавши пилкою для нігтів магнітний запобіжник). Тоді винести до торгової зали додатковий екземпляр і ось, річ твоя. Про це на загальних варсавуорівських кухнях щохвилинно торочили Світлани-Тані-Каті, нарвані спекулянтки з колишнього Союзу. Вони не лише не соромилися такого промислу, а й хизувалися своєю хитрістю та спритністю. Людочка з неприхованою огидою слухала краєм вуха ці розмови.
Бажання мати в гардеробі шовкову блузку зірвало їй гальма. Люся, піддавшись спокусі, під час останніх відвідин магазину запхала шовк за пазуху й пішла до каси…
Її схопили за обидві руки охоронники на виході з магазину. Біженку, яка палала від сорому, повели до підсобного приміщення. Викликавши поліцію, почали чекати на представників влади, увесь час зневажливо вдивляючись в українку. Фіни обговорювали між собою реф’юджі, здебільш розповідаючи паскудні речі. Люсі не хотілося захищати себе й собі подібних. Ніжна шовкова одежина, яку жінку примусили тримати в руках, жаром обдавала долоні. Молодиця дивилася на кольору слонової кістки прозору тканину та згадувала ту церкву, яку намалювала близько року тому на клапті необробленого шовку…
Жужу забрали до відділку, попередньо провівши стежиною ганьби через залу магазину, де на неї цілилися пальцями, наче пістолетами, фінські домогосподарки.
У відділку
– Та-а-а-а-к! – протяжно промовляв уже втретє чи вчетверте поліцейський, сидячи навпроти Людочки. – Крадемо, значить? – запитав російською, мовою, якою володіли деякі фіни, особливо ті, кому за п’ятдесят. Адже у далекі часи школярства вони мали цю мову за другу для вивчення у школі.
– Я лише раз, – зізналася, не піднімаючи очей на поліцейського.
– Та ми знаємо, – повідомив. – Ми за усім стежимо. Ви трималися найдовше, – оксамитово засміявся.
Люсю такі одкровення вразили.
– Ми не будемо відкривати справу через такий дріб’язок, – сумно сказав поліцейський. – Дитино, я хочу з тобою поговорити, – Людочку настільки збив із пантелику довірливий тон чоловіка в уніформі кольору хакі, що її очі наповнилися слізьми.
Через силу стрималася, аби не заревти через каяття. Офіцер довго мостився на стільчику, совався по ньому, дивився кудись на стіни, тоді підвівся, налив із електричного чайника води, зробив жінці каву та нарешті почав розмову.
– Мене турбує ось що… Навіщо ти ходиш із цим… – понишпорив у шухлядах столу й витягнув папірець. Прочитав із нього: – Карлосом Сантосом? Навіщо? У тебе ж є чоловік.
Люся не знала, як реагувати, адже це її особиста справа. Чому поліція цікавиться приватним життям біженців? Чи задля того українка покидала тоталітарну державу, аби опинитися під масованим пресом нишпорок і шпигунів у вільній, демократичній країні?
– Вам про це відомо? До чого тут це?
– У тебе є чоловік, дитина. Вас скоро депортують, – дістав декілька аркушів, Люся через стіл побачила копії рішень, які отримала родина Бабенків протягом двох років. – Поїдете собі додому, станете там жити. А все, що тут робиться, – то пусте, не варте уваги, – говорив, використовуючи надто теплі інтонації, під впливом яких жінка заревла, здригаючись усім тілом. Відчувала на фізичному рівні, що всередині неї щось зламалося, розсипався стрижень, за який трималася мало не зубами. Сором, біль, каяття, жалість до себе, ностальгія враз спливли на поверхню. Жужа, розтираючи по обличчю чорні від туші сльози, кричала на весь кабінет:
– Відпустіть мене додому, дядечко! – Її слова луною відштовхувалися від стін. – Прошу вас! Відпустіть… Я додому хочу… До мами, любої мами, до таточка… Як я сумую за своїм містом, – плакала, схилившись до столу. – Дядечко, рідненький, вишліть мене до Вінниці. Я більше не можу, не можу, не можу! – ридала, повторюючи одне й те саме.
Офіцер, який найменше очікував такої реакції, щосекунди підбігав до жінки, подаючи їй то склянку води, то серветки. Він не йняв віри Люсиним словам. Ця жінка бажає, аби її вислали з Фінляндії? Але ж такі, як вона (знав достеменно), будь-якими методами намагаються залишитися в його країні, відірвати шматок від його пирога, скористатися благами цивілізації, над якими гарував довгими десятиліттями він, середньостатистичний фін. Чоловік за півгодини заспокоїв Люсю, висотавши власні сили. До його кабінету за цей час заглядало чимало цікавих, яких він виштовхував зі словами: «У жінки істерика».
– Ти хочеш додому? – запитав, коли Люся припинила кричати, дивилася на нього блискучими дитячими очима й терла червоного носа.
– Хочу… Понад усе!
– То поїдете. Напишіть заяву. Ми вас відправимо за державний кошт. Не потрібно буде витрачатися, – розвеселився, а тоді побачив, що Людочка збентежилася. – Можете не поспішати, залишитеся ще на два тижні. Адже у вас сімнадцятого зарплата, – підморгнув, мовляв, усе розумію.
– Ми не поїдемо. Поїду лише я і дитина, – тамуючи черговий напад, сказала Люся.
– Тобто?
– Нік, мій чоловік, не хоче додому. Це тільки я. Я йому нічого не казала. Ніколи. Лише натякала…
– Це вже гірше, – офіцер дістав із полиці товстезну книжку, відшукав потрібну сторінку, довго вчитувався у написане, підперши руками скроні. – Потрібний дозвіл батька на вивіз дитини… – потічки покотилися у жінки по щоках. – Доведеться чекати депортації. Залишилося недовго, – аби заспокоїти Люсю, поплескав жінку по плечу.
– Він не буде чекати, – наважилася відкрити карти.
– Тобто піде на Норвегію? – поліцейський, судячи з усього, знав, куди зникають біженці, котрим «світила» депортація.
Люсю відпустили, так і не придумавши, що робити з її бажанням потрапити додому. Для самої жінки арешт послугував поштовхом до того, аби зазирнути в себе й сказати правдиво, чого хоче. І вона вибрала майбутнє, яке відразу й оголосила так, аби самій почути: «Я хочу додому. ДОДОМУ!!!»
