Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Нового директора не бачили з тиждень. Розповідали, що він повільно, весь блідий, плентав під дощем дорогою; що він прителіпав додому, зачинився і так от у темряві, в задусі необжитої домівки, просидів тиждень; нікого не кликав. А завод, як і за старих часів, потроху вертався до своїх звичок… Та Віталій, видно, передумував, перебирав непотрібне місиво думок. Якось до нього зайшла Аня, і він побачив її вологі сумні очі. Він простягнув руку, наче хотів їх помацати, але наткнувся на тверді груди, не затягнуті в ліфчик. Він жадібно, мов звір, потягнув ніздрями повітря; вона, скерована невидимим порухом, властивим усім жінкам, скинула руку, потім другу, опустилася на коліна і поклала свою кучеряву голову у його холодні спітнілі долоні. Може, там був дощ за вікнами, – осінь, пора падіння важкого листя і янголів.
За тиждень він з'явився на робочому місці, на подив усім зодягнений у чорний американський костюм, при краватці. Завжди бліді його щоки брав рум'янець. Першим його кроком, котрий викликав зляк, була урізана платня. Другого дня він видав наказ про звільнення кожного десятого робітника, який вживав спиртні напої на території заводу; наступного дня зірвав благодушні наміри щодо його недорікуватості, підірвавши добропорядні устої, – новий директор віддав до суду групу чиновників, звинувативши їх у крадіжках.
Комісар поліції потайки зібрав віче. Доктор Козюра з піною на губах, колошматячи кулаком по столу, через раз матюкаючись і перепрошуючи дам, вимагав екстрених дій, засобів і всього, чим багата поліцейська практика у такій от державі, – тобто директора запроторити до божевільні або сфабрикувати справу. Але начальник поліції, розвалившись за столом, глибокодумно відчикрижив передніми зубами кінчик сигарети і виявив не те щоб лояльність, а далекоглядність і запропонував товариству: а якщо його взяти до себе, не так щоб зовсім, а підігріти новим чином, завести знайомство; для чого ось цей клопіт, – бо щось він надто нахабно поводиться, зовсім не схоже на телепня. Без сумніву, доктор Козюра вбачав у цьому хитрий хід начальника поліції, щоб прибрати до рук губернаторське крісло. Начальник поліції розсердився, розлютився не на жарт і наказав викликати сюди прокурора – замшілого діда Прохоренка, який недочував одразу на обидва вуха. Прохоренко надіслав письмову відмову, пославшись на хворобу шлунка, й акуратно додав копію документа, в якому зазначалося, що всі чиновники винні у скоєнні злочину, тож санкцію він наклав ще вчорашнім днем. Вічем було прийнято – зняти Прохоренка, а натомість поставити нового директора. Що за біда? Ха! Лякає всього одна назва, місце, вважай, тільки прозивається прокурорським. Під диктовку доктора Козюри написали депешу до золотоглавої столиці. Та ранок приніс здивування, що передавалося з голосу в голос, від однієї домівки до іншої: директор зігнав до яру, – ця земля належала заводу, – робітників і під страхом звільнення з роботи та кримінальної відповідальності примусив усіх до одного копати золото. Це було в суботу, у вихідний день. Упродовж тижня робітники лінькувато місили буру багнюку в болотах, годували комарів. Кілька чоловік упилося сивухою і втопилося. Тоді відчайдухи вистежили директора і натовкли йому ребра. Побалакували, що це пахне криміналом. За кілька днів, по обіді, невідомої марки автомобіль – білий як перший сніг – захурчав шинами по тихих вуличках. Дами повиставляли плетені китайські стільчики, позіхали, затуляючи долонями каріозні роти, туманіючим поглядом дивилися на дивний кортеж, що на шаленій швидкості, збиваючи собак і бездомних котів, підкотив до тимчасової резиденції пана головного комісара поліції Посабчука. А за півгодини полковник Кравченко однією рукою обтирав спітнілу з дороги лисину, тицяв у розчервонілі пики місцевої знаті небувалих розмірів дулі і погрожував поставити всіх раком. Нарешті він не втримався, вхопив велику бронзову чорнильницю і вилив чорнило на голову Козюрі. Тривога зависла над містечком. Клопоти тут давали зайвий ґрунт для розмов, пліток, прожектів. Словом, це розвіювало нудьгу. Але ніхто довго не лягав спати, затримувався на кухнях допізна. Чуття говорило, що все тільки починається. Під ранок страх панував над усіма. Всі погляди зверталися, тамуючи втіху, до червоної стіни тюрми. Але спокій, молочний спокій добродійних громадян переривав жіночий вереск, – це з того боку, де розташовувався найбільший бордель у містечку. То святкував своє прибуття полковник Кравченко. Цілу ніч вили циганські скрипки, з освітлених вікон валив дим, лунав істеричний регіт; кілька разів на порозі з'являвся сам винуватець торжества, в самих смугастих підштаниках, з каламутним поглядом, з револьвером у руці. Полковник бабахкав кілька разів у повітря, а тоді кидався в обійми двох фарбованих блондинок з розмазаною помадою на губах. Туман щільно завис зрання. Містечко дрімало, коли долинули нечіткі далекі звуки. Вони наростали, приносячи з легеньким вітром тривогу. Сталося те, чого, напевне, найменше чекали, – центральною вулицею на конях проскакали брати Роздайбіди. Найменший, Розан, їхав попереду на огирі гнідої масті. Вони зупинилися, всі однакові з лиця, закричали низькими гортанними голосами, осадивши коней, – несподівано кинулися галопом, на превелику радість дітворі, котрій обридло посипати голови пилюкою, мурзатися в багні, грати в циганського барона і показувати голі сідниці заплилим салом офіцерським жінкам, – Роздайбіди з ходу бабахали з автоматичних гвинтівок по вікнах, піднімаючи снопи білих скалок, що так гарно й чудово блищали на сонці, що тільки-но зійшло. Дим від пострілів лоскотав ніздрі гірко-солодким запахом. Усе це було новим, наповнювало жахом і таємницею. Брати реготали. Вони захлиналися реготом; клекотіли їхні горлянки, вистрибували борлаки. Зупинилися біля широких воріт доктора Козюри, оздоблених чорним хрестом. Розан задер кошлату бороду, скинув автомат. Ворота під нищівним вогнем братів невдовзі перетворилися на купу трісок. Козюра спустив собак. Роздайбіди змовкли. Вони по черзі розстрілювали псів, що вилітали з двору. Тоді вони витягали доктора і його доньку. Доньку в нього на очах вони по черзі, а то й по два, ґвалтували, а потім повісили на старій груші. В тумані їхні фіолетові обличчя світилися лихим торжеством. Вони прогнали голого доктора Козюру під наглухо зачиненими вікнами. Там уже зі своїми бійцями хазяйнує полковник Кравченко – у розхристаному мундирі, з шаблюкою наголо він горлає: «Клянусь Перуном…» – Люта сталь свистить над головами згорблених робітників, що їх тільки-но зірвали з теплих перин; вони щось лепечуть, полковник лютиться. Ф-ф'ють шаблюка! Червона барва крові фарбує білий туман. На ту годину не крикнув жоден птах, – директор вийшов на ґвалт. Він неправдоподібно змінився: плечі похилилися, груди запали, під очима не те що кола, а чорні ями; очі наповнилися вологою і кров'ю. Він тим поглядом зустрівся з доктором, прошипів здавленим голосом: «Завтра повісити. На головній площі. Зігнати народ. Заарештувати начальника поліції».
Під обід викотилось круглобоке сонце, розбилося об пласкі дахи крамничок. Роздайбіди перестали підганяти робітників, які загороджували червону яругу дротом; з ґелґотінням, бабахаючи вгору з автоматичних гвинтівок, на низькорослих огирях пронеслися містечком, але їх зупинили національні гвардійці, що безладно тріскотіли рушничними пострілами; за ніч вони перекопали, перерили площу, вивищили барикаду і горлали через перекинуті шафи, унітази, стільці: «Смерть зрадникам!» Вони звалили двох коней Розанів. Кулі джерґотали над головами отетерілих мешканців, але все на світі для людини має кінець, лишень страх є стабільною точкою опори в її існуванні, він-то перетворює свинюку на святого, хапугу на сльозливого ченця, повію на стару клімактеричну бабу; страх тихо спить, непомітно для ока видозмінюється, набуваючи інших форм… Тож цікавість виростає з чогось м'якого, втішного, а значить – потрібного. Гвардійці стріляли паскудно; видно, покладали надію, що скоро це закінчиться і розійдуться пити пиво до своїх любок. З невеликими втратами вони задерли лапи і здалися на ласку переможцям. Отупілі Роздайбіди з гучним вурчанням кинулися на резиденцію начальника поліції, котрий оголосив себе губернатором, кинув гасло про зраду батьківщини і, озброївшись допотопною музейною рушницею, боронив себе і честь держави. Роздайбіди залізли досередини по трупах, витягли за патли все віче. Новоспеченого губернатора роздягнули до підштаників, а Альбертина Никонівна швидко надрукувала на «Ундервуді» вирок, що його було виконано негайно – під вереск: «Хай живе республіка і незалежність!» Пан Посабчук упав, шматований кулями, розстріляний національними гвардійцями, які нещодавно так затято боронили його. Він лежав, широко розкинувши ноги, двометровий красень із розбитою головою і продірявленими грудьми, і шовк ночі роздувався теплим вітром. Попереду цілих десять годин, щоб усім добре подумати. Директор, з вини якого зчинилася вся ця заваруха, не з'явився. Слово «війна» здійнялося і загусло в повітрі. І людину душить невідомість. Коли вона зникає, то короткочасна ейфорична радість пульсує в голові… Шовк ночі, чорний її креп розвіюється над принишклими домівками; псюги виють на круглий місяць; перші дні осені, немилосердно теплої. І наступного дня містечкові дами, полишивши клопіт кухні на чоловіків і челядь, одягнувшись у найдорожчі, найяскравіші сукні, видавалося, що зовсім без ляку, – походжали взад і вперед тихими алеями, вулицями, а Роздайбіди повсідалися чорними круками на мармурових східцях порожньої мерії, жадібно пасли чорними пастками очей порожевілі груди, руки, щоки, випнуті сідниці; вони не перемовлялися, а чогось чекали. Дамам, з усього, нічого було робити вдома, й вони так от гуляли до обіду. Ця пора, напевно, найжахливіша в тихих провінційних містечках; від неї віє не тільки безбарвним, без смаку трав, без пташиних голосів, вітром; щось потворне, слизьке і мокре, як долонею, проходить ополудні над сонними від щедрого сонця кварталами; і хто на цьому знається, навряд чи ризикне вистромити на вулицю носа. Подейкували, що за німецької окупації о такій порі німецькі солдати ховалися в затінку, обпившись шнапсу, бабахкали з рушниць у повітря, щоб розігнати цю наповнену сонцем і жахом осінню тишу; німці забували про сталінських партизанів, а їхні сталево-блакитні очі зацьковано глипали на годинники, що їх у великій кількості завод Круппа постачав вермахтові. Отож на цю пору увагу всіх присутніх на Центральному майдані привернув довгий чорний автомобіль; автомобіль повільно виїхав з-за розтопленого осінньою спекою горба асфальтної стрічки. Одразу стало видно чотирикутне каре бійців полковника Кравченка, що йшли чітким кроком за метр від автомобіля. Директор стояв на повен зріст; поруч, затиснувши в маленькому дитячому кулачку стосик паперів, примостився Ліліпут. Він зло глипав круглими намистинками очей з-під зморшкуватих повік. Обличчя Ліліпута нагадувало печене яблуко. Він дихав важко; а як автомобіль зупинився, всі погляди чомусь звернулися до нього, а не до директора. Воно так і справді було. Ліліпут дивакувато смикнув гостреньким підборіддям і зачитав універсал, у якому говорилося про військовий стан у країні, вводилася комендантська година, а новий директор спокійно називав себе президентом, тобто диктатором; наприкінці додавалося, що комендантська година вводиться в разі військових дій. І без того збуджене населення нарешті дало волю почуттям. Населення закричало: «Слава! Слава! Слава!» Того ж дня дами без усякого сорому віддавалися воякам – у скверах, пивницях, казармах. Містечко шаленіло від захвату. Диктатор проїздив, зіщулений і згорблений, у чорному костюмі. Ліліпут зачитував указ-універсал, магнетично притягуючи до червоної дірочки рота, звідки лилися нерозбірливим потоком звичні казенні слова, – люд вичитував свою долю. Цілих три дні народ святкував, – на вулицях, у дворах розставляли столи, накриті білими скатертинами; столи заставлялися суліями із самогоном, смаженими поросятами, курми, голубцями та затиранками. Проте диктатор не брав участі в цьому шаленому дійстві. Перед захмелілими громадянами виступив директор жіночої гімназії. Усіх присутніх він палко запевняв, що покладе подальше своє життя на благо, користь і процвітання батьківщини (він ледь не бовкнув – нової, але й це не врятувало його від смерті); за ним на уквітчану трибуну виліз учитель співів, – діти вдарили по клавішах акордеонів, затягнули пісні. А Роздайбіди лежали під полудневим сонечком на траві, погладжуючи кошлаті груди. За вчителем співів, котрий проспівав «у фрунт» гімн сторічної давності, з'явився вчитель географії – мудрий чоловік. Він чемно привітався з усіма присутніми, виголосив неприємну (для нього особисто) новину, а радше – факт відсутності пана диктатора на цих зборах, воістину народних. По цих словах Ліліпут витяг товстий зошит у шкіряній обкладинці, розтулив ротика і щось занотував, швидко дряпаючи самопискою по сторінках. Роздайбіди в кущах реготнули. І коли в наступні дні народ очухався – всі з цікавістю приглядалися до Ліліпута, який, відчуваючи на собі тисячі зацікавлених поглядів, походжав, напускаючи на свій вид сяйво знаменитості. Один з полонених через багато років засвідчував, що гузно Ліліпута не пропорційне решті частин тіла. Спробуй розберися, коли ти його зроду не бачив. І той бенкет треба було б, кажуть, описати, але, панове, – це так само нудно, як і війна, що про неї йтиме оповідь у коротких рядках. Що вам говорити, – держава ніколи не потребує вашої душі, але вона залюбки візьме вашу кров і м'ясо. Тож готуйтеся до чогось кращого, практичнішого, ніж оспівування неозорих берегів країни Золотих Мрій.
