Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
Далі я вже не перебиваю. Зазвичай далі я даю Оркові сповна отримати кайф від опису пиятики на катері, де було і «стоп машина!», і зустрічний танкер, який ледь не роздушив їх, і прораб, що, очунявши, сам став до штурвала, повів «Барса» разом із баржею й будматеріалами на ній до газових родовищ півострова Ямал і так далі.
Проте це ще не все. З улюблених є ще в Орка історія про кабанчика Борю. «Нада Борю заваліть!..» — звертається він до Сашуні. — Знаєш це? — І продовжує: — Мешкала там, у посьолку на Ямалі, одна сім’я. І був у них кабанчик, і звали його Боря… Він часто просто ходив собі по тундрі, і Надька, жінка, що його тримала, не раз приходила до нас, стукала у вагончик, шукала його: «Борьку нє відєлі, гдє–то Борька пропал?». Але насправді Борька ніде не пропадав, а просто в тундру трохи попастися виходив… — щоразу від одних і тих же пояснень ловив кайф Орко.
Проте Сашуня із суто професійним інтересом готовий був слухати цю історію ледь не щодня. І про те, як Орків шваґер Михайло проткнув нещасного Борьку шампуром для шашлика, і про його ікла, загнуті до очей, і що сала на ньому майже не було, а м’ясо відгонило рибою.
Коли згадка про сало, то ми всі, як правило, оживаємо, і кожен намагається вставити якісь свої п’ять копійок. А Вікя, крім того, ще оживає, коли Орко згадує деякі свої зустрічі з місцевими ненцями, точніше з їхніми жінками. Але міф про те, що аборигени готові поділитися жінками, виявляється міфом. Принаймні ненців, за словами Орка, це точно не стосується.
А коли нам, трапляється, вже кортить поговорити, то, окрім улюблених історій, є ж іще тема безконечності Всесвіту. Орко починає, і останнє слово також за ним. Бо ж Сашуня більше по свинях, а Вікя — по дівчатах, мене ж, окрім риболовлі, останнім часом узагалі мало що колише. Принаймні стараюсь, щоб саме так. Щоб лише позитивні емоції… І Вікя, бачу, також старається, щоб позитивні. І в Оркові теорії про те, що вода у нашому тілі й у каві може бути з однієї комети, він так само, як і я, не вірить.
— Ти подумай, що безконечність Всесвіту — це і безконечні можливості, — часом саме цим закінчує Орко.
— І втрачені також, — щоразу одне і те ж кажу йому я.
— І втрачені також, — погоджується зі мною він, але додає: — Але ж втратити — це лише одна з можливостей. Подумай про це! — чи то жартома, чи всерйоз запалюється Орко, часом це навіть важко визначити.
— Обов’язково подумаю, — обіцяю я йому, і Вікя також обіцяє.
Останнього разу ми обіцяли йому це 26–го, у перший день, коли вийшло сонце, перед поїздкою на картоплю. Бо тоді саме і Вікя підійшов.
— Ти ще не чув останніх новин, — ще кинув тоді мій бляднолиций «двійник». — Світова криза насувається, старий. І нас, напевне, скоротять серед перших…
— А нас за що?.. — Новина й справді!
Втрачати роботу, нехай навіть і таку, мені не хотілося.
— Будуть установлювати охоронну сигналізацію, а ми будемо зайві, — вніс доповнення Вікя. — Мені по великому секрету «чорна вдова» здала інформацію… І взагалі. Всі лякають тією кризою.
— Ну, «чорна вдова» — це ще не все… — Але закінчити мені не дозволив телефонний дзвінок.
Це була Інка.
— То що, я чула, у вас уже сонце? — Видно, мама вже поділилася з нею радістю. — Їдеш завтра? Дивися там, бережи «цьопу–мацьопу»!.. — начеб трохи винуватим тоном напучувала сестра. — Дивися, вернися до ночі, про Шона не забудь.
— «Цьопу–мацьопу», аякже!.. Хіба її можна не берегти? Не хвилюйся.
— І хлопців береш?
— Ну а?..
— А хто там буде? — вимагала звіту сестра.
— Всі… Орко, Сашуня, мій напарник Вікя…
— Наш електрик Сідоров? — трохи пом’якшала тональність. — Слухай, а вони мені машину не вимастять?..
— Ні, вони будуть чисті. Я їх викупаю у ставу, серйозно…
— Міг і не казати. Тепер буду переживати. — Голос у сестри став, як завжди, як у справжнього стоматолога.
— А що за «цьопа–мацьопа»? — недовірливо буркнув мій «двійник».
— «Цьопа–мацьопа» — це «туфелька»… До речі, хлопці, я не хотів сестрі говорити, але з нами буде ще одна цьопа… Журналістка, афроамериканка українського походження. Це офіційна версія, для мами і тітки…
— Що, береш її?.. Та нє, старий, може, не варто? — зробив здивовані очі Вікя: він одразу зрозумів, про кого я. — Ти подумай, то ж село.
— Ні–ні! Берем–берем! Ти що! — втрутився Орко. — Ото буде класно. Яшо, я за!..
— Обійдемося без голосування, — сказав я, запихаючи свого сивіючого хвоста під комір: це вже сильніше за мене, на рівні рефлексу, бо коли я збираюся додому, то завжди запихаю хвоста за комір.
— А що за американка? — поцікавився Сашуня й так і залишився стояти з відкритим ротом.
— Насправді вона українка, просто чорношкіра, — пояснив я йому.
Він єдиний з моїх друзів ще не встиг познайомитися з Анжелкою, він її ще взагалі не бачив.
хай живе картопля!
Того ранку я навіть додивився серіал про сурікатів, про невтомну Флауер та її сімейство, а потім ще й шматок серіалу про змієловів з Тоні Гейдом. Щось про королівську кобру, і навіть обговорив це з Орком по телефону.
— Ґейтсом? — перепитав Орко.
— Гейдом, — поправив я його.
А потім ще й прочитав у свіжій газеті початок авторської колонки нашого редактора:
«Ніжно–срібляста павутинка, що раптово з’явилася вчора на антені мого авто, і ці яскраві жовтозолоті фарби вздовж бульварів та набережної, і їх відображення, наче збільшена проекція у плесі озера, й скляна прозорість самого плеса нагадали про неминуче — у Тернополі знову бабине літо…»
Нічого так, хоч і редактор.
А вже дорогою до «Пінгвіна» зустрів дружину одного відомого художника. Цю жінку я вже давно називаю лише так — «дружина відомого художника», хоч із самим художником я також знайомий (на те він і відомий), і вона сказала мені, що у галереї Спілки відкрилася виставка польських карикатуристів. Ця жінка замолоду була неймовірно вродливою. Минулого літа я навіть хотів з неї почати серію «Жінки бальзаківського віку», але так і не наважився їй про це сказати. Часом так буває, що спочатку в голові з’являється назва, а вже під неї шукаєш композицію. А Орко взагалі вважає, що бальзаківський — це від тридцяти!..
Обминаючи гурт польських туристів на Валовій, я скоротив собі шлях по Брюкнера. Вже й забув, що там Яким у своєму вікні над столярнею. Він завжди на посту. І я подумав, що сьогодні у мене таки ранок художників. А Яким хіба пропустить нагоду, щоб не кинути слівце?.. Автор відомої картини, нехай навіть і однієї, — «Риба, що дихає вогнем», але я її бачив — і цього досить. І всі, хто хотів, її бачили, бо вона ж у нашому драматичному театрі прикрашає фойє… Стоп, «Риба, що дихає вогнем»! Я згадав, що недавно десь щось уже чув про неї. Але ж точно десь чув… Та коли хочеш, то ніколи ось так одразу не згадаєш, принаймні не з моєю головою.
— Це моя земля, чого ти там ходиш? — озивається зі свого вікна над столярнею Яким, таки заскочив зненацька. — То мої машини! То моя церква! — показує він на собор і показує свої залізні зуби, жартує.
— Та от на виставку…
— Заходь до мене, нащо тобі та виставка? — виставляє бороду за вікно.
Сам він тепер нікуди не ходить — така у нього тепер йога, лише гукає з вікна до знайомих, а часом і до незнайомих. Я кладу долоню на серце, пафосно вклоняюся старому приятелеві і завертаю за ріг, до галереї, де одразу ж із дверей зустрічаю навіть дуже непогану компанію. Марека Цибулю з Каліша, Анжея Сосновського і ще декого. Ще з ними були якісь дівки начеб зі Львова. І хлопці, і дівки вже були у гарній нормі. Марека, наприклад, я знаю ще зі свого варшавського періоду.
Марек мені також зрадів й одразу взявся за олівця. Відтак кількома точними штрихами зобразив мене в позі йога і подарував мені цю роботу. Але чому саме йога? Може, він мене сплутав з Якимом? Чи перед тим їм Яким також щось гукав зі свого вікна і Марек, ще під враженням, переніс усе це на мене?.. Я потім той малюнок поклав у якусь книжку і досі знайти не можу. Але того дня його бачили всі, хто тільки був під «Пінгвіном», бо з виставки я пішов саме туди.
