Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
— А з якого журналу? — першим озвався Сашуня.
— Українського журналу. Вас побачить уся Україна!
— А хулі! — підморгнув Сашуні Орко.
— А що, «Сіті лайф» знов почав виходити? — здивувався Вікя.
Молодець, не чекав! А чувачок пам’ять має… Про замовлення я, звичайно, пожартував, але ж хлопці мене не розчарували, прийшли. Я і їх постараюся не розчарувати.
— Добре, що хоч зуби встиг вставити, — зітхнув Орко.
— Якщо всі за, то виїжджаємо завтра о восьмій ранку, — сказав я і над головами хлопців жестами показав ще чотири кави.
— Мені — зелений чай! — оглянувшись до офіціантки, поправив мене Орко.
Мені було приємно, що й Вікя не відмовився, все ж таки «двійник». Нічого, до вечора, поки його зміна, я обіцяв вернутися, бо ж у мене також — містер Шон. Сашуня, мабуть, десь ковтнув трохи пива, бо виглядав збудженим. Для Сашуні алкоголь є убивцею: він оголює його нерви, шарпає ним і кидає. Сашуня і сам це знає, і боїться цього, але все ж деколи дозволяє собі ковток–два, а потім знову зарікається.
— Форма одягу робоча, польова, і якщо у когось є хороший рискаль, то також можете прихопити, — сказав я. — А тепер — увага! — Я дістав із сумки «Нікона» й почав ходити довкруг хлопців колами, роблячи фотку за фоткою на повному автоматі… Бульвар, осінь, люди… І найкращі друзі під рідним «Пінгвіном».
На початках мене цікавило у фотографії тільки те, що вдавалося зняти, що бачив сам, а чи показували інші. Але з часом потроху стало доходити, що набагато важливіше не те, що попало у кадр, як те, що туди не попало. Може, та ж таки «Чорна кішка у темній кімнаті» й стала для мене у цьому сенсі вирішальною. А ще важливо у потрібний час опинитися в потрібному місці, і бажано ще й із хорошою камерою в руках. Тобто від везіння також багато залежить…
А тоді під «брезентом» хлопці просто дуркували, приставляли один одному роги, а потім ще дехто приєднався.
І з архітекторів, і з відставників: «Яшо, давай ще нас на згадку!» — лунало і від інших столиків.
— Мистецтво закінчення робочого дня — краще з танцями! — сказав я тоді під «Пінгвіном». — Але сьогодні обійдемося без танців. Якщо пощастить, танці будуть завтра!..
— В клюбі завтра будуть танці, — прокоментував на прощання Орко.
А потім від «Пінгвіна» я ще перейшов на інший бік бульвару — у «Козу», де мене вже чекала Анжелка. Вона захотіла «Американо», а я вже — то лише сік.
— Ну, то як, завтра хочеш зі мною у село? — нагадав я їй.
— Хочу, — відповіла, не роздумуючи, ще до того, як їй принесли каву.
У «Козі» перед вечором часто бувають чорношкірі студенти. От і цього разу у першому залі, справа від бару, стовпився їх гамірливий гурт, але Анжелка до братів по расі поставилася байдуже. Ніяк не прореагувала, лише ковзнула поглядом, і ми пройшли до наступного залу. А потім, я помітив, вона намагалася й не дивитися у їх бік, як зазвичай намагаються не звертати уваги на зайве, недоречне нагадування.
— А бараболю копати умієш?
— О! То я вмію! — За боковим столиком, на тлі полиць із книгами, наповнена оптимізмом, вона мимохіть викликала захоплення. — Ми в інтернаті знаєш, скільки її сі накопали?..
— А після копання — то ще й рибалка в лісі… Я ще хлопців беру, ти їх бачила, крім, може, Сашуні, але я тобі і про нього розказував. Так що у нас там буде весела компанія… А на рибалці, там, на Ставках, у лісі, у мене завжди якісь пригоди…
— Які пригоди?
— Кожен раз щось… Як не на дерево закину, то у воді за присторч зачеплю і обірву, частіше, звичайно, обірву. Або рибальського стільця забуду… А одного разу ми з моїм колишнім шваґером Іваном потопельника врятували. П’яний був.
— Хто? — чомусь здивувалася Анжелка.
— Він, звичайно. Хоча й ми також, але… А то, буває, ні на що не клює, а на хруща візьме ось такий амур! — Я розвів руки над столом. — Або знайдеш на березі кукурудзяне зернятко (якийсь інший рибалка розсипав), і на ту кукурузку й візьме… Або дятла побачити!
— Дятла побачити — то, по–твоєму, пригода?.. — засміялася Анжелка.
— Ще й яка пригода! Там знаєш, скільки дятлів?.. Над водою багато сухих дерев, і вони там роблять собі дупла.
Тієї ночі якраз випало моє чергування. Вікя не приходив, а я майже не дивився телевізора, лише останні новини по «плюсах». Як він і радив, щодо суботньої пачки газет я ще звечора домовився і з шофером, і в «Анастасії». І тієї ночі мені спершу приснилося, що я раптом забув, як варити кашу з гороху для коропа — коли додавати олію і яка пропорція манки… Я так довго не міг того згадати, що аж прокинувся у холодному поту і з полегкістю зітхнув, що це тільки сон, і знову заснув. А вже десь під ранок мені приснилися здорові білі зуби без щілинок. Так, начеб пластмасові…
Зранку поліз до телефону. Спочатку — Інці, але у таку рань вона ще була поза зоною. Потім мамі, яка вже чекала дзвінка. Коли я їй сказав, що мені приснилися здорові зуби, мама заспокоїла, що це все одно краще, ніж якби приснилися хворі, і з нею важко було не погодитися. Про кашу для риби я про всяк випадок промовчав… А рівно о сьомій, як і домовлялися, я набрав київстарівський номер Анжелки.
— Хотіла? Збирайся, якщо хотіла.
Проте ранок усе ж почався з конфлікту із Сашунею. Першим прийшов Орко з новеньким рискалем, а слідом — Сашуня із загадково відстовбурченими кишенями. Я вже чекав їх у машині біля верхнього тунелю на Бродівській, там, де стоянка. І коли Сашуня із застиглим самовдоволенням на обличчі почав розкладати на капоті вздовж вітрового скла вміст своїх кишень: упаковку сушених кальмарів, шоколадку «Баунті», сушені горішки «Козацька розвага», плавлений сирок «Дружба» й у рядочок по одній іриски «Киць–киць» — я одразу зрозумів, звідки це, й аж скипів від злості. Та все ж пам’ятав, що на Сашуню з його хворобою кричати в жодному разі не можна.
— Це я в дорогу, — побачивши моє незадоволення, трохи розгублено прорік Сашуня.
— Ми ж домовилися, що із супермаркету ти більше нічого красти не будеш, — спокійним тоном нагадав я йому.
— Ну, то я не тепер. То ще давно, — завів стару платівку Сашуня.
У цей момент нагодилася Анжелка. Хлопці її помітили, і я бачив, як мимоволі замилувалися тим, як вона красиво йшла, посміхаючись на всі свої сліпучо–білі зуби. А вона підійшла і, нікого не питаючи, з посмішкою смикнула собі з капота «Баунті».
— Знайомтеся: це —Анжелка, — сказав я. — Ну, добре, зам’яли, — кивнув на розкидані по капоту Сашунині гостинці, й Орко одразу потягнувся по кальмари.
Наступною проблемою було те, що Орків рискаль мав задовге держало і не влазив у багажник. Врешті–решт він узяв його в кабіну собі між ноги, а держало виставив у вікно. Так із напіввідкритим заднім вікном і довелося їхати. Вікя, що прийшов останнім, виглядав невиспаним і блідим, аж світився.
Коли я завів двигун, Сашуня кинувся до капота, вхопив сирок і поклав назад у кишеню, а «Козацьку розвагу» простягнув «двійнику». Мені тицяв «Киць–киць», але я не прореагував, і він висипав їх на коліна Анжелці, що сіла спереду, поруч зі мною, й одразу пристебнулася.
— Ой, шо то? Дєкую!.. — сказала вона.
Анжелку Орко і Вікя вже бачили, але бідного Сашуню її білозуба посмішка й африканські кіски, я це помітив, вразили неабияк. Потім він ще довго не міг розтулити рота. Натомість Орко й Вікя, що разом з ним тиснулися на задній сідушці, цілу дорогу жартували, кепкуючи і з мене, і один з одного, і з «твердочолих волиняків», і з «жидуватих галіцусів», з інтересом поглядали на мою чорношкіру супутницю, слухняно пристебнуту, урочисто зосереджену. Усе це налаштовувало мене на філософський настрій! Я також переважно мовчав, лише час від часу відповідав хлопцям на їхні кпини, та ще інколи коментував Анжелці деякі деталі краєвиду.
Коли проминали Товтри, я не забув нагадати всім, де вододіл між Дніпром і Дністром, як і те, де був старий кордон між Волинню й Галичиною. А також, під яким деревом зупинявся відлити Богдан Хмельницький у своєму поході під Зборів. Правда, про відлити — то я вже вигадав, але справжню трьохсотлітню липу при в’їзді у Нижні Луб’янки я їм таки показав. Ось так і народжуються міфи. Воно й не дивно: сто років екскурсій не проводив!.. Правда, про просто Марію у маках я все ж промовчав, хоч і це було також із цієї ж серії. Я тоді примусив її тут, на горбку між Синявою і Нижніми Луб’янками, добряче наприсідатися серед маків. Пізніше ця робота була на обкладинці «Каравану».
