Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Так він прожив три роки. Відомо, що на четвертий рік він спалив рідне містечко й перебрався на Зелений Острів, а війська його полишали клапоть за клаптем території, спроквола боронячись, – війна затяглася не на один рік. Розповідали, що якогось дня його застали в дикому нападі злості, з білою піною на губах – диктатор кричав, волав про зраду. Він оголосив, що здається на милість ворога. Це теж плітки. Щодо Зеленого Острова, де розташувалася його остання резиденція, немає ніяких сумнівів. Там він перебував до кінця, під захистом своїх гвардійців. Він байдуже слухав істеричні крики дружини. Аня клала на обліплений білим язик рожеві пігулки, а коли напади істерії не повторювалися, мовчала разом із чоловіком. З упевненістю можна сказати, що його з'їдала марнота минулих днів. Одного дня з'явився Лящ, який відбував покарання у божевільні. Завдяки війні він звільнився, тож прийшов до свого колишнього товариша. Але вони не змогли поговорити. Хоч би як натягували рівність розмови – з того нічого не виходило. Диктатор мляво реагував на філософські фанаберії Ляща, відказуючи, що людина нічого не варта, неспроможна вирішувати за себе, і думки її – не що інше, як порожня балаканина; керує людиною страх перед чимось, може, перед Богом, проте в цьому краю люди більш забобонні, ніж віруючі. І Лящ пішов ні з чим. Того року військове щастя знову повернулося до нього, проте злягла з паралічем його дружина, і диктатор просиджував у будиночку, схожому на очеретяний хлів, пив козяче молоко з вівсяними коржиками, тримаючись настанови свого батька.
Його підхоплювала течія часу, і він як міг опирався цьому. То не була хвороба, як зображували це пізніше літописці та історики. Напевне, для того й поруйнував він рідне містечко, щоб зупинити ту швидкоплинну ріку. Там він поклав рештки армії. Подейкували, що, дивлячись на широкий килим червоного жару згорілого міста, на бурти димлячого трупу, він сказав, витягнувши пазуристі руки: «Навіщо людям будувати храми, якщо вони вірять тільки в себе…» Тож його біографія така вбога, що якби не Аня і не щоденні чотири-п'ять склянок молока, то нічого було б розповідати. Його обходило одне – сидіти сиднем, тяжко підібравши по-дитячому коліна, непорушним поглядом міряючи відстань від стіни сірого очерету до чорних кар'єрів. За квадратною його спиною вуркотіла війна. Проте зір його муляла Аня, яка істерично хникала і клала на язик рожеві пігулки. Скільки пройшло років, днів, годин? Вічність не зупиниться, якщо навіть земля перестане існувати. З упевненістю можна сказати – він не бачив навколишнього. Навряд чи чув гупання важкої канонади, не бачив заграв над містами. Й там, на Зеленому Острові, він здивовано повів головою – верещання його останньої жінки, жінки не його крові, мов хтось відтяв, і той крик одійшов. Начебто вперше він побачив солдатські кирзяки, тріск нетривкої криги; до його слуху не те щоб торкнулися, а боляче вдарили голоси людей, які раділи невідомо з чого, коли їм до рук потрапляло рожеве яблуко; цигарка наповнювала солдатів невимовною втіхою, – він відчув оту втіху, – зашкарублу, проте болісну, як світанок для людини, яка вийшла з в'язниці. Ховаючи відчай, диктатор зрозумів, зводячи голову, – небо вибухнуло над ним океаном, – зрозумів, що жив у якомусь світі, від котрого вимагав за одну хвилину всього, натомість утратив щось істотніше, може, те, що людина повинна отими кирзяками місити багно; він якусь хвилину дивився на широке руслище неба, на степ, на сизу кушпелінь далечини. Він простодушно чіплявся поглядом, ловлячи фарби і звуки. Напевне, він побачив, як розлущуються бруньки на сухих бадилинах сірого, всохлого з літа очерету, як ворушаться жаби; він думав, що люди не такі й лихі, зовсім не лихі, бо вони є всього-на-всього людьми, і яке там з біса пекло, коли вони ще за життя собі намурували в'язниць, катівень, видлубали затишні труни, мовби там їм вічність лежати живими… проте це тільки наші думки… Потім він побачив білого лева, що вільно ступав степом. Зовсім нечутно з очерету вибіг Лящ. Згинаючись, за звичкою, під вагою тіла, поминаючи збайдужілих гвардійців, він перетяв чорний трикутник багнюки, – диктатор з відчаєм слухав лопотіння неба над головою і зі сльозливою дитинністю думав про те, що він не може згадувати, бо йому нема чого згадати. Океан неба над ним; він чує, як ворушиться тугими стеблами степ під лев'ячими лапами; рука поволі зводиться, щоб затулити очі, – йому не чути слів Ляща, не чути, як велика пустка западає на землю, а там, зі сходу, він, напевне, бачить щось неймовірне й гарне, бо губи розтягує блаженний усміх. Тут голос його жінки зривається на високий: десь від степу, плутаючи білі гриви в ногах, на нього суне табун білих коней, кожен із рогом на лобі. І по тій короткій хвилині він, якби міг, то вгледів би велику заграву вогню над лісом, над чорними лунками кар'єру, де копошаться вгодовані людським падлом великі чорні раки; він би неодмінно побачив, як голова його розлітається на неправдоподібні червоні квацьки. Він може тільки подивуватися з легкості і кумедного переляку Ляща, який зовсім по-жіночому жбурляє пістолет на землю. Він дивно якось стоїть, той Лящ, зовсім по-бабському стуливши коліна, присівши навпочіпки…
Через добрий десяток років пошарпана електричка гуркотіла битими коліями: зусібіч у вічі впадали видлубані вибухами ковбані. Я куняв, потішений думкою, що нарешті таки здихався редакційного гармидеру, примостившись у досить зручному, але обшарпаному кріслі, розманіжений щедрим квітневим сонцем. Голос молодої блондиночки джеркотав мухою і спершу тільки дратував мене. Далі, видно, дорога належала й зовсім занедбаному трастові якоїсь компанії, – електричка загуцикала ще дужче, а блондиночка на диво ожила, заджеркотіла вже серпневою мухою, тож мені випадало тільки слухати цю поштиву жіночку і дивитися на краєвид, від якого мало-мало, але холонула кров у жилах. Ми викотили на рівнину, було десь під полудень, – земля від краю і до краю рясно притрушена попелом, сірим, мов порох, від давності. І от так ми перебиралися, з дуже малою швидкістю, і мені дедалі більше випадало спілкуватися з панянкою, втупивши осоловіле від нічної втоми обличчя в безрадісні краєвиди. Електричка не знати чого зупинялася на кожній станції, проте ні людей, ні помешкання близько не було видно. Отож я не витримав і зійшов біля розваленого мосту. Скільки сягало око, лежав навколо попіл. Я постояв біля розбитого мосту, слухаючи, як позаду відходить, гуркочучи, електричка, – нагнувся і набрав у жменю попелу: теплого, з різними камінчиками. Викинувши попіл, що завис у безвітрі, я рушив уздовж висохлого руслища.
Мене попервах навіть тішило отак пройтися кілька кілометрів обезлюділими місцями; про те, що тут колись жили люди, можна було тільки фантазувати. Не більше. Отямився я тільки тоді, коли від нестерпної спеки стягнуло на плечах і шиї шкіру. Тож за слушне поклав повернутися. Йдучи назад, мабуть, збився з путі і вийшов до змілілого потічка, де на пригорку росло кілька морельок, прибитих брудним квітом, а трохи далі стояв великий військовий контейнер, бурякового кольору, що, з усього, правив комусь за помешкання. Сходячи до води, почув людський крик, що тут озвався добрим десятком голосів. Я вгледів на тім боці постать. Постать замахала руками, підкликаючи до себе. За хвилину ми стовбичили один проти одного. Чоловік, зі спотвореним опіками обличчям, гаряче заговорив, що давно не бачив людей, мабуть, я прийшов від залізниці; відтак скоромовкою додав, що воду пити не можна, бо вона отруєна, а п'є він тільки з криниці, там, за лісом. І незнайомець тицьнув у той бік, де височіла гора, а на ній – чорне остюччя. Це й був ліс. Потім він запросив до себе в помешкання, додавши: вранці він покаже дорогу до порту. Порту? – здивувався я. А він швидко закивав головою, мовби доводячи самому собі: он там, за лісом, солоне озеро і ходять пароплави; там живуть олюднені обри. Хто такі обри? Видно, я далекий від усього чоловік. На тому він і замовк, запрошуючи до хижі. Пройшли в хижу, де підлогу було заслано смердючим лінолеумом, а за ліжко правили жмути ще свіжих водоростей. Чоловік роздмухав вогонь. Він роздував вогонь і весь час скаржився на обрів: днів зо два тому вони зарізали в нього теличку, добре, що ото вчасно наскочив, то вбив одного із самопала. І він показав, досить жваво, як застрелив обра. Куди він його подів? А в яму кинув, його ж одноплемінці і зжеруть, навіть кісточок не лишать. Таке от діло. Він, щоправда, пам'ятає старі часи, ще до Великої Війни, коли про Солоне Озеро і згадки не було, а тут, довкруж, за десять миль, стояли міста. Війна геть понищила все. Не хочеться й оповідати, таке лайняне діло. Зовсім занапастили край.
