Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗
І тільки з Анжелкою, поки хлопці сперечалися, чи у Збаражі тепер роблять горілку «Калганофф», чи деінде, я поділився давнім своїм спостереженням про те, що саме дерева, які за останні п’ятдесят років попідростали, зробили наші міста затишнішими. Бо на фотках 20—30–х, та й навіть 50–х, років дуже мало у містах старих дерев. Можливо, дещо пояснює те, що тоді й у містах ще багато будинків опалювалося дровами. А відколи дерева перестали вирубувати, коли за це почали карати, це помітно змінило обличчя усіх наших міст, і зі мною всі погодилися, навіть Орко. Мабуть, хотіли, аби швидше заткнувся.
солодкий дим вітчизни
Коли переїздили Горинь, я звернув увагу хлопців на старезні ясени вздовж греблі.
— Відколи пам’ятаю, вони такі. І мені ще бабця розповідала, що і на її пам’яті вони були такими…
— Років по двісті, не менше, — висловив припущення Вікя.
— Такі ще є по дорозі на Вінницю, — сказав Орко. — Кажуть, їх ще Катька посадила…
— По–перше, там — липи. А по–друге, Катькою там і не пахло! — кинув я своєю скоромовкою.
— А може, й Катька, але не та, — видав ще одне припущення Вікя.
— А ти скільки дерев посадив за своє життя, Сашуню? — поцікавився Орко.
— Не знаю, багато. Ми колись у лісі жили.
За рибгоспом, на горбку, коли переїхали греблю й «туфелька» напрочуд легко здолала крутий підйом, я зупинився. Відкривалася панорама величезного ставу на південь від дороги й лісу за смугою полів з півночі. І ряд старих черешень уздовж старої, розбитої дороги на Гриньків теж міг бути цікавим другим планом. І я сказав:
— Вилазь!
— Що, вже? — зрадів Орко.
— Так, фотосесія починається!..
— Що, приїхали? — недовірливо зиркав на рідколисті старі черешні та бурякові плантації за ними Сашуня.
— Ні, тільки сфотографую вас, і через п’ять хвилин їдемо далі, — сказав я, принагідно згадуючи, як колись на цьому ж місці також фотографував і просто Марію, а ще раніше — й Анну–Марію Кі.
Поки розставляв хлопців, поки наводив, поки чекали Сашуню, що бігав за черешні й ніяк не міг знайти собі місця, присідаючи то там, то тут за кущами окрай буряків, то не те що у п’ять хвилин — ледь у півгодини вклалися.
А вже як поминули Золотий місток, і «Чани» на горбку, де колись зберігали аміак, а тепер лишилась тільки сама назва, і оброслий сосняком «Конячий цвинтар» і нарешті перекотилися через Дерев’яний міст (давно вже також не дерев’яний), першим із сільських жителів нас зустрів кіт, точніше кошеня, сіре й гостровухе, і це я сприйняв як добрий знак. Вискочило з бур’яну ледь не під колеса, а далі — залишки напіврозваленої ферми і вибоїни центральної сільської вулиці, які з кожним новим головою села стають усе глибшими, здавалося, зустріли нас, як рідних. Мама також уже виглядала нас, сидячи на лавці перед подвір’ям. Хтось таки відремонтував, бо ж мені дзвонила, що сусідські дітиська нашу лавку поламали.
— О, навіть не знаю, як тепер будемо ділити урожай! — радісно зустріла нас мама.
Треба хоч трохи знати її, щоб оцінити всю глибину і дотепність сказаного. Але коли серед блатної компанії моїх «копачів» вона побачила ще й чорнолицю дівчину з моїм «Ніконом» на шиї, то навіть мамі, яка, здавалося, вже давно звикла до моїх дивацтв, на кілька довгих хвилин перемкнуло.
— Мамо, знайомся: це — Анжелка, американська журналістка, — сказав я начеб напівжартома, точніше якраз так, аби пізніше, якби брехня розкрилася, видати це за жарт. — Не хвилюйся, вона нормальної української майже не розуміє, — продовжив я у тій же жартівливій тональності.
— А чого ж ти не сказав? Я була б гуску спекла! — сказала мама.
— Та яку гуску? Нехай поживе ще гуска…
— Але твоя улюблена печена картопля — то вже я не забула… А кожному до Тернополя — по мішку викопаної!
— Мені не треба, — першим подав голос Вікя.
— Та дякуємо, ми не по картоплю, ми по враження, — за всіх інших відповів Орко.
— По що? — перепитала мама.
— Добре, по картоплю приїду пізніше, але всім обов’язково розвезу, — пообіцяв я мамі.
— Наша екологічно чиста, — продовжувала рекламувати свою продукцію мама.
Я допоміг їй накрити стола під яблунею, а потім спитав про тітку.
Але мама тоді не почула.
— Винесіть–но тітку Мартоху, вона також хоче подивитися, — сказала мама, коли вже з’явився Володька.
Він мій однокласник, і всі його називають просто «Куля». Правда, школи він з нами не закінчував, бо пішов після восьмого класу у ПТУ на зварювальника. Куля завжди приходить, коли я приїжджаю, бо знає, що буде сто грам. А слідом за ним — ще й тітка Катя зі своїм городником під пахвою, й попри нас одразу ж почимчикувала на город. Вона завжди була мамі за щось винна і ще з літа чекала нагоди відпрацювати.
Такої роботящої бригади мама давно вже не мала у своєму розпорядженні і найбільше боялася, що всім не вистачить роботи. Вона одягнула свого робочого комбінезона, що Інка привезла їй з Італії, пов’язала бандану й готова була керувати процесом. Я запросив і Кулю за стіл, і він не відмовився, лише скоса зиркав на нас, непитущих. Узяв дві ложки картоплі, понюхав огірка, і мені просто шкода було на нього дивитися.
— Мамо, дай–но Володьці сто грам! — гукнув я від яблуні.
— Не дам, бо він обманщик, — відказала мама звідкись з льоху, куди полізла за молоком для Сашуні.
А Сашуня одразу ж, як ми приїхали, пішов до хліва, а мама цінувала такі хазяйські прояви. Я чув, як мама показувала йому порося, а тоді спитала, яке він молоко любить — кисле чи солодке.
— Він обіщав засторонки поладити, і чекушку винесла, і закуски дала, правда, Володька, а засторонки досі де? Мусила других людей наймати.
— Та я, тьотю, тево, зуб тоді болів, — мляво виправдовувався Куля.
Оте «зуб болів» у нього, пам’ятаю, ще десь із третього класу, так і залишилося на всі випадки життя… І враз тепла хвиля огорнула душу, і я навіть був вдячний Кулі за це мимовільне повернення у дитинство, так, начеб зараз знову треба бігти на город мірятися з кропом.
— Воване! — підморгнув я йому. — Про твого зуба ми подумаємо. А зараз ідемо, допоможеш мені винести тітку.
— О, диви–но! А поцілувати? — зустріла мене радісним вигуком тітка.
— Добрий день! — я ткнувся носом у її зморшкувату щоку.
— Таки поцілував.
— А чому б і ні?!.
— Добре, що приїхав. Мати виглядала і виглядала.
— Ну от і приїхав, тьотю.
— Знаєш, щось давно ти вже мене не фоторафірував!.. — обнімала мене за шию тітка, поки ми з Кулею знімали її з ліжка, садили на крісло й несли разом із кріслом через сінки і веранду. — Поставте мене, щоб я всіх бачила, — попросила вона. — У садок, під грушу! — показала рукою.
— Ви, либонь, уже давненько зубів не чистили? — делікатно зауважив я тітці.
— А що, з рота пахне?
— Та не те щоб, але…
— Та що ж його чистити, як зубів уже не залишилося, тільки два стирчить: один зверху, другий знизу, — радо демонструвала тітка залишки зубів.
Поки ми носилися з тіткою, мама винесла для Сашуні глечик кислого молока, а він, зачувши ґелґотання, запитав, чи можна ще й на гусей подивитися.
— Тьотю, там у нас чорненька є. — Я вирішив за краще попередити ще й тітку. — Журналістка з Америки, то щоб ви не злякалися… Така, як по телевізору…
— Ну, то нехай буде… Нє–нє, ближче до городу, — командувала піднята на кріслі тітка Мартоха.
А мама з Сашунею тим часом пішли до гусей, і звідти долітали уривки маминих коментарів, де — ґенсьори, а де — не ґенсьори… З–за стола під яблунею долітали інші коментарі, бо, поки ми з Кулею були в хаті, на столі з’явилася самогонка. Не інакше, цю пляшку мама тримала саме для цього випадку. І я не повірив своїм очам, коли раптом у Орковій руці побачив чарку. А Вікя простягнув над столом руку, також з чаркою, і ніяково посміхався.
— Старий, я сто років не пив такої доброї самогонки! — гукнув Орко. — Хай живе картопля!
