Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн полностью TXT) 📗
— Ти офіційно її викликав? — Я вмостився на краю ліжка, підбивши собі подушку під правий бік.
— Ага, зара. Я її взагалі нікуди не викликав. Підстав нема формальних, розумієш. Хто Зима в цій справі? Свідок, причому — не основний. Таких свідків, як вона, зо два десятки. Усі допитані на предмет співпраці з клубами, співвласником яких, — Грузин, націливши в стелю вказівний палець, наголосив, — спів-влас-ни-ком, січеш, а не власником, значиться Роман Каракай. Усі, звичайно, в один голос кажуть — нічого про наркобізнес не знали. Не мають до проектів Каракая та збуту великих партій екстазі та амфетамінів під час концертів жодного відношення. І, мабуть, більшість не бреше. Взагалі, Вараво, історію про Сонцеву краще того… ніде особливо не цеє… Не просувати, коротше. Усе одно ж не повірять, будуть вимагати доказів, а хто збиратиме ці докази? Я? Дуже смішно. Ти? Ще смішніше. Свідків нема. Я навіть не можу довести, що цього твого дружбана, режисера, як його…
— Барабаш. Рома.
— Ага, барабашку цього з міста спеціально прибрали. Заманили солодкою цукеркою у вигляді грошовитих зйомок. Так що усе в шоколаді.
Він хлюпнув у пластикові стаканчики коньяку. Можна, мешканцям цієї палати не забороняють. Якщо вони, звичайно, не співають тут потім хором.
Палата, в якій я лежав, розрахована на двох. Це від головного лікаря послуга за старою пам’яттю. Сусіда вчора перевівся на денний стаціонар, так що цю ніч я взагалі спав тут сам, а сьогодні раз до обіду нікого не поселили, то до завтра точно буду без нового сусіди. А там за пару днів і я звідси чухну. Ходити з поламаним ребром можна, перелом закритий. Різких рухів бажано не робити — так я й не буду.
Випили, кинули навздогін по скибці апельсина.
— До речі, про пташок, — Грузин витер губи тильним боком правиці. — Тобто про докази, яких нема й не буде. Тобі ж щось крутилося в башці, стукало. Ти ж знав, де й кого шукати. Поперся ж для чогось аж у Кіцмань, ту фотку в купальниках надибав. А я так і не знаю, з якого переляку.
— Ти ж сам кажеш — не повірить ніхто.
— А ти нікому й не кажи. Мені можна.
— Не зрозумієш.
— Та не дурніший за тебе, Вараво!
— Справа не в тому, хто дурніший. — Я дотягнувся до ще однієї апельсинової скибки, для чогось спробував роздивитися через неї лампочку під стелею. — Різні є докази. У ґудзик від штанів, відбиток пальця чи навіть свідчення якогось учасника подій повірити простіше та легше. Відбиток можна збільшити й порівняти, як он тих двох дівчат на фотографії. Ґудзик запакувати в кульочок і до справи долучити. Свідчення очевидця взяти на протокол і дати йому підписати, аби потім не відпирався. А тут…
— Що — тут? Не телися, шпар!
— Ну, як хочеш. — Я знизав плечима і поклав скибку назад на тумбочку. — Перший дзвіночок — Сонцева мене не впізнала. Хоча бачила менше доби тому. Можна це списати на відсутність звички запам’ятовувати сексуальних партнерів в обличчя. Але в такому разі вона б не виганяла мене так затято. Зима, ясна річ, нічого не скаже й не пояснить. Сам я думаю в світлі останніх подій ось що: Наталя, котра лежала в цій самій, до речі, лікарні замість Галі й видавала себе за неї, боялася зробити хибний крок. Упізнати мене означає підтримувати якусь розмову та якісь банальні стосунки. Тут легко можна проколотися. Нехай спочатку небажання спілкуватися спишеться на погане самопочуття. Але ж якщо наші стосунки з Галею більш тісні, я рано чи пізно вирину знову. Доведеться шукати причину небажання спілкуватися далі. Ні, впізнавати мене ризиковано. Не впізнавати простіше — наполегливий прихильник, проноза-журналіст. Та в такому разі доведеться не впізнавати багато кого. Це теж ризиковано. Отже, моя поява була не запланована. Зима просто не знала, як себе зі мною повести. Тому після чергової спроби вийти на контакт зі співачкою Сонцевою я отримав перше китайське попередження. І це не могло не насторожити — погроза виринула з нізвідки.
— Ну, скажімо, на той час ми з тобою прикинули, що на Сонцеву напали.
— Правильно, — погодився я. — І це ще більше насторожувало. Раз мають місце погрози, значить, напад на машину співачки теж не наша фантазія. Але сам же бачиш: усе це інтуїтивно. Раз так, то й до справи не підшиєш.
— Це все?
— Це — початок. Далі мене насторожила історія про категоричну відмову Сонцевої співати наживо. Тут же виринула тема з фонограмою. Секрету з цього не робиться, ось де фішка. Кожному естрадному співаку можна реально закинути використання фонограми та зловживання нею. Ось тоді в мене в голові стрельнуло: якщо Анжела співає під фонограму, то чи означає це, що вона співає під свою власну «фанеру»? Тут теж тільки припущення, доказів не було. Їх могла дати Наталя Зима. Але тільки я почав її шукати, як на мене відразу наїхали. Значить, Зиму в будь-якому разі треба знайти! Один час я думав, що її вбили.
— За що це?
— Багато знає. Зокрема, з нею помре таємниця живого звуку та фонограми. Тільки погодься — надто це все мілко навіть для такого склочного середовища, як шоу-бізнес. Ну, не вбивають за використання чужої фонограми! Хіба що той, чиїм голосом співають, дуже захоче вийти на перший план, усунувши паразита.
— Так у результаті й сталося. Між іншим, на що вони всі розраховували? Бобров, Зима, навіть Каракай? У Кіцмані знали — Чепелик співати не вміє. У Чернівцях могли підтвердити: Анжела Сонцева — це Галя, за яку співає Наталя. При бажанні там знайшлися б спритники, готові навіть шантажувати… хоча б того ж таки Боброва.
Я випив запропонований коньяк, зібрався з думками.
— Ось тут виникає ситуація, яку важко пояснити кількома словами. Навіть цілий день товчи — не потовчеш. Її розуміти треба й відчувати.
— Постараюся вже, — буркнув Хмара.
Я зітхнув.
Починалася найменш доказова частина всієї цієї історії. Колись вона мусила початися.
— Тоді дивись. У нас, в Україні, так заведено: якщо ти досяг якихось вершин, нехай умовних, у межах свого села, містечка чи міста, про тебе знатимуть усі. Он дивіться, це кращий і найстаріший жебрак на нашому базарі! А ви знаєте, ким був його прадід? Січовим стрільцем! Чи комуністом, тут не суть важливо. Головне — кожен мусить жити в своєму болоті. Варто людині поміняти болото, як про неї в рідній багнюці автоматично перестають говорити. У світі навпаки: якщо виходець із глибинки чогось досягає в столиці чи в світах, у тій глибинці йому ставлять пам’ятник чи бодай чіпляють меморіальну дошку. Українці заздрісні. Варто дівчинці з Кіцмані кудись пробитися, і в Кіцмані про неї пам’ятатимуть лише близькі родичі. Решта або скаже: «Подумаєш, теж мені!», або нічого не скажуть. Не було такої людини, все, аллес. До того ж, Анжела Сонцева ще не стала «зіркою» такої величини, яку можна виводити на чисту воду та чимось шантажувати з користю для себе. Таким чином, на малій батьківщині Сонцева принципово не вважалася особою, вартою уваги. Нехай собі шариться по столицях. На це й зробив, очевидно, ставку Микола Бобров. Хто знає, як би було все за пару років. Але нині — ось так. Проект «Анжела Сонцева» не був під загрозою викриття. Його просто не збиралися найближчим часом викривати.
Хмара пожував губами, мов кріль.
— Нехай так. Вам, інтелігентам, видніше.
— Але й це ще не все. Лишається останній доказ, і тут тобі доведеться або прийняти його, або плюнути зараз в мій коньяк. Зовнішність Галі і Наталі я порівняв на фотографії справді випадково. Однак у тому, що мозковим центром і головною творчою одиницею проекту «Сонцева» є Зима і треба шукати її, я переконався наступного дня після того, як вона з обличчям Галі вийшла до журналістів і заспівала. Розумієш… Наталка Зима — лесбіянка.
— Це її особисте горе, — вставив Грузин.
— Представляючи новий проект Анжели Сонцевої, її нову іпостась, продюсер Назаров заявив її як українську відповідь Діані Арбеніній та Земфірі. Тепер скороти цю фразу до такого: Анжела Сонцева — це наша Земфіра. Я нічого не знаю про згаданих співачок, тому поліз в Інтернет. Знаєш, що там пишуть?
