Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Людочка згадала розповідь викладача про його перебування в Арабських Еміратах. Цей більш-менш законослухняний громадянин Великобританії поїхав волонтером до казкової країни за програмою обміну. Був тоді молодим і зеленим, тому не надто зважав на перестороги, які лунали звідусіль від небайдужих співвітчизників-друзів і стосувалися законів мусульманського світу. Хлопець, відмахуючись від надокучливих хвилювань, обіцяв рідним і знайомим носити притаманний арабам одяг, що, до речі, було однією з умов контракту. Прожив, наче сир у маслі, декілька місяців в Абу-Дабі, добре заробляючи й гарно облаштувавши свій побут. Згодом його перекинули у невеличке містечко на півдні країни. Одного погідного дня, як зазвичай, ішов вулицею до школи, де працював учителем англійської. Йшов повільно, всміхався теплому сонечку й перехожим, яких зустрічав на своєму шляху, та за хвилину відчув, що з ним щось не так. Місцеві чоловіки голосно обурювалися, а жінки, закутані в паранджу, закривали хустинками сітчасті отвори для очей. Майкл, мало що розуміючи, дійшов до школи, де на нього чекали, аби заарештувати. Виявилося, що того дня було велике мусульманське свято, коли обов’язково мали бути прикриті долоні, тобто у цей світлий день потрібно було вдягти сорочку з довжелезними рукавами, які б закривали пальці. Майкл на це не зважив, вважаючи невеликою бідою вдягтися, як зазвичай. Необачність вартувала б довгого строку ув’язнення. І якби його не витягли зі Сходу рідні та друзі, сплативши величезний штраф, хтозна, чи почув би хтось історію цього чоловіка. Чи правда те, що розповідав про себе Майкл, а чи це вигадка – не має значення. Проте лондонець знав, що означає бути чужим у чужій країні.
Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.
– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.
– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…
– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?
– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.
– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила:
– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.
– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.
– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!
– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.
– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.
Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.
– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!
– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…
На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.
– Вибач, що кричала! – перепросила.
Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.
– Марк божиться, що нічого не робив.
– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?
– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.
Проковтнула образу й перейшла до справи.
– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.
У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.
– Хто вам дав наш номер? – питання.
– Знайомий, – відповідь.
– Його перше ім’я? – вимога.
– Не пам’ятаю, – досить впевнено.
– Ви іноземка? – питання.
– Так! – відповідь.
– Якими мовами володієте?
– Українською, російською.
– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.
– У вас є досвід роботи? – питають там російською.
– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.
– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.
– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.
– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.
Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…
У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.
– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.
– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.
Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:
– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.
– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.
– Я одружена з англійцем, – Людочка зовсім не готувалася до такого допиту й була вражена власною кмітливістю.
– А дозвіл на роботу? – запитав Бєзгін, на хвильку задумався й перевів розмову в інше русло: – Хоча, яке це має значення… Ось твоє місце. Сідай… Входь у курс справи. Тобі допоможуть колеги, – начальник звернувся до худорлявого молодика: – Серж, розкажи Люсі, що й до чого, – голосно до всіх: – У нас нова людина! Люсі! А тепер до роботи, – заплескав у долоні, зупиняючи шепіт, що хвилею рознісся приміщенням.
Необтяжлива робота полягала у тому, аби дзвонити на Сахалін, в Якутію та республіку Саха і втуляти на продаж рекламний непотріб. «Стерлінг Паблікейшнз» займався формуванням і видавництвом товстого рекламного журналу, на кшталт телефонного довідника «Жовті сторінки». Від тих, хто бажав (під легким тиском працівників телесейлу) вписати своє підприємство до каталогу, вимагалося переслати факсом підписану, завірену печаткою угоду на проплату сторінки, а це – 1000 фунтів. Якщо робітник офісу вмовляв керівника підприємства взяти собі сторінку, то отримував п’ятнадцять відсотків, тобто з кожної угоди – сто п’ятдесят фунтів. Розкрутити скупих і підозрілих російських директорів-товстосумів на таку сумнівну аферу вдавалося далеко не кожному. Людочка стала свідком того, як виходив із себе грузин Коте. Запальний хлопець мало не верещав у слухавку, вкотре пояснюючи, що це за часопис, для чого існує і взагалі, який зиск із такої публікації матиме замовник.
