Заплакана Європа - Доляк Наталка (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Про вас знатимуть на Заході. Розумієте? Про вас знатимуть… А це інвестиції, – з останніх сил тримався Коте й шкірив гримаси, відвертаючись від слухавки в бік Людочки. За сусідніми столами робилися ставки на те, хто отримає перемогу – грузин чи його опонент. Котик, як його називали колеги, довго слухав, що йому тарабанила рурка, тоді почав червоніти, вкриватися гусячою шкірою. Врешті вигукував, але так, аби його слова не дійшли до столу Бєзгіна на іншому боці офісу: – Сам пішов, мудак кацапський! – Півторагодинна розмова завершувалася повною поразкою працівника «Стерлінг Паблікейшинз». – Злетіло, бляха-муха, півтори сотні паундів через якогось довбодзьоба. Півзміни на нього витратив, – далі, використовуючи суто грузинську лексику, невпинно бубонів аж до наступного дзвінка.
Людочка бачила, як Бєзгін посміхається про себе, як інші колеги віддають один одному дрібні гроші. «Вірогідно, ті, що віддають, були впевнені, що Коте переможе», – резюмувала новенька. За цю ніч їй не вдалося нікуди подзвонити. Підготувала базу потенційних клієнтів, користуючись телефонною книгою, запопадливо розвісила підказки у форматі А-4 на перегородці, яка відділяла її робоче місце від сусідніх, підкреслила жовтим маркером найцікавіші тези, виписала потрібні телефони й назви підприємств. Завтра мала розпочати телефонний штурм. Перша безсонна ніч далася взнаки, Люда ледве дотягла до світанку. О шостій робітників випускали з офісу. Щоправда, дехто йшов і серед ночі. Це ті, хто мав власне авто. Людочка не знала цього і близько третьої, побачивши, що двоє готуються відчалювати, звернулася до начальника:
– Можна й мені йти? Сьогодні я вже нічого не зроблю.
– Ти на авто? – запитав, почув негативну відповідь і продовжив: – Куди йти, курочко? Знаєш, скільки в цьому районі маніяків? Сиди вже. Можеш піти на кушетку, полежати, – вказав напрямок.
Люся не скористалася лежаком, бо потрапила до гурту, в якому обмінювалися розповідями. Двоє молодих чоловіків та одна дівчина курили й, прислухаючись час від часу, чи не кличе начальник, вели розмову.
– … такий дебіл, – Люся, підійшовши до трійці, почула останні слова дівчини, яка, не звертаючи уваги на нову слухачку, продовжувала, глибоко затягуючись. – Я на Падінгтоні в метро лише глипнула на нього раз. А воно, падло, до мене причепилося… Йде і йде слідом. Коли вже забрела у наш провулок, ні, думаю, треба дьору давати… Ніч надворі… Аби ви бачили, як я бігла до офісу, мало підбори не повідкидала… Лондон кишить маніяками… Я вам кажу, – дівчина побачила, що Люся знітилася, й підбадьорила її: – Не соромся, сідай.
Про що йшлося далі, Люда не з’ясовувала, сиділа й слухала, як ллється мова, аби не заснути… аж до гудіння в голові.
– Я йду! Женька грається! Ти не спи! – віддав розпорядження Микола, коли вранці втомлена дружина увійшла до квартири. Повіки в неї злипалися.
– Мама, мама, я не йду до дурного Марка, – радісно повідомила дівчинка.
– Ми будемо вдома, – Людочка поцілувала донечку. – Йди, малюй. Я приготую сніданок. Ти їв? – звернулася до чоловіка.
– Поїм у коледжі. Не встигаю… – За ним зачинилися вхідні двері.
Люся влила в себе півлітра густої кави, нагодувала Женю яєчнею та вклалася на ліжечко в дитячій кімнаті.
– Матусю, ти спи. А я гратимуся. Не турбуйся: якщо я засумую, то ввімкну телевізор, – по-дорослому промовило дитинча, погладило матусю, поцілувало й турботливо накрило ковдрою. Людочка намагалася провести психоаналіз її поведінки, але не встигла, бо закрила очі.
Спала недовго, та на диво відмінно відпочила. Прокинувшись, гайнула з Женею до найближчого парку. Люся бігала й стрибала, наче сама була дитиною, Женечка верещала від задоволення. Її мама жвава й весела, на відміну від інших матусь та нянь, які з-під насуплених брів спостерігали за надто емоційними іграми дурнуватої іноземки. Женя в запалі використала українські слова, сказала: «Я лав тебе, мамі», – й це прозвучало напрочуд зворушливо, так, що Людочка не тямила себе від щастя.
На роботі усе складалося пречудово. За два тижні Люсі вдалося заробити чималу суму – тисячу п’ятсот фунтів. Вона винайшла свій «прибамбас», як його називали в офісі, а саме взяла собі псевдонім… Дуглас!
Коли вперше зателефонувала до трубопрокатного заводу десь у Якутії, почала, трохи збиваючись, пропонувати послуги «Стерлінг Паблікейшнз». У Сибіру довго слухали, а коли Жужа, впевнившись, що нічого не вийде, замовкла, запитали:
– У вас дивний акцент. Ви не росіянка?
Авжеж, вона не росіянка. Вона українка. Звідси й акцент. Людочка відповіла, не розуміючи, звідки береться ця історія:
– Мої батьки були росіянами. А я народилася вже тут. Моє прізвище, – мить подумала, тоді згадала улюбленого актора Майкла Дугласа й продовжила: – Моє прізвище Дуглас. Люсі Дуглас.
– Ого! Дуже приємно, – донеслося з Якутії. – Розкажіть, як вам там живеться.
Почала розповідати щойно вигадані легенди, але так правдиво, що колеги з офісу, включно з директором, затамувавши подих, слухали. Наприкінці розповіді почула:
– Добре, висилайте свою угоду. Підпишу.
Застрибала біля факсу, коли отримала підписаний та освячений печаткою документ, аж на дві сторінки, тобто на суму в дві тисячі фунтів.
«Триста є. Лише за годину розмови!» – думала й здригалася всім тілом від радості.
– Ось так потрібно працювати! – оголосив Бєзгін перед колективом. – Дівчина в нас другий день, тобто ніч, а вже угода на дві сторінки, – смачно чоломкнув Людочку в лоба. – Потрібно вміти викликати довіру, аби в Раші не почали думати, що їх ошукують. Я вам, довбням, про це уже скільки разів говорив? – і звертаючись до Люсі: – Гроші отримаєш днів через п’ять.
Жінка примудрилася обігнати у соцзмаганні усіх колег. Одного дня до «рашиків» завітав начальник Бєзгіна, англієць зі скошеною щелепою, який вручив Людочці, на додачу до вже отриманої зарплатні, премію у розмірі п’ятдесяти фунтів і міцно потис руку.
– Досвід роботи, – говорив до Анатолія Івановича, йдучи з офісу. – Я вам наголошую завжди, беріть людей із досвідом роботи.
Така неприродна ідилія мала колись закінчитися. Люда знала про це, як ніхто інший. У неї не було дозволу на роботу, тож вона могла підвести містера Бєзгіна, якщо сюди раптом завітають представники «Хоум Офісу» – державної організації, яка слідкує за дотриманням правил щодо осіб без дозволів на роботу, проживання тощо. «Хоум Офіс» опікувався нелегалами різного штибу. Точніше, нишпорив за ними. Про це розказали Людочці її колеги. Та й від власного чоловіка вона багато чого наслухалася про цю організацію. Працівники «Хоум Офісу» не гребували нічим, аби довести, що якась людина нелегал або що якийсь шлюб фіктивний. Так, неодноразово Микола переповідав історії про те, як представники «Хоум Офісу» без будь-яких дозволів залазили по ночах у домівки до тих родин, які підозрювалися в укладанні фіктивного шлюбу. Швиденько фотографували чоловіка й дружину, які не сплять у одному ліжку, чим намагалися довести, що шлюб не є законним. «Хоум Офіс» – установа, яка діяла за допомогою батога та тістечка. З одного боку, завжди вислідковувала-винюхувала-підозрювала, з іншого, надавала помешкання, гроші, медичну допомогу…
– «Хоум Офіс»!!! – нервово сповістив охоронець «Стерлінг Паблікейшинз», що заскочив до російського підрозділу о четвертій ранку. – Поки що на першому, – додав і побіг геть.
– Хто?! – запитав Бєзгін у підлеглих, обводячи усіх поглядом.
Люди мовчали.
– Що «хто»? – пошепки звернулася Люся до Коте.
– Хто без дозволів на роботу, – пояснив той.
Люся, опустивши голову, мов першокласник, що отримав двійку, підійшла до Бєзгіна.
– Я так і знав. Давай, дівчинко, швидше за мною. Бери свої речі.
Повів Люсю темним шлангом-коридором до занедбаної підсобки.
– Я зачиню ззовні. Сиди, як миша.
Попри те, що замкнена українка знаходилася досить далеко від свого робочого місця, чула, як там ходять люди, щось питають, потім вслухалася в кроки, що лунають зовсім поруч.
