Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«Іще будемо каву?» – «Будемо!» Райнер замовив ще. «Я згадав відкриття пам’ятника сестрам Манюк. Манфред гнав, як швидкісний потяг. У мене були свої уявлення про роботу скульпторів, я думав, що вони працюють над пам’ятниками близько року. Іноді – більше. Причому все це відбувається за рахунок держави, себто за мій. Манфред врятував репутацію митців у очах простого фізика». – «Я говорила з Францом. Він переконаний, що це найкраща робота брата: тонка, сповнена сенсу, кодів та почуттів. Ліля плакала, пам’ятаєш?» – «Я також схлипував, я в тебе дуже чутливий». – «Навіть Катарина плакала, розчулилася. Вона сказала, що наче побачила, що саме виросте на місці її похованої старості».
Ми поцілувалися, Райнер мусив зайти до своєї матері, я ж почимчикувала додому. Увімкнула комп’ютер і нарешті отримала листа Марата. Довгого і детального, як він і обіцяв.
Лист Марата Шевченка до Марти Граф
Привіт, ти, напевне, думаєш, чого цей чорт мовчить, а цей чорт почувався краще, ніж білка в колесі, але гірше, ніж колесо. Але тепер я мушу тобі сказати, що ми виграли грантову пропозицію, наш проект підтримано одноголосно, ще й зі збільшенням бюджету, але я залишаюся в Україні, бо Аркадій нарешті знайшов партнера. Як каже тітка Ольга: «То густо, то пусто». Тітка Дора прокоментувала це так: «Для того, щоб бути фартовим, не треба мати розуму, але для того, щоб бути розумним, треба бути фартовим». Аркадій довго міркував над цією фразою, потім сказав, що ні, на своєму могильному пам’ятнику він таке точно не напише. Тітка Дора сказала, що вона не знала, що він підбирає собі могильний напис, але може порадити йому хоча б цей: «Звідки дурень виборсатися не може, туди розумник не полізе». Аркадій змовчав, а потім сказав мені, що ще невідомо, хто з двох сестер більша язва, моя мати чи тітка Дора. А я подумав, що коли з життя іде старша сестра, молодша так чи інакше успадковує не тільки її мотлох, але й характер.
Я обіцяв познайомити тебе зі своєю дружиною хоча б у листі, тому виконую обіцянку, шкодую, що ви так і не зустрілися, але я стільки про тебе патякаю, Аркадій – також, що їй здається, наче ти з нами вчилася на одному факультеті. Страшна (або навпаки!) річ, але й мені так подекуди здається.
Як я тобі розповідав, моя мама не схвалювала людей взагалі. Що вже казати про людей, які хотіли увійти до нашої родини. Я думаю, що Майка для того постійно змінювала своїх чоловіків, щоб мати не встигла до них причепитися, але мати гмикала і казала, що це все одно, що утримувати в чистоті велюровий костюм в хаті, де панують коти. Мати нищила кавалерів Майки через одного, навіть імена не запам’ятовувала. Всі вони були «трахалі-хахалі».
Втім, коли Майка втекла до Ізраїлю, спочатку вона вірила в материне благословення, тому вперше та, можна сказати, офіційно познайомила її з майбутнім чоловіком – Яшею. Яша був перукарем у готелі, де селилися азербайджанці. Готель було розташовано біля базару. В Ізраїлі Яшу пообіцяли влаштувати на нову ферму, котра займалася тим, що розводила овець на вовну. Коли я зауважив, що Яша ніколи не стриг овець, він слушно мені зауважив, що після азербайджанців постригти вівцю – простіше простого.
Мати вперла руки в боки і запитала: «Що, думаєш потрібний ти там, блищати там хочеш?» Яша про всяк випадок кивнув. «Блищати ти міг тільки фіксою у нижній щелепі, але ж ви тепер від радянщини відхрещуєтеся, як раніше від Христа, видаєте себе за когось іншого, бачу, на дешеву кераміку свого золотого зуба замінив. І не буде тобі, Яшко, чим блищати і що до ломбарду віднести». Певне, це були останні слова мами, з котрими вона зверталася до Майки, хоча призначалося то все Яші.
Мати розуміла, що Майку вона не втримає, якщо та того не захоче, їй було неважливо, з ким вона втікає, головне, що це була втеча від неї, від матері, і тут нічого вдіяти вона вже не могла. Хіба що поламати Майці ноги.
Мати усвідомлювала, що в Майці рано прокинулася сексуальність, і непокоїлася тільки через те, що Майка може понести років у чотирнадцять. Вона часто казала: «Боюся, що в неї з’явиться молоко в грудях раніше, ніж встигне висохнути на губах». Утім, щодо мене вона висловлювалася ще «добріше»: «Народжувати тебе було легшим і безболіснішим заняттям, ніж витримувати твоє зростання та подальше життя».
Щодо моєї майбутньої дружини, то мати усвідомлювала, що доведеться з нею миритися, бо мене так просто не здихаєшся, я важчий на підйом.
Моя дружина походить з Червонограда, що на Львівщині. Звати її Ґердана, вдома ми скорочуємо її ім’я до Дани. Спочатку матір бісило її ім’я, вона все квоктала, що не можна брати в дружини галичанку, ще й з іменем, котре означає «нашийник», хай там цей нашийник не просто нашийник, а прикраса з пацьорок. «Сам собі це на шию вішаєш, не помітиш, як вона на голові твоїй сидітиме». На це я відповідав, що Ґердана лагідна та миролюбна, пристрасна і ніжна, взагалі, я її кохаю. «Лагідна, кажеш? Так оці лагідні так щільно сідають на голову, при цьому переконуючи тебе, що це тепла шапочка, і якщо ти її скинеш – заробиш собі менінгіт, гайморит або відморозиш вуха». Мати була непоборна в своєму неприйнятті. Ґердана дратувала, щоразу коли матір її бачила, вона намагалася її принизити, Ґердана ж казала, що звикла ставитися до матері як до лиходольної карти, котра випадає під час ворожіння, головне – не брати близько до серця, тоді воно на долі не позначається, та протриматися до нового розкладу, тим більше що щоразу разом з цією картою випадає чирвовий король (я). Після цих слів Ґердана мене цілувала.
Ґердана викладає музику, грає на бандурі. Не тільки викладає, але й концертує, це також дратувало мою матір, бо вона вважала, що два єдиних музичних інструменти, що потрібні жінці, це – флейта, якщо вона планує добре вийти заміж, або скрипка – якщо вона заміж йти не хоче.
Знаєш, пригадую, як ти знітилася в церкві, бо не знала молитов. Я також не сильний у молитвах, а от Ґердана знає багато: від коротких до дуже довгих. Вона виховувалася на Біблії та молитвах, так само як я на «Тимурі та його команді». Дивно, що ці дві книги майже однаково вплинули на наш світогляд, ми чудово розуміли одне одного, залишалися непідступними, сподіваюся, що добрими, і вірили у справедливість.
До Києва Ґердана приїхала вчитися на економіста, музичного училища їй було замало, але познайомилися ми на її концерті, куди мене занесло тільки тому, що я був закоханий у дівчину Яну, яка, звісно, була закохана в керівника Даниного ансамблю Анатоля. Я тоді намагався викликати Анатоля на відверту розмову, але той не розумів, чого я від нього хочу, бо в його житті не було ніякої Яни, це її життя майоріло від великої кількості Анатолів. Я страждав, Яна страждала, Анатоль злився.
Не знаю чому я все це розповів Ґердані, мабуть, тому що в неї був проникливий погляд (так дивляться на тебе братчики, улюблені квіти моєї тітки Дори, мого дитинства, якщо вірити, що у квітів також є душа) або красиві ноги, котрі легко уявити під своїми руками. Ґердана не говорила мені, що моя закоханість мине, що колись я навіть не пригадаю ту Яну, а взяла до рук мої пальці і почала їх розминати. Значно згодом вона розповіла, що так заспокоювала свого коханця, водія Ромчика, який покинув Ґердану так само швидко, як і кермо, і подався в комерцію. Можливо, Рома так заспокоювався, а я, навпаки, активізувався, тож подивився на Ґердану іншими очима і почав думати, чи не погодиться вона продовжити цей вечір зі мною в іншій обстановці.
Мені нікуди було її вести. Тітка Дора, хоча б усе й зрозуміла, але б не втрималась, щоб не відзвітувати матері. До матері вести було не можна категорично, бо вона б перетворила нас на дві купки гною. Поки я сумував про нездійсненність мрій, Ґердана взяла мене за руку і повела на ще один концерт. Концерт відбувався в Будинку вчителя. Ми прийшли передостанніми, коли коридорами вже ходили пильні тітоньки та дзеленчали ключами, що, мов церковні дзвони у старовину, сигналізували про небезпеку та нещастя.
