Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Ґердана потягла мене на цокольний поверх. Там панувала темрява, але згори доповзало тьмяне світло, біля одних із зачинених дверей на обдертій банкетці, притискаючись спиною до обшарпаної стіни, сиділа дитина в чешках та костюмі метелика – з золотавими рукавами-крилами. В будинку вчителя знаходило притулок кілька дитячих гуртків, У тому числі танцювальних, але що цей метелик забув тут майже серед ночі? «Що ти тут робиш?» – запитав у неї я. «Я – нічний метелик, зрозуміло?» Ми з Ґерданою розсміялися, бо в блатній пісні одного емігранта, котра була тоді популярною, нічними метеликами звали повій. «Ви туди?» Хитнула вона золотавим крильцем. Ґердана кивнула. «Скажіть моїм батькам, щоб вони швидше виходили, в мене крильця втомилися чекати».
Ґердана привела мене до кімнати, де знаходився відеосалон, там працював її колишній, Ромчик. Так я вперше і поки що востаннє відчув себе учасником оргії, бо Ромчик влаштовував закритий показ еротичного кіно для дорослих і всі стільці, крісло та кушетка були зайняті парочками, котрі займалися одне одним, періодично відволікаючись, щоб позирити на голу натуру, адже в темряві кімнати своєї голої натури було не видно. Ми доєдналися до цієї вакханалії. Десь поряд сиділи батьки золотокрилого нічного метелика. Коли хтось запитує мене, чи дивився я «Грецьку смоківницю» (до речі, а це правда, що деякі батьки в Німеччині використовували її як навчальний посібник з сексу для підлітків?) і коли це було, я відповідаю, що абсолютно не пам’ятаю сюжету, бо займався розвитком свого, натомість пам’ятаю груди Бетті Вергес краще за груди своєї тодішньої партнерки (довгий час мені здавалося, що саме так і виглядають груди Ґердани). Як і те, що вона мені здалася дуже розбещеною та старою. Вже потім я дізнався, що вона грала студентку.
З відеосалону ми виходили щасливі, наші руки утворили гойдалку, і здавалося, що абсолютно неможливо жити нарізно. Довелося привести Ґердану до тітки Дори. Там ми прожили місяць до узаконення стосунків (слово таке саме бридке, як ув’язнення, хоча може ви, правники, сприймаєте це інакше) і ще рік по тому. Мати бісилася більше, ніж я міг собі уявити, так і не звикла сприймати Ґердану, сприймати нас разом, щоразу нарікаючи Ґердану «ця».
Даринку ми випросили в Бога. Тому й назвали так. Як дарунок. Ґердана довго не могла завагітніти. Матір, звичайно, звинувачувала її в розпусті, шепотіла-шипіла мені, що Ґердана кілька разів себе вишкрябувала, тому дитини в нас не буде. «Хочеш дитину – міняй дружину». Але ми із цим впоралися, хоча було дуже важко. Знаєш, коли ми бігали по лікарях, а Ґерданку заколювали гормонами, закрапували крапельницями, я вкотре мріяв про реалізацію свого проекту. Бо завагітніла вона не після того, як виконала рекомендації всіх можливих лікарів: від дільничних до світил, а після того, як потрапила до рук старенького лікаря, котрому достатньо було покласти долоню на низ її живота, довго тримати, потім пересунути і ще потримати, прописати трав’яні чаї, і через рік вона стала мамою.
Слухай, я оце пишу і подумав ось про що. Незабаром ми чекаємо на появу сина. Дружина на дев’ятому місяці. І щось мені підказує, що саме ти мусиш стати хрещеною мамою. Знаєш чому? По-перше, ти стала хрещеною мого наукового проекту. А по-друге, ми знаємо, як назвемо малечу, ми це вирішили давно, мого сина зватимуть Мартин! Власне, ми вже звертаємося до нього тільки так. Відчуваєш? Він ще не народився, але вже звучить як твій похресник. Чекай. Уже поговорив з Ґерданкою. І ми дуже чекаємо на твою позитивну відповідь.
Хресним батьком (нарешті він отримує роль його масштабу) погодився бути Аркадій. Пам’ятаю, як він сказав тобі, що не вірить у сестринство, але в кумівство (хрещених у нас звуть – кум та кума) не вірити він не може, позаяк це стале і традиційне українське явище.
P.S. Відмовлятися бути хрещеною мамою – не можна. Це – погана народна прикмета, яка зіпсує карму того, хто відмовляється.
З гострими спогадами,
Ваші Ножиці:)
Коли Райнер повернувся додому я ошелешила його тим, що незабаром стану матір’ю. Він сказав, що не знає, що робити: цілувати мене, стрибати або перевіряти свій рахунок. Тоді я пояснила йому все по-людськи, він засмутився, але потім все одно зрадів і виважено сказав, що це велика відповідальність і я бездоганна хрещена мати, але він не знає, як цю новину переживе Ханне. «Вона ж переконана, що саме ти хреститимеш її дитину». – «Слухай, якщо вона перенаситить малюка мусульманським сонцем, я, певне, залишуся осторонь, бо хрестити ханненятко будуть за іншими правилами». – «Тоді все складається якнайкраще». Я також так думала й подумки почала збиратися в Україну.
Глава дев’ятнадцята
Це була моя перша справа, котра розглядалася в суді. Справа в буквальному розумінні плотська. Моє перше засідання як адвоката, а моєю першою клієнткою виступала Евка Павеліч, хорватка, студентка церковного коледжу, що знаходилася на чвертьдороги до отримання німецького громадянства, підробляла нянею і звинувачувала старшого сина своїх винаймачів у зґвалтуванні. Вся родина звинуваченого займалася тим, що вигортала на Евку баняки з багнюкою, в свою чергу звинувачуючи її у фабрикуванні звинувачення, навмисному псуванні репутації їхнього сина, а також у недозволеному використанні його «сім’яного матеріалу» в особистих корисливих цілях. У мене від усього цього голова йшла обертом. Евка Павеліч була надзвичайно холеричною особою, за кілька хвилин після початку судового засідання в судді вже було образливе прізвисько, в мене воно також було, я звалася – «Жердина».
Коли хтось з адвокатів розповідав мені про те, що клієнти можуть заважати і псувати правову позицію значно більше, ніж сторона контрагентів, я скептично всміхалася, а тепер готова була надсилати цим людям різдвяні подарунки. За три години судового засідання я почувалася такою вимученою, якою не почувалася ніколи.
«Я приїхала, щоб вчитися в цій країні і заробити грошенят, а не послужливо підставляти… ну, ви знаєте, про що я, цьому покидьку, мати якого вважає, що в її синочка не відросло достатньо для того, щоб ґвалтувати, але визріло достатньо, щоб завагітніти від нього на відстані…» Так вона почала свою промову. Коли ми познайомилися, я вважала її знання німецької перевагою, зараз я не була такою впевненою. Суддя щоразу кліпав очима, коли вона починала говорити, це означало, що він звик спостерігати у жертв насильства іншу поведінку.
В перерві я запитала в Евки, що спонукало її піти вчитися до церковного коледжу, якщо їй явно бракує стриманості та упокорення. На це вона запитала мене, де на мій погляд вчать стриманості та упокорення, коли вона виплутається з «цієї байди», неодмінно запишеться на курси. Я подумала кілька хвилин і сказала, що такого мають вчити на курсах майбутніх матерів, але я про це достеменно не знаю. Евка розреготалася і сказала, якщо вона не вишкребе себе ближчим часом, у неї буде нагода цього навчитися. Мені залишилося вибачитися і попросити її називати суддю «Шкарпетковим Смердюком» тільки пошепки. «Ок. Ти знаєш, що робити, Жердино», – сказала Евка.
Я просила, щоб хтось з моїх зустрів мене після засідання, щоб пройтися та провітрити мозок, зголосилася Ханне, всі інші були у справах. Тільки Ханне погодилася вигуляти свого наповненого життям живота біля суду. Я досі не звикла цілуватися з нею під час зустрічей, це виглядало як глум, але я заходила зі спини, як маніяк, і тоді швидко цьомала її в щічку.
«Привіт!» – «Привіт! Звільнилася – слава Богу. В тебе таке червоне обличчя, наче ти активно займалася самозадоволенням». – «Ханне, тільки не про самозадоволення, добре?» – «Я ще маю подумати, чи це добре. Хто твій клієнт? Бідна сербська дівчинка?» – «Майже. Невгамовна хорватка. Евка Павеліч. Насправді, це жахлива історія, і я розумію, що тільки завдяки своїй вдачі Евка тримається. Вона працювала нянею трирічної дитини, її зґвалтував п’ятнадцятирічний покидьок, але вся його родина і він сам кажуть, що він до неї не наближався, це вона примушувала його мастурбувати у ванній кімнаті, а потім ввела собі його сперму, щоб завагітніти, примусити визнати її виродка і записати його у німці, щоб швидше вирішити питання з власним громадянством». – «Не знала, що ти готова все це витримувати», – зауважила Ханне. Я нахилилася, щоб поправити черевик, щось муляло ногу. Хтось, хто йшов за нами, рвучко подався вбік. У мене захолов ніс. Стало страшно. Останнім часом я легко збуджувалася, наче організмом ходили нові, незвичні хвилі. «Ти чого?» – поцікавилася Ханне, вона чутлива до станів та змін настрою, збудження та хвиль.
