Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Маркі?

— Сюрприз!

— Ти знав, що ми записуємося того самого дня?

— Ні, — збрехав я.

І відступив на крок: вона ввійшла до моєї гримерної й зачинила за собою двері. Потім кинулася мені на шию і пригорнула до себе. Ми міцно обнялися й довго так стояли удвох. Мені кортіло поцілувати її, та я не хотів усе зіпсувати.

Тільки взяв її лице в долоні і глянув їй у вічі, що сяяли, мов зорі.

— Що ти робиш сьогодні увечері? — запитала вона раптом.

— Та нічого ще не планував… Можна було б…

— Авжеж, — сказала вона.

Ми всміхнулися.

Треба було десь зустрітися. В її готелі аж кишіло газетярами, та й усі громадські місця теж не надавалися до цього. Я запропонував їй завітати до мене. У моєму будинку був паркувальний майданчик усередині, і звідти можна було ліфтом піднятися простісінько до дверей моєї квартири. Там її ніхто не побачить. Вона погодилася.

Я ніколи і гадки не мав, що Александра прийде колись до мого помешкання. Проте, купуючи житло за гонорар від першої моєї книжки, я думав про неї. І квартиру в Вест-Віллиджі я хотів для неї. Тож коли агент із нерухомості припровадив мене сюди, я був просто-таки приголомшений, бо втямив: їй ця оселя сподобалася б. І не помилився: вона була в захваті. Коли двері ліфта відчинилися простісінько в помешкання, вона аж скрикнула:

— О боже, Маркі, як мені подобаються такі квартири!

Я страшенно запишався, тим паче тоді, коли ми посідали на терасі, де було повно квітів.

— Ти сам доглядаєш рослини? — запитала вона.

— А певно. Хіба ти забула, що я садівник за фахом?

Вона засміялася і якусь мить захоплено дивилася на величезні квіти білої гортензії, а потім умостилася на низькому садовому дивані. Я відкоркував пляшку вина. Нам було добре.

— Як там Дюк?

— Непогано. Знаєш, Маркусе, нам не обов’язково говорити про мого пса.

— Знаю. А ти як?

— Добре. Я люблю бувати в Нью-Йорку. Тут мені завжди добре.

— То чому ти мешкаєш у Каліфорнії?

— Бо так ліпше для мене, Маркі. Не хочеться ходити і боятися зустріти тебе десь тут. Та зараз я думаю, що варто було б придбати квартиру в цьому місті.

— Я завжди радий бачити тебе тут, — сказав я й відразу ж пошкодував.

Вона сумовито всміхнулася.

— Не певна, що Кевін захоче мешкати з тобою в одній оселі.

— То Кевін іще означає щось для тебе?

— Авжеж, Маркусе. Ми разом уже п’ять років.

— Якби у вас було все добре, ви побралися б…

— Облиш, Маркі. Не влаштовуй мені сцен. Може, ліпше буде, як я піду…

Я розгнівався на себе за ті дурнуваті слова.

— Вибач, Алекс… Може, почнемо цей вечір спочатку?

— Гаразд.

Сказавши це, вона підвелася й покинула терасу. Я нічого не втямив і пішов за нею. Побачив, як вона підійшла до дверей, відчинила їх і вийшла. Якусь мить я стояв, не знаючи, що і вдіяти, потім у двері подзвонили. Я кинувся відчиняти.

— Привіт, Маркі, — сказала Александра. — Перепрошую, я трохи запізнилася.

— Нічого, все добре. Я щойно відкоркував пляшку вина на терасі. Навіть налляв тобі келих.

— Дякую. Таке красиве помешкання! То це тут ти живеш?

— Атож.

Ми подалися на терасу, я поклав долоню на її голе плече. Вона обернулася, й ми мовчки глянули одне одному в вічі. Нас нестримно тягло одне до одного. Я нахилився, щоб поцілувати її, й вона не відсахнулася. Навпаки, взяла мою голову в долоні й поцілувала мене.

34

Флорида

Весна 2001 року (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 рік. — Прим. верстальника).

Дядечко досить раптово змінив ставлення до мене. Він почав триматися на відстані. Від березня 2011 року почав регулярно зустрічатися з Фейт, управителькою «Говл Фудс».

Я не відразу дізнався, що з ним сталося, й подумав, що в нього роман із цією жінкою. Вона регулярно забирала його з дому, й вони кудись ішли. Не було їх довгенько. Часом цілий день. Дядечко Сол не казав, куди вони ходили, а я не хотів розпитувати. З тих походеньок він повертався часто в кепському гуморі, і я думав собі, що ж там могло поміж ними статися. Незабаром у мене виникло таке прикре відчуття, що в його житті щось змінилося. З якихось невідомих причин Коконат Ґров уже перестав бути оазою спокою, яким я знав його. Часто бувало так, що вдома дядечко Сол утрачав терпець, а це було йому невластиво.

У супермаркеті теж було все не так, як раніше. Сикоморуса не допустили до участі в передачі «Співай!», і він був пригнічений листом із повідомленням про відмову, якого надіслав йому продюсер. Якось я спробував підбадьорити його і сказав:

— Це тільки початок. Треба боротися за свою мрію, Сику.

— Та нелегко воно. У Лос-Анджелесі аж кишить акторами і співаками, які прагнуть пробитися. У мене таке враження, що я ніколи цього не досягну.

— Знайди в собі те, чим ти відрізняєшся.

Він звів плечима.

— По суті, все, що я хочу, це уславитися.

— То ти хочеш стати співаком чи уславитися? — запитав я.

— Хочу стати славетним співаком.

— А якщо обрати одне з двох?

— Тоді мені хочеться уславитися.

— Навіщо?

— Приємно бути славетним, хіба ні?

— Слава — це тільки одяг, Сикоморусе. І той одяг урешті стає замалий, зношується або ж його крадуть у тебе. Головне — це те, який ти голий.

Обстановка в домі ставала гнітюча. Коли я приходив, щоб посидіти з дядечком Солом перед супермаркетом на ослоні, він мовчав і думав про щось своє. Незабаром я почав заглядати у «Говл Фудс» через день, потім через два. Тільки Фейт могла викликати усмішку в дядечка Сола. Він приділяв їй увагу: дарував квіти, приносив манго зі своєї тераси, навіть запрошував повечеряти в себе удома. З такої нагоди навіть краватку зав’язував, а я вже давненько не бачив його таким.

Пам’ятаю, в Балтиморі в нього була чудова колекція краваток, які десь поділися, коли він перебрався до Коконат Ґров.

Мене трохи вибило з рівноваги те, що в наші стосунки з дядечком втрутилася Фейт. Я навіть подумав собі, чи не ревную я часом його до неї, тоді як мав би радіти, що він знайшов людину, яка вносить розмаїття в його тихоплинне життя. Я вже почав сумніватися, чи треба мені бути з ним у Флориді. Може, я роблю це не з любові до нього, а щоб показати, що монклерський небіж його перевершив? Якось у неділю, коли він читав у вітальні, а я лаштувався проїхатися до Маямі, щоб не заважати йому в його сердечних справах, я запитав:

— Ти сьогодні не зустрічаєшся з Фейт?

— Ні.

Я нічого на те не сказав.

— Маркі, — сказав він, — це не те, що ти думаєш.

— Я нічого не думаю.

Коли він ото відгородився від мене першого разу, я подумав, це через те, що я ставив йому багато запитань, а вони його дратували. Сталося це після вечері, коли ми, як частенько бувало, гуляли собі затишними вулицями Коконат Ґров. Я запитав тоді:

— Бабця казала мені про вашу сварку з дідом. Тим-то ти і приїхав до Балтимора?

— Мій університет належав до університетської системи Балтимора. Я записався на факультет права. Мені здалося, то буде хороший фах. Потім здав на адвоката в Меріленді й почав працювати у Балтиморі. І все пішло як слід.

— То ти відтоді не бачився з дідусем?

— Понад дванадцять років. Але бабуся приїздила до нас частенько.

Дядечко Сол розповів мені, що роками раз на місяць бабуся приїздила потайці з Нью-Джерсі, щоб поснідати з ним.

1974-го минув рік, як дядечко Сол не розмовляв з дідусем.

— Як життя, любий? — запитала бабуся.

— Добре. Навчаюся нормально.

— То ти будеш адвокатом?

— Авжеж, сподіваюся.

— Це може стати в пригоді нашій фірмі…

— Мамо, не треба про це, прошу тебе.

— А як Аніта?

— Добре. Хотіла долучитися до нас, та в неї завтра іспит, готується.

— Я люблю її, ти ж знаєш…

— Я знаю, мамо.

— Твій тато теж.

— Облиш. Не будемо про це говорити, прошу.