Фізіологія жіночої депресії - Андрусів Вікторія (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Я пишу відповідь на його повідомлення, що страшезно заклопотана як бізнес-леді (не відповісти – нетактовно, сама ж йому залишила свій номер). Думаю, тепер треба обережніше розгулювати містом, оскільки ми можемо випадково зустрітися, і тоді моя іпостась ділової жінки буде зневажена. Заходжу до однієї за одною крамниць, знову пригадую можливі шляхи зняття депресії, наприклад, придбати щось новеньке і тим самим відволікти свою увагу на приємність. І хто тільки вигадав таку нісенітницю? Купую енні чоботи, знаючи наперед, що скоро їх не взую, бо ще попередні лежать нечіпані, і, не отримуючи від цього жодних позитивних емоцій, крокую додому.
Знаю ще кілька таємних способів, які б могли допомогти, наприклад, вдатися до фізичних вправ і примусити працювати тіло, щоб притупити діяльність мозкових клітин, поплавати, приміром, у басейні, але для цього потрібно все ж таки зайти додому, перевдягнутись і взяти необхідні речі. Це треба зробити дуже швидко, аби не помітити жовтих стін і відчути, що там нікого немає, тому я миттєво це все проробляю і біжу у кросівочках і з заплетеними кісками у спорткомплекс. Там мене всі зустрічають посмішкою, адже я – постійний відвідувач. Вони ж не знають, що я тут лікуюсь від невиліковної шизофренії, і раді бачити людину, яка так ретельно стежить за своїм фізичним станом. Ловлю себе на думці, що кожен з них просто розгубився б, якби випадково зміг дізнатися, що коїться у моїй голові. Відпрацьовую як автомат свій кілометр запливу і, вдягаючись, з жахом розумію, що на вулиці вже майже ніч і хоч-не-хоч треба повертатись додому.
Басейн знаходиться за два кроки від мого помешкання, але я розтягую свій шлях до непристойності. Заходжу купити якихось харчів невідомо для кого, знаючи, що сама їх не їстиму – просто, щоб створити вигляд, наче вдома хтось чекає, дуже голодний і страшезно радий мене бачити. Помічаю дорогою бабусю, яка копирсається у смітнику (а, може, вона лишень виглядає як бабця?). На мить уявляю власну старість (скоріше за все, я скінчу так само, якщо не гірше) і віддаю їй щойно куплені кобліжки і сік (все одно я їх ніколи не їм). Вона дивиться на мене якось підозріло (краще б я запропонувала їй пива), без особливої вдячності, але кобліжки бере…
Все! Вороття нема. Я повертаюсь у жовті стіни.
Я не вживаю антидепресанти і не п’ю без товариства алкоголь, бо знаю, що до першого звикаєш, а друге допомагає виключно під час самого процесу, а згодом стає набагато гірше (наступає стан афекту). Я беру в руки книгу, гортаю, і не можу збагнути, про що там написано. Я вмикаю комп’ютер, заглядаю у порожню поштову скриньку і ловлю себе на думці, що він мені не потрібен – Інтернет мене не цікавить, а писати я звикла олівцем і на папері. Я жахаюсь від усвідомлення можливої власної деградації і всоте себе запитую:
– Навіщо? Навіщо це все – таке беззмістовне, пусте, фальшиве, тимчасове, непевне, яке можна називати єдиним словом – людська метушня? Я ще раз намагаюсь збагнути слова, почуті у церкві під час недільної служби: людина приходить у цей світ самотньою, і самотньою його покидає. То навіщо ж тоді вона, власне, на цей світ приходить?…
Я починаю роздумувати над тим, як одні люди пишуть книжки, а потім інші люди пишуть книжки про перших, аналізуючи тонкощі і причини їхнього особливого душевного стану. Але чомусь до голови нікому не прийде, що ті перші – просто дуже самотні і зовсім мало потрібно для них зробити, аби уникнути приреченості і трагізму. Я думаю про Ломброзо, який ототожнював геніальність і шизофренію, я думаю про Фройда, який аналізував самотність у зрілому віці як наслідок нестачі батьківського тепла у дитинстві. Я думаю про Достоєвського, Кафку і Камю, які вкладали власний фаталізм у образи самовбивць і так до кінця і не збагнули, як знайти власну гармонію зі світом, і де та межа, той малесенький важіль, які опускають тебе на певному етапі до відчуття цілковитої відчуженості від усього…
Я лягаю у ліжко. Не вимикаю телевізор до ранку, щоб не дай, Боже, прокинутись серед ночі, усвідомити тишу і по-справжньому второпати – поряд же зовсім нікого нема. І страшнішого за це немає нічого у світі.
Але є у моїй голові і тимчасово заспокійливе – я не накладу на себе руки.
Принаймні, сьогодні…
Перші ознаки шизофренії
… Пишу листа до тебе…
Пишу, бо ми розучилися говорити. Не тільки ми, а люди розучилися говорити. Тобто вони, звичайно, бережуть у собі знання якихось словосполучень, передусім фонетичних форм, аби висловлювати свої бажання, невдоволення, зневіру, обурення, підозріння, захоплення та інші емоції. Але люди просто розучилися говорити. І тому іноді здаєшся собі Робінзоном Крузо на безлюдному острові і хочеться змайструвати з палиці дерев’яного бовванчика, знайти йому стале місце у печері й твердо знати, що він завжди там є, нікуди не дінеться, і ти будь-коли можеш прийти до нього, перекинутися слівцем про се, про те…
А ти перестав мене помічати. Точніше, якоюсь мірою ти мене бачиш – не заперечиш-бо факт мого існування зовсім. Ти навіть дивишся на мене деколи із захопленням, коли я вдягаю щось сексуальне, і чужі чоловіки повертають за мною голови. Ти надзвичайно щасливий від того, що об’єкт їхнього зацікавлення належить тобі. І ти намагаєшся не бачити мене вранці стрепіхату і ще сонну, хоч саме у ці хвилини мені найбільше хочеться тепла. Тепла не від ковдри – від тебе, і я тицькаюсь у твій ще теплий бік, цілую твоє плече, руку, знаючи напевне, що ти ще спиш, бо якби не спав, то здивувався б, бо ж, як правило, після вечірньої тілесної баталії настає ранкова апатія. Ловлю себе на думці, що мені хронічно не вистачає ласки. Найімовірніше, мені не вистачає її ще з дитинства. Коли ми з сестрою ще були малими, всі постулати нашого сімейного виховання полягали у тому, щоб «діти були ситі й одягнені». І тепер, коли я виросла (в чому я постійно сумніваюсь), ти намагаєшся пустити все за другим колом і укоренити той запрілий спосіб піклування про ближнього. Колись це нас навіть бавило – ми мріяли разом, як швидко заробимо мільйон, побудуємо палац (подібного не буде у цілому світі), купимо кабріолет і яхту, виховаємо трійко дітей, подорожуватимемо світом, і життя буде у нас в кишені. Але це було тоді, коли ми ще тільки починалися, а зараз, коли ми вже нарешті «ситі й одягнені», бачимо, що втратили щось дуже важливе і нам нема вже про що мріяти, окрім того, щоб вмерти в один день і щоб нас поховали разом.
Я не хочу про це думати, бо я ще не виросла. Це велика моя таємниця життя, мені соромно у цьому зізнатися. Коли я сплю, мені весь час сниться моє дитинство, вірніше, я перебуваю ще там. Коли батьки всоте нагадують про бабусю, яка померла від розсіяного склерозу, натякаючи, що це у нас генетичне, то мені стає смішно. Я бачу себе десятирічною та у старшому віці, відчуваю все до шокуючих дрібниць: запахи, кольори, дотики, кожне сказане і почуте слово так, наче це було лишень вчора. Вочевидь, у мені закладена якась інша хвороба, тільки не склероз – розумова недорозвиненість, наприклад, бо чим інакше може бути спричинене моє нав’язливе бажання повернутися у минуле. І коли я пробуджуюсь і бачу своє велике, вже доросле тіло, мені стає дуже ніяково – як то за одну ніч я встигла так вирости. І мені тоді ще більше хочеться ласки. Мені її так патологічно не вистачає, що це передається на довколишній світ: я люблю бавитися з чужими дітьми так, як зі своїми. Я хочу, щоб всі вони були моїми, і я б рівномірно розподіляла на них все своє тепло так, як у школі рівними шматочками крають торт на чиїсь іменини, щоб нікого не образити. Я звертаю увагу на кожного жебрака, а вони реагують на це неадекватно – їм не потрібна жодна увага – «кинь копійку і забирайся геть!». Мені хочеться допомогти кожній бабусі, і це також видається підозрілим – люди ж бо наперед налаштовані на байдужість. Чи не кожен день я везу свою стару сусідку до лікарні, бо в неї пухнуть ноги, а до маршрутки далеко, але вона за моєю спиною обмовляє мене з іншою сусідкою: от, мовляв, буржуї, і грошей їм на пальне не шкода.
